“Медсестра — це людина, на якій все тримається”: три історії про роботу в лікарні, школі та на фронті

До Дня медсестри Медичний Рух “Будь як Ми” розказав три історії медсестер, які працюють в цивільних лікарнях та на фронті.

“Медсестри працюють на межі людських можливостей”: Олександра Богданова, військова медикиня

Олександра Богданова працює у цій сфері понад двадцять років. До повномасштабної війни вона працювала у цивільній медицині, а потім повернулася до військової частини, де була її перша робота медсестрою.

Мені було страшно. Але я розуміла, що там потрібні люди з досвідом. І якщо не я, то хто?

Тепер Олександра не лише медикиня, а й військова — разом з іншими виходить на чергування ППО, носить зброю і живе за армійськими правилами. За її словами, робота медсестри у війську — це значно більше, ніж просто “уколи і крапельниці”. Часто саме медсестри першими бачать поранених або працюють із військовими, які пережили важкі ситуації.

Дуже багато хлопців приходять психологічно виснаженими. Людині іноді треба просто виговоритися. І медсестра це теж слухає.

Вона каже, що навіть зараз суспільство до кінця не розуміє, наскільки багато тримається саме на медсестрах.

Лікар призначає лікування. Але все інше — це медсестра. Всі процедури, вся допомога, весь догляд.

Особливо гостро це відчувається під час війни, коли лікарів і медперсоналу не вистачає.

Медсестри зараз працюють на межі людських можливостей. Є моменти, коли одна людина фактично закриває роботу кількох.

При цьому зарплати, каже вона, залишаються мізерними.

Коли дівчина працює за 12–13 тисяч, але при цьому відповідає за життя людей, — це несправедливо.

“Ти не маєш права помилитися, бо від тебе залежить людина”: Лариса Приндилас, медсестра лікарні

Лариса Приндилас працює у неврологічному відділенні районної лікарні. Її робочий день — це десятки процедур, крапельниць, уколів, документації і постійний рух між палатами.

Ти не маєш права помилитися. Бо від тебе залежить людина, — каже вона.

І це попри надвисоке навантаження.

У тебе двадцять пацієнтів. Усім щось потрібно одночасно. Хтось чекає укол, комусь треба поміряти тиск, хтось лежачий. І ти просто біжиш без зупинки.

Через нестачу персоналу медсестри часто виконують роботу, за яку формально мають відповідати кілька людей.

Одна медсестра працює за двох або трьох. Але зарплата від цього не стає більшою.

За словами Лариси, особливо болісно бачити, як професія поступово старіє.

Молодь майже не йде. Бо всі бачать: навантаження величезне, а зарплата — мінімальна. Є люди, яким по 70 років, і вони далі виходять на роботу. Бо як вони підуть — відділення залишиться без людей.

Лариса також займається захистом прав медпрацівників і намагається говорити про проблеми відкрито. Особливо її обурює ставлення до молодшого медичного персоналу.

Про санітарок всі забувають. А це люди, які миють, піднімають пацієнтів, прибирають. Без них теж нічого не працює.

І додає головне:

Медсестра — це людина, яка тримає все. Просто цю роботу часто не видно.

“Я вирішила йти туди, де найважче”: Тетяна Гнатів, шкільна медсестра, яка мобілізувалася

Тетяна Гнатів каже, що мріяла про медицину ще з дитинства. Вона працювала у санаторії, дитячому садку, а потім — у школі на Львівщині. У школі відповідала за здоров’я сотень дітей.

Бувало, що діти відкривалися більше, ніж психологам. Просто приходили поговорити.

Але робота у шкільній медицині була фінансово майже нестерпною — 6–7 тисяч грн.

Окрім школи, вона вела гуртки з тактичної медицини і першої допомоги, займалася волонтерством, працювала з Червоним Хрестом. У 2026 році Тетяна добровільно підписала контракт із ЗСУ.

Для мене важко не використовувати свої знання там, де вони найбільш потрібні.

Вона — мама трьох дітей. Каже, що рішення було складним, але внутрішньо вона прийняла його ще у 2022 році. На фронті її робота стала зовсім іншою.

Там більше крові, більше важких травм. І зовсім інший рівень відповідальності.

Одне з найважчих випробувань — медичне сортування поранених.

Найболючіше — коли ти маєш вибрати, кому допомагати першим. Це дуже важко морально.

Вона розповідає, що евакуація часто відбувається буквально під дронами.

Буває, що кілька днів не можеш дістатися до поранених, бо все літає.

І все ж, каже вона, страх не може зупинити медика.

Страшно всім. Але якщо медик почне панікувати — що тоді робити іншим?

Попри фронтовий досвід, Тетяна мріє повернутися у школу до дітей і знову навчати їх тактичної медицини.

Навіть якщо колись буде мир, ці знання все одно потрібні. Краще хай вони ніколи не знадобляться — але люди повинні їх мати.

Всі три героїні нагадують: медсестри залишаються фундаментом системи охорони здоров’я. Вони доглядають за пацієнтами, підтримують людей психологічно, працюють у перевантажених відділеннях і рятують поранених під обстрілами. Але водночас стикаються з низькими зарплатами, кадровим дефіцитом і майже повною відсутністю суспільної уваги до їхньої праці.

Раніше Соцпортал писав про те, що українські медики, які працюють на територіях можливих чи активних бойових дій, мають право на підвищену оплату праці. Проте озвучені в урядовій постанові цифри лишаються на папері, якщо немає доброї волі адміністрації медзакладів. Урядову постанову про доплати треба продублювати в колективному договорі. Інакше “прифронтові” в повній мірі не будуть гарантовані. Однак у багатьох випадках персонал, особливо середній та молодший, не має значного впливу на створення цього документа або ж навіть не знає про нього.