Про кримських татар: Дерево роду нескорених

9 років тому, у 2015 році, я - Тетяна Гузик (під псевдонімом Марина Берсенєва), написала статтю для сайту Крим.Реалії після розмови з кримчанами Шевкетом та Абджамілем Юзбашевими, сином і батьком. Стародавній кримськотатарський рід, представниками якого вони є, дізнався, що таке горе через три завоювання Криму з боку Російської Імперії, що відбулися за неповні три століття. І потрібно було після всього цього, після жахливої депортації з Криму до Узбекистану 1944 року, сім'ї знову розділитися через повномасштабне вторгнення росіян в Україну 22 лютого 2022 року.

Шевкет із сім'єю - з дружиною та трьома синами - поїхав шукати притулку до Польщі. Він інвалід, має штучний клапан у серці, середній син також має проблеми з серцем. Утім, чи запитала когось із них війна про проблеми, чи готові були до чергових пошуків порятунку від російської навали? Нікого з нас, свідомих українців, громадян України про це не запитував. За кілька років до війни батько Шевкета, шановний Абджеміль покинув цей світ у поважному віці та через проблеми зі здоров'ям. Хоча б цього горя вже не зазнав. А у 80-ті роковини геноциду кримських татар, вшановуючи пам'ять усіх жертв злочину, що не має терміну для забуття, публікую цей матеріал, записаний зі слів прямих учасників подій.

***

Щорічно на початку літа біля стародавньої шовковиці в селі Ай-Серез (Межиріччя) Судакського району Криму збираються з різних місць кримські татари, коріння родів яких вийшло з цієї місцевості. Кажуть, аксакали намагалися вирахувати вік старого дерева і збилися десь у 17 столітті. Багато родин, що приходять до шовковиці, росли разом із цим деревом.

Жили й раділи

Тутовник називають деревом-садом, адже з однієї рослини проростають наступні. Під старим деревом ще недавно зустрічався глава роду Юзбашев з іншими аксакалами цих місць. Серед них - Рефат Чубаров і Мустафа Джемілєв. Востаннє зустрічався на цьому святі Абджеміль Юзбашев з усіма своїми нащадками, дітьми та онуками два роки тому. Минулого, 2014-го, зустріч було зірвано забороною на збори, а цього року взагалі не відбудеться. Багато хто з постійних учасників і гостей свята перебуває зараз за межами Криму.

Рід Абджеміль-агі Юзбашева відомий у Криму з 1669 року. Понад три з половиною століття жили його предки на півострові аж до трагічного дня депортації 18 травня 1944 року. Батько Абджеміля працював керівником товариства, що займалося приготуванням фруктів для промцентру. Сім'я жила в гарному двоповерховому будинку і мала власне господарство, де були виноградник, сад, коні та корови. У володіннях Юзбашевих були сади, виноградники, тютюнове поле. Загалом, жили добре, раділи життю і далі так було, якби не почалася Друга Світова війна, яка застала всіх зненацька. 1942 року батька німецькі загарбники забрали до Гестапо за зв'язок із партизанами, однак до розстрілу не дійшло. Він провів у катівнях два роки і перед поверненням Червоної Армії навіть був звільнений. Народ радів закінченню окупації, сподіваючись на відновлення нормального довоєнного життя, але доля приготувала кримським татарам страшне випробування - масове вигнання з рідної землі.

Депортація

Абджемілю-ага тоді було всього шість років, а загалом у родині було семеро дітей. І хоча сам він був тоді маленьким, багато що пам'ятає про той день.

- Рано вранці пролунав стукіт у двері. Солдати сказали, що нас виселяють. Дали тільки взяти на два дні сухий пайок. Мати була хорошою швачкою, і вирішила взяти хоча б швейну машинку, але їй не дали цього зробити. Усіх під конвоєм із двох боків, вивели на околицю села, повантажили у вантажівки і повезли до Феодосії, де посадили в дерев'яні вагони для худоби.

Тільки з роду Юзбашів в одному вагоні вирушило в страшне вигнання 37 осіб: сім'ї батьків Абджаміля та їхніх родичів. З молодших після Абджаміля ще був братик 4-х років і однорічна сестричка. Дорога до місць поселення тривала до 10 червня, і весь цей час депортованих годували дуже солоною юшкою. Якщо траплялися зупинки, жінки кидалися зібрати багаття, щоб зварити дітям будь-якої каші з дивом прихоплених зерен. Однак усі спроби куховарити переривалися охороною, адже ешелон знову рушав у дорогу. Юзбашеви змогли вціліти, незважаючи на складнощі в дорозі.

Вони прибули в колгосп імені Сталіна Мархаматського району Андижанської області. Сім'я постраждалих отримала як житло гнойову стайню на 70 осіб. Поки чоловіки вичищали гній, жінки і діти провели кілька днів у тіні рідкісних дерев у цьому регіоні. Місяць пішов на те, щоб приміщення стало хоча б чистим зі свіжою побілкою на стінах, але всіх мешканців знову викрали в інше місце. Так тривало неодноразово протягом року після прибуття до Узбекистану, обжитися не дозволяли. Звідси й безробіття, голод..

