Зумери і повернення «металу» в 2020-х: що сталося з першим «цифровим поколінням»?

Від дефіциту до алгоритму

Кінець 90-х — початок 2000-х це час, коли музика була частиною ідентичності. Тоді майже всіх ділили на «гопників» і «неформалів». Останні мали у Києві 2 рефугіуми — місця, де було безпечно і комфортно. Це музичний магазин «Доміно» за Пасажем і «MoonCore» на Воровського.

Відвідування обох нагадувало релігійний акт як за формою, так і відчуттями. Причаститися там можна було дарами «важкого металу» — касетками, котрі коштували в діапазоні 1,5–2 гривні. Для порівняння, пачка цигарок була в діапазоні 0,5–1 грв, а загалом середнього достатку студент міг оперувати сумою 15–20 грв на тиждень.

«Доміно» було неймовірно пафосним і по-своєму бароковим «місцем сили», дорогущим і швидше вітринним ніж вжитковим. Натомість з «Мункора» я рідко виходив без касетки Exploited, Otyg, Kreator тощо.

Варто зауважити, що тоді більшим за дефіцит музики був дефіцит інформації. Адже, одна справа спитати у продавця і купити щось згідно з його рекомендацією, а інша — розуміти кого ти купив.

Це зараз один доторк до ШІ наділяє меломана інформацією, на пошуки котрої колись йшли місяці. Інтернет лише з’являвся, був дуже повільним, дорогим і малозмістовним. А музика, попри все, мала той самий протестний вайб, котрий, як мені здавалося, закінчився на молодості мого покоління.

І, можливо, головна іронія полягає в тому, що покоління, якому вже не треба місяцями шукати ні музику, ні інформацію про неї, раптом знову знаходить у старому металі той протестний заряд, який нам здавався назавжди прив’язаним до нашої молодості?

Нове покоління старого металу

Втім, буквально за 20 років, на початку 2020-х у царині «важкої музики» відбувається дещо парадоксальне. А саме — покоління, котре виросло зі смартфоном у руці, стримінгами, TikTok і практично необмеженим доступом до музики різних епох, почало відкривати жанри, сформовані задовго до його народження. Йдеться не лише про ренесанс попсуватого ню-металу, а й про класичний heavy, speed, power, thrash, death, black metal.

Однією з ознак відродження інтересу до екстремальної музики є поява молодих гуртів, які свідомо звертаються до звуку й образності 1980–90-х. А на концертах з’являється публіка, котра не застала ані розквіту Iron Maiden, ані першої хвилі норвезького блеку, ані золотого періоду американського дез-металу.

Втім, назвати це простим «поверненням металу» було би банальним перебільшенням. Причина цього у тому, що метал не витісняє поп чи реп і не повертається до колишнього становища в масовій культурі. Соціологічно коректніше казати про «ренесанс металевої субкультури» та її «генераційне оновлення».

В межах цих двох явищ старі жанри отримують нових слухачів і музикантів, а цифрове покоління перебудовує спосіб їх споживання. Зокрема, послаблює жанрові кордони, змінює правила субкультурної належності й водночас повертає цінність живому концерту, фізичним носіям, аналоговому звуку, ручній графіці та локальній сцені.

Саме цей парадокс — цифрове покоління, зачароване аналоговим минулим є центральною темою тексту.

Парадокс металевого ренесансу 2020-х полягає не стільки в поверненні старої музики, скільки в появі нового покоління, яке знаходить її через цифрові алгоритми, але цінує в ній саме те, чого бракує цифровому світові: матеріальність, живу спільноту, недосконалий звук і відчуття субкультурної окремішності.

Музика без дефіциту і кордонів

Поколінням Z зазвичай називають людей, народжених приблизно від другої половини 1990-х до початку 2010-х. Ці межі дуже умовні, але для серйозної розмови про музику важливіше інше. А саме — на відміну від тих, хто полював на касети у Києві кінця 90-х, це покоління не застало технологічної революції. Для неї мережі і стримінги — це органічне середовище існування.

