Невидима праця війни: чому Україна має переглянути зарплати та соцгарантії

Але українська система оплати праці та соціальних гарантій часто продовжує діяти за довоєнною логікою: ризик визнають не завжди, доплати залежать від юридичної адреси або рішення адміністрації, а люди, які тримають медицину, енергетику та оборонну промисловість, змушені доводити власну значущість.

Про це говорили під час Соцфоруму активістка МедРуху "Будь як Ми" Руслана Мазурьонок, голова Всеукраїнської профспілки виробничників, підприємців і трудових мігрантів Наталя Землянська, активіст Атомпрофспілки Павло Олещук та активістка Профспілки авіа та машинобудування Карина Плахова.

Прифронтові медики: обіцяна справедливість і реальна непрозорість

Одним із найпоказовіших прикладів стала ситуація з прифронтовими доплатами медикам. За словами Руслани Мазуренок, з травня 2023 року медики прифронтових територій отримали право на підвищену оплату. Восени цього року доплати підвищили: до 8000 для лікарів, 4500 для медсестер і 1000 гривень для санітарок на територіях можливих бойових дій і до 20 000, 15 000 і 10 000 гривень відповідно для активних зон.

Однак, як засвідчило дослідження медиків, у лікарнях із фінансуванням на "прифронтові" доплати працювали близько 12 тисяч медиків, тоді як загалом на прифронтових територіях їх було понад 53 тисячі. Навіть коли до кінця 2025 року фінансування багатьом установам відновили, період, коли люди вже працювали під обстрілами без доплат, держава не компенсувала.

Мазуренок виділила три рівні перешкод: статус території, правила НСЗУ та рішення адміністрації конкретного медзакладу.

• Перший рівень - юридична адреса. Право на доплату може залежати не від того, де людина реально працює, а від того, де зареєстрована установа.
• Другий рівень - НСЗУ. Навіть якщо заклад перебуває в зоні ризику, він не завжди отримує фінансування. Із системи були виключені спеціалізовані стоматологічні клініки. Виникали проблеми і з психіатричними лікарнями.
• Третій рівень - адміністрація лікарні. Саме тут доплати часто перетворюються на ручний інструмент: кому платити, скільки платити і на яких умовах. В одній лікарні медсестра стаціонару може отримати 2500 гривень, а медсестра поліклініки - 1200 гривень, хоча обидві працюють в одному закладі й під однаковими обстрілами.

За цифрами стоять конкретні історії. Медики розповідали про обстріли, роботу під дронами, дорогу на зміну, поранення колег. Навіть коли в лікарні є укриття, лікар або медсестра не завжди можуть туди спуститися: не можна залишити пацієнта, підключеного до апаратури. Часто укриття не пристосовані для важких пацієнтів.

За словами Мазуренок, медики мають автоматично отримувати обіцяні доплати, а не після скарг, тиску і довгого доведення очевидного.

Мінімальна зарплата: стандарт виживання чи стандарт гідності

Після розмови про прифронтових медиків дискусія перейшла до теми мінімальної зарплати. Наталія Землянська, голова Всеукраїнської профспілки виробничників, підприємців і трудових мігрантів, говорила про неї як про базовий соціальний стандарт, від якого залежить не лише рівень життя, а й здатність України утримувати людей.

Під час дискусії прозвучало, що українська мінімальна зарплата в перерахунку на євро виявилася найнижчою серед порівнюваних європейських країн. Навіть у Молдові вона приблизно вдвічі вища. Але проблема не тільки в розмірі. Наталія Землянська підкреслила, що мінімальна зарплата за своєю суттю має бути оплатою за просту некваліфіковану роботу. В Україні ж вона стала універсальним нижнім порогом для всіх - у тому числі для кваліфікованих працівників.

За словами Землянської, мінімальна зарплата має розраховуватися за жорстким і зрозумілим алгоритмом. Як орієнтир вона назвала не менше 50% середньої зарплати. За її словами, це не примха профспілок, а європейська логіка адекватної мінімальної оплати праці.

Але в умовах війни цього вже недостатньо. До формули потрібно додати фактор військового ризику. Війна змінює структуру витрат людини: блекаути, ліки, стрес, переїзди, пошкоджене житло, додаткові побутові витрати, витрати на безпеку. Якщо мінімальна зарплата розраховується за довоєнними лекалами, вона не виконує навіть страхової функції.

Наталія Землянська сформулювала це як загрозу для країни: якщо легальна зарплата не покриває базових військових ризиків, людина обирає між тінню і виїздом за кордон. Для України це вже не тільки соціальна проблема. Це питання демографії, ринку праці та відновлення.

Атомники: фахівці, яких не можна замінити наказом

Павло Олещук, помічник голови Атомпрофспілки, говорив про працівників атомної галузі. До профспілкової діяльності він близько 20 років працював на атомній станції, зокрема в оперативному персоналі. Навіть щоб отримати допуск до самостійної роботи слюсарем на атомній станції, за словами Павла Олещука, потрібні профільна освіта і місяці підготовки. Щоб стати начальником зміни блоку, може знадобитися 10-15 років. Це не працівник, якого можна швидко замінити після звільнення, виїзду чи мобілізації. Це фахівець, втрата якого означає втрату досвіду, грошей, часу і частини системи безпеки.

Особливо гостро це видно на прикладі Запорізької АЕС та Енергодара. Після окупації частина персоналу продовжувала працювати на станції, бо об'єкт не можна було просто залишити. Павло наполягає: цих людей не можна автоматично вважати зрадниками. Багато хто залишився, бо забезпечував безпеку станції, не міг виїхати або опинився в ситуації, де будь-який вибір був небезпечним.

