«Зробіть глибокий вдих»: репортаж з Венеціанської бієнале — 2026

Розповідаємо, якою виявилася бієнале, що триватиме до 22 листопада, і на що там варто звернути увагу — від Джардіні до Арсеналу.

Виставка, яку кураторка не побачила

Куо (1967–2025) — кураторка родом із Камеруну, засновниця дакарської RAW Material Company, директорка кейптаунського Zeitz MOCAA та перша африканка на чолі бієнале — померла у травні 2025 року, встигнувши визначити назву, список учасників, кураторський текст і просторову логіку виставки. За підтримки її родини бієнале вирішила реалізувати проєкт саме таким, яким його задумала Куо: роботу завершила зібрана нею команда, яку в каталозі називають la squadra di Koyo.

Тому «In Minor Keys» — це водночас велика міжнародна виставка і, неминуче, меморіал власному куратору: у Центральному павільйоні відвідувачів зустрічає монументальна картина Марії Магдалени Кампос-Понс, де Куо зображена поруч із письменницею Тоні Моррісон серед магнолій.

«Мінорні тональності» тут — і музична метафора (тихі тони, шепіт, блюз), і географічна: маленькі острови, сади, двори та танцполи, де життя відновлюється в найтемніші часи. Обіцяний досвід — «чуттєвий, а не дидактичний»: виставка, за задумом Куо, має оновлювати, а не виснажувати.

Наскрізні мотиви — процесія, креольський сад, чарівність і право на відпочинок; у залах і справді розставлені килимові зони, де можна посидіти й навіть полежати.

Джардіні: сад наступає

Тема саду заявлена ще до входу в Центральний павільйон: Отобонг Нканга «одягнула» чотири модерністські колони будівлі в цеглу, розвісивши на них скляні тераріуми, глиняні горщики та будиночки для бджіл, — до листопада рослини мають буквально поглинути фасад.

Усередині процесію відкриває гігантський костюм Amistad Takeover Біг Чіфа Демонда Мелансона, розшитий пір’ям, створений у новоорлеанській традиції Black Masking. Художники тут не замкнені в окремих залах, а «спливають» по всій виставці — свідома відмова від монографічного формату.

Несподіваний герой — Марсель Дюшан: бічний зал переосмислює його не як батька концептуалізму, а як зразок «інституційної турботи» — завдяки докладним інструкціям, які він залишив для монтажу своєї останньої роботи Étant donnés.

Двоє покійних художників стають провідними зірками виставки: сенегальцю Іссе Самбу та американці Беверлі Б’юкенен присвячені окремі «святилища». А шість заснованих художниками інституцій — від blaxTARLINES у Кумасі до найробійського NCAI та тієї самої RAW Material Company — представлені як «школи», втілення віри Куо у розбудову інституцій.

Арсенал: процесія

Біля входу до Кордерії відвідувачів зустрічає вірш Рефаата Аларіра — палестинського поета, вбитого в Газі у 2023 році; виставку відкриває інсталяція Халеда Сабсабі.

Далі довга анфілада колишніх канатних цехів сама перетворює огляд на процесію, розмічену темно-синіми банерами з цитатами — від Тоні Моррісон до Бена Окрі (архітектуру виставки розробило кейптаунське бюро Wolff Architects).

Сцени змінюють одна одну, наче в повільному фільмі.

Двоє венеціанських пожежників із vigili del fuoco завмирають перед прозорою колоною з ґрунтом, піднятим з-під Бейрута, — це багаторічний проєкт Джоани Хаджітомас і Халіла Жорейжа, які читають історію міст за геологічними кернами, шар за шаром.

Теракотова фігура в орнаментальній масці напівлежить на «островах» із глиняних квітів — «Efflorescence/The Way We Wake» Раджні Перери та Меріголд Сантос.

Фотографічний водоспад, розсипаний на дзеркальні панелі, відбивається у глянцевій підлозі; з картатих пледів під стелею водоспадами ллється вже червона пряжа; бронзова людина лежить на підлозі під вкритим квітами човном. А десь між роботами — олівцевий напис прямо на стіні: I told you so.

Серед гучних імен — Нік Кейв (американський художник, тезка музиканта), Вангечі Муту, Кадер Аттіа, Лорі Андерсон. Альфредо Джаар у червоному «соборі» The End of the World спресував вісім конфліктних металів — від кобальту до літію — у крихітний блок; зшиті полотна Калокі Ньямаї піднімаються на всю дванадцятиметрову висоту Кордеріє; перед «Black Earth Calendar» Нолана Освальда Денніса відвідувачі довго лежать на подушках.

Критики тепло, але не беззастережно, сприйняли виставку: The Art Newspaper поставила три з половиною зірки, а Apollo дорікнув кураторам за те, що щільне розміщення робіт суперечить їхньому власному «мінорному» заклику до повільного перегляду.