Саме цей момент радикально змінює точку входу в середовище. За мого покоління в 90% підліток дізнавався про гурт від однолітків. Інколи з програми «Хіт-рік». Одна з 5 щотижневих пісень була в жанрі «рок+».

Але, попри це мали місце географія, гроші і локальна субкультура. Якщо ви жили в райцентрі, мали обмежений фінансовий ресурс і негативне ставлення до ваших смаків у однолітків — саме споживання культурного продукту ставало малодоступним і часто ризикованим. Ти полював на музику, а коротко стрижені пацани на «адіках» і картузах «North» — на тебе.

Сьогоднішній підліток може за один вечір перейти від Black Sabbath до Judas Priest, Venom, Bathory, Mayhem, Morbid Angel, Blind Guardian і сучасного андеграунду. Завдяки сучасним технологіям музична історія давно нелінійна. І головне — безпечна. По суті, як і в ситуації з досить дефіцитними колись книжками споживання культурного продукту безмежне, безпечне та інклюзивне. Такі його маркери як локальність, небезпечність і ексклюзивність — в минулому.

Можливо тому британський звіт BPI описував сучасних молодих слухачів як «всеїдних». З одного боку жанрова вірність не зникла. З іншого — вибір треку залежить від настрою та емоцій. А з третього — старі записи не треба шукати, вони давно оцифровані і в доступі.

Цей момент глибший, ніж здається на перший погляд. Приклад: для «трешера» або «панка» мого покоління проміжок між Black Sabbath 1970 року, Painkiller Judas Priest 1990-го і De Mysteriis Dom Sathanas Mayhem 1994-го лежать десятиліття особистої історії.

Для сучасного шістнадцятирічного слухача відстань між ними практично відсутня. Таким чином, відбувається досить цікавий ефект «стиснення музичного часу». В його площині старе не вікова ознака, а аналоговий звук — просто інша естетика.

Тому головна відмінність зумера від «металіста» 1990-х полягає не просто в легшому доступі до музики: цифрове середовище стисло музичний час настільки, що Black Sabbath, Mayhem і сучасний андеграунд опинилися в одному культурному теперішньому, де «старе» означає вже не вік, а лише одну з доступних естетик.

Назад в минуле, але без ностальгії

Якщо під ренесансом розуміти повернення «металу» на вершину масової культури — мабуть, ні. Очевидно, що поп, реп та інші сучасні жанри мають значно більшу аудиторію.

Але якщо дивитися на «метал» як на екосистему — картина інша.

По-перше, ветерани на кшталт Metallica, Iron Maiden і Judas Priest продовжують збирати стадіони.

По-друге, новіші гурти наступають їм на п’ятки і теж прагнуть великих арен.

Але, найцікавіші зміни відбуваються саме в андеграунді. Там, де формується NWOTHM — New Wave of Traditional Heavy Metal. Його кардинальна відмінність від попередньої моделі розвитку жанру у тому, що нове покоління не шукає себе через заперечення старого. Йдеться швидше про реставрацію і переосмислення музичного досвіду батьків. Того, що сприймається не як музичний експонат, а матеріал для нового циклу.

Ренесанс «металу» відбувається не як повернення жанру на вершину масової культури, а як запуск нового циклу всередині самої сцени, де минуле перестає бути музейним експонатом і знову стає матеріалом для створення сучасної музики.

Від пам’яті до живої сцени

Безумовно, формула «зумери повернули метал» занадто проста. Хоча би тому, що ренесанс окремих напрямків стався раніше. Ті ж NWOTHM та old-school death metal revival формувалися ще до 2020-х. В цей же час старші музиканти, колекціонери, лейбли, фестивалі й локальні сцени десятиліттями підтримували жанри.

Майже революційна роль Gen Z в цьому процесі інша — воно забезпечує генераційне продовження культури. Тієї, що могла перетворитися на сцену власної пам’яті.

