Як говорити з дітьми про інвалідність: корисні поради та приклади

Про це розповідає Наталія Пархитько — виконуюча обов'язки керівника громадської організації «Доступно.UA».

Наталія виховує двох дітей молодшого шкільного віку. Також вона долучається до освітніх програм, які допомагають підліткам дізнатися про коректну взаємодію з людьми з інвалідністю.

Середовище, у якому дітям буде комфортно ставити будь-які питання

Якщо виховувати дітей в атмосфері відкритості, де немає табуйованих тем, тоді світ загалом буде більш цікавим для дитини, вона з радістю буде його досліджувати. І в майбутньому ми матимемо суспільство зі здоровими поведінковими рисами.

Якщо дитина цікавиться якоюсь «незручною» темою, дуже важливо не присікати та не соромити її. У батьків першою реакцією може бути щось на кшталт «не дивись туди», «тобі це не можна знати», «зараз не час», «тебе це не стосується» і т. ін. Такі патерни поведінки передалися нам від радянського виховання, також вони можуть бути результатом нашої розгубленості в моменті.

Буває і так, що батьки різко реагують, коли маленькі діти показують пальцем на людину з інвалідністю та ставлять некоректні питання. Дорослі швидко прибирають руку, можуть навіть насварити.

Батьки ніби намагаються притримуватись норм суспільної поведінки, але діти через свій вік можуть просто не розуміти цих правил — це перше. Друге — діти самостійно не проаналізують ситуацію і не зроблять висновки, що саме не так. Після негативної реакції дорослої людини в них може сформуватися установка «краще нічого не питати, бо мене насварять».

Наприклад, своїм дітям я в таких ситуаціях спокійно кажу:

Будь ласка, не показуй пальчиком, це негарно. Давай я тобі зараз усе поясню і розкажу». Тут можна навіть перейти в ігрову форму питань-відповідей. Інколи, щоб не створювати незручності людині, про яку ви говорите, доречно відійти в сторону. Головне, обов’язково озвучити свою реакцію: «Доню, давай зараз вийдемо й за хвилинку поговоримо.

Тому треба в першу чергу працювати над собою та своїми реакціями, подумати, який вплив та користь вони матимуть на дитину. Я часто користуюсь «правилом трьох секунд» — даю собі час помовчати і пропустити перші імпульсивні реакції чи слова. Проаналізувати, як я можу зробити так, щоб не нашкодити в цей момент, не відвернути дитину, наприклад, від питань про інвалідність.

Як розповідати про інвалідність

Не ігноруйте питання, яким би воно не було, навіть якщо ви не знаєте точної відповіді.

Якщо ми з дітьми бачимо людину з протезом, я не фантазую її історію і не кажу «дядя/тьотя були на війні». Адже людина могла потрапити в аварію чи мати ампутацію внаслідок порушення здоров’я. Тут краще просто сказати, що в людини немає ноги, тому вона користується протезом, щоб їй було зручно пересуватися. Так само і з кріслом колісним — озвучую, що людина не може ходити, або їй це складно робити, тому це такий допоміжний засіб, з яким людині легше рухатися.

Інколи є можливість надати більш розгорнуту відповідь — якщо мова йде про людей, яких ви добре знаєте. Або ж про військових із важкими травмами, які ведуть сторінки в соцмережах та показують, як вони проходять реабілітацію, займаються спортом.

У мене була нагода показати фото та відео знайомого ветерана, який користується протезом нижньої кінцівки — він був учасником у спортивних змаганнях «Ігри нескорених». Мої діти були в захваті від того, що на протезі можна не тільки ходити, але й бігати. Вони самі просили показати їм ще більше відео, де видно протез.

Як формується світогляд

Я завжди кажу дітям, що в кожного та кожної з нас є свої унікальності. Із чимось ми народжуємось, а щось змінюється під час життя.

Наприклад:

У тебе русяве волосся, а в когось темне. Хтось дуже високий, а хтось нижчого зросту. У когось із народження чотири пальчики. Хтось почав носити слуховий апарат, щоб краще чути.

І тоді, коли дитина побачить на вулиці людину із чотирма пальцями, вона вже не так здивується, і памятатиме про те, що всі ми різні.

Я вважаю, що це превентивний механізм виховання, який у майбутньому навчить не акцентувати увагу на відмінностях, вдаючись до булінгу, а навпаки — спонукає шукати щось спільне в інтересах.

Також треба працювати над нашими реакціями на інших людей. Не варто сьогодні із захопленням казати «клас, рожеве волосся, це так стильно», а завтра зі зневагою «що вона на себе напялила, вона ж товста».

Якщо ви намагаєтесь формувати у дитини правильний світогляд, а самі дозволяєте собі грубі коментарі, то дитина буде повторювати саме те, що вона бачила й чула від вас у житті.

Про взаємодію з дітьми з інвалідністю

Ми з дочкою були на інклюзивному пляжі в Одесі, там разом зі своєю мамою відпочивав 17-річний хлопчик із синдромом Дауна. Він комунікував за допомогою кількох слів. І моя дочка взаємодіяла з ним по принципу «знайти не відмінність, а щось спільне»: вони обоє пірнали в море та шукали гарні камінчики, показували одне одному свої знахідки.