Він розповідав про людей, які вигадували складні легенди, щоб пройти фільтрацію і вибратися з окупації. Про тих, хто змушений був імітувати лояльність до окупаційної влади, щоб отримати шанс на виїзд. Про 37 цивільних мешканців Енергодара, які перебувають у полоні, серед них є люди з профспілкового руху.

Люди з окупації мають знати, що вони потрібні

Павло описав і те, що вже робили профспілка і компанія. Атомпрофспілка та "Енергоатом" у перші роки війни переобладнали санаторії на місця тимчасового розміщення для людей, які виїжджали з окупованих територій. Компанія виплачувала кошти працівникам, які перебували в простої, допомагала влаштовуватися на інші об'єкти.

Але ці рішення не замінюють державної політики. Людина, яка виїжджає з окупації, має розуміти: тут на неї чекають, їй допоможуть із житлом, роботою, документами, юридичними питаннями, статусом. Інакше вона може виїхати далі - в Європу. Там сім'я адаптується, діти вчать мову, з'являється робота, і через кілька років імовірність повернення зменшується.

Для атомної галузі це особливо небезпечно. І якщо такі фахівці Україні потрібні, потрібно створювати для них програми підтримки. Якщо ні - тоді країна має чесно визнати, що дає їм змогу шукати майбутнє на французьких, німецьких чи інших атомних станціях.

Він також торкнувся Чорнобильської АЕС. Напередодні 40-х роковин Чорнобильської трагедії тема знову стала публічною, але, за словами Павла Олещука, багато проблем згадують тільки в річниці. Один із прикладів - фінансові парадокси навколо пенсій за шкідливі умови праці на об'єкті, який перебуває на державній дотації. Держава фактично перекладає частину зобов'язань з однієї власної кишені в іншу, створюючи борги та дефіцити.

Працівники ОПК: завод як мішень

Карина Плахова, заступниця голови профспілки авіабудівників і машинобудівників України, говорила про працівників оборонно-промислового комплексу. Її виступ продовжив головну лінію дискусії: люди, які забезпечують оборону країни, часто залишаються юридично невидимими.

Працівники ОПК виробляють високоточну зброю, боєприпаси, ремонтують і модернізують озброєння. Їхня праця безпосередньо пов'язана з можливістю армії утримувати фронт. Але самі підприємства є цілями для російських атак.

Сьогодні робоче місце нашого працівника - це мішень номер один для агресора, - зазначила Карина.

За її словами, працівники галузі вже понад чотири роки працюють у режимі 60-годинного робочого тижня, часто без повноцінного відпочинку та відпусток. Вони отримують поранення, переживають постійний стрес, іноді гинуть на робочих місцях. Але при цьому не мають окремого статусу та достатньої системи соціального захисту.

Карина навела показовий приклад: люди пережили зиму в цехах без даху та вікон після дронових прильотів, але продовжували працювати. Вони не скаржаться, бо розуміють значення своєї роботи. Але мовчання працівників не має бути підставою для бездіяльності держави.

Бюрократичні пастки для оборонних підприємств

Працівники ОПК стикаються не тільки з ризиком обстрілів, а й із бюрократичною несправедливістю. Карина Плахова нагадала про допомогу в 6500 гривень на початку повномасштабної війни. Через те, що багато підприємств ОПК перебували у стадії реформування і в реєстрах значилися як такі, що перебувають у стані перетворення або припинення, їхні працівники деякий час не могли отримати цю допомогу. Формально підприємство ніби "припинялося", хоча фактично працювало на оборону.

Більш болюче питання - поранення та загибель. Якщо працівник оборонного заводу постраждав від ракети, ледве переступивши прохідну, це не завжди визнається нещасним випадком, пов'язаним із виробництвом. Отже, сам працівник або його сім'я можуть бути позбавлені додаткового соціального захисту.

Є й проблема бронювання. Навіть оборонне підприємство має доводити державі свою критичність. Поки документи розглядаються, працівники можуть втратити бронь і бути мобілізовані, хоча їхня праця на заводі також потрібна армії. Виникає парадокс: людина може бути критично важливою для виробництва зброї, але система не завжди встигає це визнати.

Окремо Карина говорила про прифронтові доплати. Працівники оборонних підприємств у небезпечних регіонах часто їх не отримують, хоча працюють поруч із медиками, освітянами, комунальниками та держслужбовцями, для яких такі механізми передбачені.

Однією з ключових пропозицій Карини Плахової стало надання працівникам оборонно-промислового комплексу статусу учасника війни. Пропозиція полягає в тому, щоб включити до категорії учасників війни працівників підприємств оборонно-промислового комплексу, які безперервно працювали не менше одного року в період воєнного стану, починаючи з 24 лютого 2022 року.

У державі є кошти, потрібно знати, куди їх спрямовувати, - зазначила вона.

Держава розраховує на самовідданість

Усі виступи об'єднує спільний висновок: Україна занадто часто розраховує на самовідданість працівників, але не завжди підкріплює її гарантіями.

Медик не кине пацієнта під час тривоги. Атомник виконуватиме обов'язки на небезпечному об'єкті. Працівник оборонного заводу вийде в пошкоджений цех. Енергетик відновлюватиме інфраструктуру після удару. Ці дії сприймаються як героїзм, але героїзм не повинен ставати заміною адекватної соціальної та трудової політики.