Саме тому якщо на Iron Maiden приходять лише люди, які слухали гурт у 1985 році — це ностальгія.

А коли людина, народжена у 21 столітті, приходить на концерт, а потім створює власний death metal гурт — це вже культурне відтворення.

Є версія, що передача починається в родині. Що первинним поштовхом, котрий зароджує інтерес до «металевої класики» є батьки. А вже потім підходять цифрові платформи і пропонують товар на будь-яке вухо.

Йдеться, насамперед про те, що колишні маршрути скорочуються і сьогодні для участі у субкультурі треба мати лише інтернет. Разом з тим зникає те, що так приваблювало колись — ексклюзивність. Ця важлива, а місцями і магістральна частина біля музичної ідентичності. В цьому є як плюси так і мінуси. З одного боку відсутність ексклюзивності знижує поріг входу в тему і явище. З іншого — ослаблюється так звана «субкультурна дисципліна». Для того, щоб кимось назватися не обов’язково ним бути. Можна просто слухати музику.

Революційність Gen Z полягає не в тому, що воно повернуло метал, а в тому, що не дало йому перетворитися на субкультуру власної пам’яті. Знижуючи поріг входу й руйнуючи колишню ексклюзивність, нове покоління водночас забезпечило їй найважливішу умову виживання — здатність відтворювати себе за межами покоління своїх засновників.

Покоління, яке підхопило «метал»

Однієї причини явища, про котре ми говоримо, немає. Є набір припущень, кожне із котрих має право на життя.

1. Стримінг зруйнував дефіцит. Зараз для того щоб зануритися в будь-яке культурне явище не треба ходити на тусовки. Досить телеграма, Реддіта або GPT. Єдиною проблемою культурних зразків є їх маркетинг. Його важко розвивати в умовах надзвичайного профіциту будь-чого. І «металу» також.
2. Поколіннева дистанція. В першу чергу це стосується архетипів «металічної сцени» 1980–1990-х, всіх цих високих вокалів, фентезійних обкладинок тощо.
3. Реакція на цифрову стерильність. В японській культурі є поняття «вабі-сабі» — здатність бачити красу у недосконалому. В першу чергу це стосується технологічних недоліків, відсутності «ламповості»: lo-fi, аналогового шуму, примітивної обкладинки і тд. Чогось, що дозволяє бодай на секунду зосередитися на вторинному і перервати потік споживання.
4. Емоційна функція важкої музики. Агресивний звук це не лише маркер гніву, тривоги і фрустрації. Часто це ще і трамплін в басейн розрядки і катарсису.
5. Потреба в реальній спільноті. Концерти і фестивалі дають такий дефіцитний сьогодні досвід фізичної присутності.
6. Ескапізм. Крім іншого, важка музика це ще і хай тимчасова, але втеча від реальності у світ міфології, середньовіччя і тому подібних домодерних архетипів. Ймовірно, цілий альбом може стати якорем у морі фрагментарного споживання рілсів і тік-токів.

Новий інтерес до «металу» можна розглядати як парадоксальну відповідь цифрового покоління на власне середовище: необмежений доступ привів його до музики минулого, а серед нескінченного потоку контенту особливо привабливими виявилися саме її недосконалість, радикальність, цілісність і здатність створювати реальний досвід.

Від сорокахвилинного альбому до фізичної присутності в концертному натовпі.

TikTok і ко: нові промоутери старої субкультури

Попри тисячі відео зі старими, добре знайомими моєму поколінню гуртами, роль TikTok перебільшена. Так, Тік-Ток це будинок з тисячами, мільйонами дверей. Але його надзвичайно короткий формат вказує на відсутність сцени за ними. Тік-Ток це концептуальна фрагментарність. Шукати сцену треба деінде.

Соціальні мережі створили нового посередника — metal influencer. Гітаристи, вокалісти, колекціонери й фанати можуть знайомити велику аудиторію з важкою музикою без традиційної музичної преси. Але в цій надзвичайно розгалуженій екосистемі TikTok лише її частина.