Була й інша історія, про яку моя донька розповіла сама — у цей час вона ходила в садочок до інклюзивної групи. Хлопчик з ментальними порушеннями пішов сам до вбиральні, де у нього виникла проблема — він не міг самостійно одягтися. Дочка каже мені: «Він сходив у туалет, але не міг підняти трусики, ну я і допомогла — підняла їх, щоб йому було зручно». У цей момент я була розгублена, бо раніше давала якісь основи сексуальної освіти та важливості особистих кордонів. Але я взяла себе в руки й похвалила її за бажання допомогти. Після чого додала, що наступного разу в схожій ситуації вона має покликати вихователів, вони обов’язково допоможуть хлопчику, і він не опиниться сам у цій ситуації.

Я могла на емоціях насварити дочку, але вчасно зрозуміла, що з огляду на свій вік вона вибрала варіант, який здавався їй правильним. І якраз у такі моменти, коли є батьківський гнів, у дитини може з’явитися думка, що краще взагалі ніколи й нічого не робити.

Навчити підтримувати, а не жаліти

Часто людей з інвалідністю жаліють, це притаманно і дітям, і дорослим. Я завжди повторюю, що жалість — це не дуже конструктивна емоція, навіть трішки руйнівна.

Жалість підтримує гуманітарне ставлення до людей з інвалідністю: давайте купимо їм щось, розважимо, бо вони такі бідні-нещасні. Звичайно, допомога дуже важлива, особливо під час війни. Але на цьому взаємодія не закінчується. Людям з інвалідністю потрібні можливості — щоб отримати освіту, реалізувати себе, бути фінансово незалежними. Одна жалість їм у цьому ніяк не допоможе. Про це теж варто розповідати дітям.

Підтримка — це вже зовсім про інше. Це проактивна дія, від якої людина може стати сильнішою. Тому важливо не говорити «мені тебе так шкода», а питати «чи можу я тобі чимось допомогти». Це може бути фізична допомога, або розмова чи проведений разом час.

Барбі, Лего та мультфільми

Інформацію про світ діти черпають із мультфільмів, іграшок та ляльок, з якими вони проводять час. Це також можливість розповісти їм про інвалідність, закріпити думки про різноманітність.

Ще десять років тому було мало прикладів, зараз усе змінилось. Наприклад, у наборах Lego є пандус та фігурки, які користуються кріслом колісним.

А Mattel почала випускати Барбі з різними типами фігури, які репрезентують реальних жінок. Також у них з’явилися незряча Барбі, Кен на кріслі колісному, Барбі із синдромом Дауна, зі слуховим апаратом, з вітиліго, з протезами.

Лялька Барбі — це мрія багатьох дітей. І коли вони бачать, що Барбі може бути різною, це підсилює інтерес та нормальне сприйняття цієї теми.

Якось я разом із сином та дочкою дивилась мультсеріал «Леді Баг і Супер-кіт». Там була екшн-сцена, а на фоні героїв я помітила вбиральню для людей з інвалідністю. Це взагалі ніяк не вплинуло на сюжет, просто це подавалось як норма, яка має бути в приміщенні. І дитина це підсвідомо запам’ятає.

Також на Netflix є анімаційний серіал «Командо Зенко, вперед!», де одним із головних героїв є хлопчик на кріслі колісному. Це історія друзів, які виконують спеціальні місії, щоб робити добрі справи у своєму місті.

Інклюзію впроваджують навіть бренди, які рекламують свій одяг — нещодавно в соцмережах я бачила рекламу, де в дитячому одязі позувала дівчинка-модель, яка користується протезом нижньої кінцівки.

Дізнаватися нову інформацію разом із дитиною

Якщо ви чогось не знаєте і не можете відповісти на всі питання своєї дитини — це нормально. Я в громадській організації вже майже десять років — спочатку була волонтеркою, потім перейшла на постійну роботу. Попри те, що я працюю з темою інклюзії, є ще багато інформації, яку мені треба вивчати й досліджувати.

Разом із дитиною ви можете читати книжки. Є, наприклад, «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама». Це казка про родину зайців, у якій народився зайчик, який не міг стрибати. Маленький герой — кмітливий і спостережливий бешкетник. Через недоступність лісу він міг залишитися без пригод та нових друзів, але він знаходить вихід із неприємної ситуації.

Також це може бути спільний досвід — особисто я рекомендую відвідати музей «Третя після опівночі». Екскурсії музеєм проходять у повній темряві, їх проводять незрячі гіди — вони руйнують найпоширеніші стереотипи про себе. До речі, нещодавно я відвідала музей із групою підлітків, які проходили освітню програму. Ці діти були дуже відкритими й набагато менше боялися темряви, ніж дорослі.

Ще дуже цінно, коли діти бачать ветеранів з важкими травмами, можуть поспілкуватися з ними та задати питання. Наприклад, центр реабілітації Superhumans запрошував дітей на екскурсію, щоб розповісти про комунікацію з людьми, які отримали поранення та втратили кінцівки. Дітям також показали, як виготовляються протези.

Вкрай важливо подавати інформацію у різних форматах, з різною взаємодією — і для вас, і для дитини це буде найефективніший спосіб дізнаватися про нове.

Авторка: Анастасія Сохач, ГО «Доступно.UA»