- У перший рік депортації, не витримавши труднощів і хвороби, помирає мама, протягом двох років померли дві сестрички. Батько не дав загинути дітям, що залишилися. Усіх вигодував, виростив, а жили ж у землянках багато років, працювали на освоєні цілини, та ще й із раптовими переселеннями періодично. Лише 1947 року родині дозволили вже більш-менш постійне проживання.

Батько і діти влаштувалися на роботу, молодші пішли до школи. Тоді й з'явилася можливість купити землянку за 600 рублів, у якій жили вісім років. Після 1953 р. кримським татарам стали дозволяти переїжджати з району в район у межах області. І максимальні обмеження були зняті з них уже 1956 року, розширивши свободу пересування переселенців у межах республіки.

Повернення і нові поневіряння

Дочки з сім'ями були поруч, а ось син Шевкет не змирився з анексією і приходом до Криму представників просталінського курсу.

Закінчивши Самаркандський сільгосптехнікум, Абджаміль здобув професію агронома. В Узбекистані кримські татари весь час записувалися на роботи, що вимагали роз'їздів, щоб хоч таким чином вибратися з місць переселення. Адже всі роки перебування там вони не забували про Батьківщину, продовжували мріяти про повернення, місцеві узбеки особливо теплим прийомом не відрізнялися.

У 1973 Абджаміль отримує від долі небачено щедру винагороду - дозвіл виїхати на роботу до Криму після 32 заяв на вербування. Так він зміг приїхати хай і не до рідного Ай-Серезу, але вже на кримську землю старого батька і свою сім'ю, в якій було троє малюків. Відтоді й дотепер він із дружиною живе в с. Крестянівка Первомайського району Криму.

Про перші дні вторгнення до Криму "зелених чоловічків" Абджаміль-ага говорить неохоче. Видно, що він переживає це десь глибоко, але при цьому тримається молодцем.

- Завжди потрібно сподіватися на краще. У лютому 2014 і минулої весни я лягав увечері спати з думками про те, щоб вранці все було добре. А вийшло - як вийшло... Ми від Криму ніколи не відмовлялися, прагнули до нього і завжди будемо тягнутися до рідної землі. У нас немає іншої Батьківщини. У Росії планомірне видавлювання нашого народу з Криму практикується з 1783 року! Радянський Союз це продовжив, і нинішня влада теж.

Нова депортація - Львів

Із Феодосії, де жили, радіючи одне одному ще недавно, Шевкет вивіз свою сім'ю спершу до Києва. Їхали перечекати злі часи з наміром, якщо все налагодиться, одразу ж повернутися додому. Адже шість років будували з дружиною Айше кафе "Круїз", де любили скуштувати страви національної кухні феодосійці та туристи. Про наближення заворушень Шевкет знав уже в січні 2014 року, адже до кав'ярні постійно заходять працівники СБУ та представники ФСБ, які неформально були присутні в регіоні.

- Відвідувачі, не ховаючись, обговорювали майбутні події, а вулицями ходили групками дуже немісцеві люди, не схожі на туристів. А після 26 лютого 2014 року, коли кримські татари не дали здійснити переворот у Раді АРК і після захоплення урядових структур Криму, я зрозумів, що потрібно забрати сім'ю. Ми старий народ, і відразу розуміємо, що відбуватиметься далі.

У Києві сім'я перебувала трохи більше місяця. Відомості, що надходили з півострова, не залишали надій на швидке повернення. Шевкет перевозить близьких до Львова і вже восени відкриває невеличку кав'ярню. Перша спроба не надто вдалася. За цей час прийшли сумні звістки з Феодосії, де повністю розібрали його кафе на набережній. Однак потрібно вирощувати трьох синів, і немає часу лити сльози. Нині родина наважилася знову відкрити майданчик-кафе, а в Криму в цей час закривають один за одним заклади кримських татар. Проте Шевкет уже не турбується, адже батько його вчив, як потрібно себе тримати у важкі дні.

- Старовинна народна мудрість кримських татар говорить про те, що треба завжди бути терплячим, оптимістом і любити своє, що тобі Богом дано. Адже прийшлі підуть, а ти залишишся на місці. Я впевнений, що все це (анексія) ненадовго. Ми встоїмо і повернемося. А поки що мої діти навчаються в гімназії, де вивчають нарівні з українською англійську та німецьку мови. Ми мусимо бути грамотними, адже нам ще відновлювати Крим!

Поки жива стара шовковиця - саду рости! І нещодавно під деревом зібралися кримські татари, які залишилися жити в Ай-Серезі, щоб традиція продовжувала жити, - так закінчувала я статтю 2015 року.

Однак життя знову міцно хитнуло землю під ногами кримських татар, а разом із ними й усіх українців. Прийшов надто лютий місяць 2022 року. Що тут додати... Ми встоїмо і повернемося! Слава Україні! Слава Героям! Віримо у ЗСУ!