Колись для того, щоб послухати музику треба було взяти чи придбати касету. Сьогодні роль друга, тусовки, журнала і навіть сайта грають алгоритми. Вони «радять», що слухати далі. Завбачливо і ненав’язливо підводять за руку і пропонують ознайомитися з товаром тут і зараз. За ціною, про котру можна було лише мріяти — дещицю вашої уваги.

Звичайно, алгоритми можуть уніфікувати культуру, а можуть підвести до «кролячої нори» ніші.

Відтак, можна стверджувати, що TikTok не створив «металевий ренесанс».

Його функція у відродженні інтересу до жанру скромніша і водночас недооцінена. Він скоротив шлях між випадковим, алгоритмічним контактом із важкою музикою та входженням у площину, питання, саму сцену.

TikTok не створив «металевий ренесанс» і не замінив саму сцену — він лише радикально скоротив дорогу до неї, перетворивши шлях від випадково почутого рифу до занурення в жанр. Із багаторічного пошуку на кілька алгоритмічних переходів.

Ультраправі, антифашисти і нове покоління «металу»

Попри стереотипні уявлення єдиної «ідеології металу», приміром, такої як «сатанізм», не існує. Різні види «металу» мають різні історії, а всередині кожного жанру співіснують протилежні політичні позиції. І це при тому, що значна частина сцени залишається принципово аполітичною. Водночас, є ознаки того, що у 2020-х політичні конфлікти всередині «металу» стали помітнішими.

Справа у тому, що традиційно «метал» культивував так звану «трансгресію» — порушення табу, заборонені символи, теми насильства, смерті і війни. Відтак, одним з найбільш проблемних наслідків трансгресії стала поява NSBM — National Socialist Black Metal, де неонацистська й расистська ідеологія була не декорацією, а змістом. Втім, з цього не випливає, що black metal є ультраправим. Навпаки, у 2010–2020-х паралельно з неонацистськими розвивалися антифашистські, анархістські, феміністичні та інші ліві сегменти екстремального металу.

Тому як і колись сучасну сцену правильніше назвати поляризованою. Хоча (і це важливо) — відродження старої музичної форми не означає автоматичного повернення всіх соціальних норм тієї епохи.

Реально ж політичний вимір нового інтересу молоді до металу залишається майже недослідженим. Зокрема, немає репрезентативних даних, які дозволяли б визначити, чи тяжіють зумери-металісти більше до правої або лівої частини політичного спектра.

Водночас вони входять у сцену, де політичний конфлікт уже існує. На одному її полюсі — сформована ще у 1990-х традиція National Socialist Black Metal та пов’язані з нею транснаціональні ультраправі мережі; на іншому — Red and Anarchist Black Metal, антифашистські, антирасистські та queer-середовища.

Тому повернення металу серед молодого покоління потенційно означає не лише відродження музичного жанру, а й новий етап боротьби за політичне значення метал-субкультури.

Зумери входять не в політично стерильну субкультуру, а в давно поляризоване поле. Проте, відтворюючи звук минулого, вони зовсім не зобов’язані успадковувати його політику — і саме боротьба за те, що зі старого металу буде збережено, а що відкинуто, може стати одним із головних конфліктів нового покоління сцени.

Бути «металістом», не складаючи іспиту

Класична субкультура часто будувалася на гейткіпінгу. Його суть у тому, що адепт мав довести, що він «справжній». Для цього треба було знати і слухати «правильні» гурти, відрізняти андеграунд від комерції, «тру» від позерів.

Для жанрів, котрі апріорі протиставляли себе популярній культурі це завжди було важливо. Але, сьогодні ця модель переживає не найкращі часи. Причина у музичній «всеїдності», котра мов кислота роз’їдає старий принцип субкультурної чистоти.