Україна у Венеції

Український проєкт «Гарантії безпеки» (художниця Жанна Кадирова, куратори Ксенія Малих та Леонід Марущак) — одне з найсильніших національних висловлювань року. У його центрі — бетонний «Олень» із серії «Орігамі», створений у 2019 році для парку в Покровську на місці демонтованого радянського літака — носія ядерної зброї.

У серпні 2024 року, коли фронт наблизився до міста, скульптуру евакуювали; вона подолала понад 3000 кілометрів Європою на відкритій платформі вантажівки й тепер висить «у підвішеному стані» у публічному просторі Венеції. Проєкт відсилає до Будапештського меморандуму 1994 року: «Ці гарантії мали нас захищати. Але вони існували лише на папері», — каже Кадирова. В Арсеналі демонструють багатоканальну відеоінсталяцію про подорож «Оленя» та архіви, пов’язані з меморандумом.

Тим, хто збирається до Венеції найближчими тижнями, варто поквапитися з паралельною програмою: виставка Still Joy – from Ukraine into the World у Палаццо Контаріні-Поліньяк працює лише до 1 серпня.

Павільйони, про які говорять

Найбільш обговорюваний павільйон — австрійський: хореограф Флорентіна Хольцінгер перетворила його на затоплену Венецію майбутнього (Seaworld Venice), а над входом підвісила на крані бронзовий дзвін із написом O tempora o mores — щогодини всередині нього гойдається перформерка, ударяючи по дзвону власним тілом.

Німеччина демонструє проєкт Ruin: Генріке Науманн, яка раптово померла в лютому 2026 року у віці 41 року, встигла завершити The Home Front — «східнонімецький» інтер’єр із м’ятно-зеленими стінами кольору радянських казарм і стільцями, розрізаними навпіл, на стінах.

А японський проект «Grass Babies, Moon Babies» Ея Аракави-Неша став найтеплішим враженням від «Джардіні»: відвідувачам пропонують взяти на руки одну з 208 обтяжених ляльок-немовлят у сонцезахисних окулярах, поносити її по павільйону і навіть змінити підгузник.

Історія: чим запам’яталося відкриття

Відкриття бієнале у травні супроводжувалося найгучнішою політичною кризою в її новітній історії. Журі, яке присуджує «Золотих левів», заявило, що не розглядатиме на нагороди художників, які представляють Росію та Ізраїль; після судового позову ізраїльського учасника журі у повному складі склало повноваження за дев’ять днів до вернісажу, а російську експозицію зняли з конкурсу.

Повернення Росії до свого павільйону — вперше після повномасштабного вторгнення 2022 року — викликало хвилю протестів: 6 травня Pussy Riot і FEMEN намагалися заблокувати прес-відкриття павільйону, група Bluemoloko виставила поруч чорний мішок для тіл (перформанс Cargo to Heaven), а військовий і оператор Юрій Грузінов разом із художником Олексієм Саєм прийшли туди з блокнотом «Список виродків 2026».

У підсумку російський павільйон пропрацював лише у дні прев’ю і залишається закритим для публіки, а участь РФ, за повідомленнями, може коштувати бієнале близько 2 млн євро фінансування від ЄС. Свій павільйон скасувала й Південна Африка — через проєкт Габріель Голіат «Elegy», відео-плач за вбитими жінками; тепер робота незалежно демонструється в церкві Сант-Антонін і вважається одним із головних творів цьогорічної Венеції.

Довідка

61-а Міжнародна художня виставка La Biennale di Venezia триває з 9 травня до 22 листопада 2026 року в Джардіні, Арсеналі, на Форте-Маргера та в десятках локацій по всьому місту.

Головна виставка «In Minor Keys» об’єднує 110 учасників; загалом бієнале охоплює 100 національних делегацій та 31 паралельну подію. Влітку (до 27 вересня) виставка працює з 11:00 до 19:00 (Арсенал — до 20:00 у п’ятницю та суботу), восени — з 10:00 до 18:00; вихідний — понеділок. Повний квиток коштує 30 євро, пільговий — 20 або 16 євро, триденний — 40 євро, акредитація на весь сезон — 80 євро.

Усі фотографії в цьому матеріалі зробила Олена Гриневич — художниця з України, яка зараз мешкає в Німеччині, і це відчувається в самій оптиці серії. Її кадри охоплюють і головну виставку In Minor Keys у Джардіні та Арсеналі — бісерний павич Ебоні Дж. Паттерсон, теракотові «острови» Раджні Перери та Меріголд Сантос, бейрутські керни Хаджітомас і Жорейжа, — і національні павільйони Австрії, Німеччини, Японії, Скандинавських країн, Великої Британії, Франції та США. При цьому вона знімає не лише твори, а й життя навколо них: перформерку, що гойдається всередині бронзового дзвона, венеціанських пожежників, які завмерли перед колоною ґрунту, глядачів на порозі британського павільйону. У підсумку серія сприймається не як каталог, а як щоденник повільного споглядання — у тій самій «мінорній тональності», яку задумувала Койо Куо.