Ні, це не значить, що субкультурна ідентичність зникає. Допоки є зовнішні атрибути у вигляді волосся, пірсингу, футболок і тд — це неможливо і непотрібно. Просто сьогодні всі ці символи стають все більш універсальними і все рідше вимагають повного підпорядкування одній субкультурі. Зумери розділяють естетику та дисципліну сцени. Першу охоче приймають, другу — значно менше.

Ймовірно, щось подібне відбувається і з політикою. В сцені традиційно присутні 3 магістральні напрями: правий, лівий і аполітичний. Але в ситуації із залученістю до них зумерів йдеться радше про зміну правил соціальної взаємодії, ніж перемогу якоїсь із ідеологій.

Частина молодих слухачів переносить у «метал» увагу до інклюзивності, расизму, сексизму й безпечного простору, але було б помилкою автоматично оголошувати Gen Z «металістів» лівими. Black metal зберігає ультраправий сегмент, існують аполітичні сцени, а traditional metal часто обертається навколо музики, фентезі та історичної образності без чіткої політичної програми.

Головна зміна полягає не в тому, що Gen Z робить метал «лівішим» чи менш субкультурним, а в тому, що воно відокремлює право належати до сцени від обов’язку приймати весь її культурний, поведінковий і політичний пакет. Естетика залишається, тоді як дисципліна поступово втрачає владу.

Як старий метал став музикою молодих

Для кращого розуміння зв’язку між поколінням дітей і відродженням інтересу до музики їх батьків я підібрав кілька рецензій.

У них тема розгортається хронологічно: від перших спостережень за входженням Gen Z у стару субкультуру до вже сформованої молодіжної death-metal сцени.

Отже,

1. Тобіас Гольст, «Майбутнє належить молодим», Devilution (1, 2, 3), 27 березня 2021 року. Гольст розмовляє з «металістами» 14–22 років і показує, що для них історія металу доступна тут і зараз в повному обсязі. Смаки респондентів охоплюють Deep Purple, Judas Priest, Iron Maiden, Metallica, Pantera, Mayhem, Slipknot і сучасний екстремальний метал. Один із підлітків прийшов до старого Judas Priest через сучаснішу музику, а потім прослухав усю дискографію. Метал зберігає психологічну функцію — дає мову для агресії, тривоги й відмежування від мейнстриму. Але молоді слухачі вільніше переходять між жанрами й менше залежать від субкультурної «чистоти».
2. Декай Аверетт, «Зумери-металісти створюють більш інклюзивну субкультуру», The Arrowhead, 25 квітня 2022 року. Аверетт описує зміну механізму входження в метал: замість журналів, старших друзів і локальної сцени дедалі важливішими стають інтернет, телебачення та соцмережі. Разом із музикою повертаються темний одяг, футболки гуртів і пірсинг, але молоді «металісти» менш схильні до гейткіпінгу й поділу на «тру» та «позерів». Один зі старших співрозмовників згадує, що колись пишався знанням маловідомих гуртів і зневажав популярну музику. Молодші респонденти ставлять під сумнів саме право визначати, хто може називатися «металістом».
3. Майкл Пементел, «Шість найкращих нових дез-метал гуртів 2020-х», Loudwire, 28 квітня 2025 року. Пементел описує ревіталізацію death metal і те, що паралельно розвиваються суміш дезу з хардкором і панком та old-school revival із грубішим звучанням. Tribal Gaze, Undeath, 200 Stab Wounds, Frozen Soul, Molder та інші працюють зі спадщиною Entombed, Immolation, Morbid Angel, Bolt Thrower, Obituary й Autopsy, але не просто копіюють її. Для теми поколінь головне те, що нова хвиля гуртів приводить до death-metal сцени молодшу аудиторію.
4. Пенфолд, «Нова хвиля: чому традиційний хеві-метал переживає велике повернення», Loaded Radio, 20 жовтня 2025 року. Центральним явищем тут є NWOTHM: Eternal Champion, Haunt, Night Demon, Visigoth, Skull Fist, Smoulder та інші повертають рифи, високий вокал, фентезійні обкладинки й епічну образність 1980-х. Пенфолд пояснює ренесанс поєднанням ностальгії, фестивальної культури та цифрової доступності. Spotify, Bandcamp і YouTube дозволяють молодому слухачеві відкрити поруч Iron Maiden і маленький сучасний андеграундний гурт, а повернення традиційного хеві постає як пошук автентичності, живого виконання й музичної майстерності.
5. Мерві Вуорела, «Як дез-метал став жанром №1 у молодіжній метал-культурі», GramexPress, 2026 рік. Матеріал описує третю хвилю фінського death metal, яку створюють музиканти 15–22 років. Cryptic Hatred, Azatoth, Malformed, Whisper та інші орієнтуються на Morbid Angel, Deicide і Cannibal Corpse, хоча народилися значно пізніше першого розквіту жанру. Молоді музиканти пов’язують посилення інтересу до жорсткішої музики з пандемією, ізоляцією, страхом і агресією. Водночас вони створюють DIY-студії, концерти й фестивалі, цінують фізичні носії та поєднують old-school естетику з safe space й антифашистськими принципами. Це вже не просто слухання старих платівок, а відтворення соціальної інфраструктури сцени.

Разом ці п’ять текстів фіксують важливий перехід: якщо на початку 2020-х Gen Z ще постає переважно як новий слухач величезного металевого архіву, то за кілька років воно вже створює власні гурти, концерти, фестивалі й DIY-інфраструктуру — тобто переходить від споживання музики батьків до повноцінного відтворення сцени на власних умовах.

Не повернення, а перезбирання

Головна проблема терміну «повернення» в тому, що «метал» нікуди не зникав. Так, після втрати колишнього місця в масовій культурі він розпався на десятки сцен, фестивалів, лейблів, локальних спільнот і мікрожанрів.

Але, у 2020-х стала помітною зміна поколінь. Люди, для яких Metallica, Iron Maiden, Morbid Angel або Mayhem — не спогади про молодість, а історичні записи, входять у сцену як слухачі й музиканти.

Коли п’ятдесятирічна людина купує перевидання альбому 1986 року, його ностальгія схожа на фонтан. Коли касету old-school death metal купує сімнадцятирічний слухач — причина в іншому. Для нього це не власне минуле, а альтернативна сучасність. Цифрова культура зробила музичну історію доступною і водночас послабила її прив’язку до поколінь. Саме тому брудний звук стає естетичним вибором, касета — цінним предметом, а прослуховування альбому від початку до кінця — альтернативою нескінченному алгоритмічному потоку.

Відтак, можна стверджувати, що Gen Z не реставрує стару субкультуру. Принаймні, не цілком. Воно може відтворювати звук 1990-х і відкидати гейткіпінг 1990-х; носити старі футболки, але не приймати політичні погляди музикантів; захоплюватися радикальною естетикою й водночас вимагати інших правил поведінки на концертах. Тому відбувається не реставрація, а перезбирання традиції.

Тому зараз, в кінці тексту я розумію, що питання «чому зумери повернулися до металу?» і «чи зумери повернули метал?» сформульовані не зовсім коректно.

Вони нікуди не поверталися, бо він нікуди не зникав. Вони отримали величезний архів без системи координат, у якій він колись існував. Для них 1970-ті, 1980-ті, 1990-ті та 2020-ті лежать на одному екрані.

Тому Gen Z не реставрує стару метал-субкультуру, а перезбирає її під себе — відтворює звук, образи й матеріальність минулого, водночас відкидаючи частину його ієрархій, політичних установок і правил субкультурної «чистоти».

А TikTok, YouTube, Spotify та інші цифрові платформи стали головними посередниками цього процесу. Вони не повернули метал із небуття, а відкрили новому поколінню його величезний архів. І тим самим дали старій субкультурі не друге життя, а нову молодість.