Викрали з власної квартири: медикиня з Херсонщини розповіла, що довелось пережити напочатку вторгнення

Жінка, яка кілька місяців провела в російському СІЗО, наважилася розповісти свою історію в рамках програми психоемоційної стабілізації "Незламна мама" від "Фонду Маша".

Світлана жила з чоловіком і маленьким сином у містечку неподалік Херсона. На початку повномасштабного вторгнення місто швидко окупували. Тому сім'я вирішила ввезти сина до батьків у село, а самі залишилися у своїй квартирі.

Загарбники їздили містом на танках і вбивали всіх, хто намагався чинити опір. Жінка на власні очі бачила, як росіяни розстріляли з автомата пенсіонерку, яка пережила другу світову. Загибла кричала на загарбників, питала, навіщо вони прийшли, замахувалася палицею.

Мій чоловік - батько, я - військовий медик. Про це швидко донесли окупантам. І в ніч із 25 на 26 лютого двері в нашу квартиру вибили, нам замотали руки й заклеїли очі, посадили в різні автомобілі й вивезли. З тієї ночі я більше не бачила свого чоловіка, - розповіла Світлана.

Вона згадує, що її разом з іншими жінками довго везли в невідомому напрямку, не випускали навіть у туалет. Викрадених жінок привезли до СІЗО в Севастополі, де Світлана провела наступні чотири місця. Про перебування в російському СІЗО жінка згадує:

З нами поводилися, як із тваринами. З машини виводили вигнутими, з головою вниз, і розводили по різних камерах. Напевно, жінки з одного населеного пункту не могли спілкуватися між собою. Я жила в камері під номером п'ять. Крім мене, там було ще дев'ять жінок. Щоправда, іноді після допитів дівчата не поверталися, тому кількість постійно змінювалася.

Жінки спали на підлозі - там не було ні ліжок, ні матраців, ні ковдр. Спочатку не випускали в туалет. Годували також погано - у перші тижні на всіх видавали один сухпайок на три доби, без приборів. І півторалітрову пляшку води.

Перші дні Світлана, та й інші жінки, перебували в ступорі, не спілкуючись одна з одною. Час від часу з камери забирали людей на допит, після якого ніхто не повертався. На другий день ув'язнення на допит повели Світлану - жінка не ділилася про це з близькими і дуже хоче забути те, що відбувається.

Але ці картинки все одно перед очима. Мене били, ґвалтували, топили, били струмом. Дівчатам із татуюваннями зрізали їх наживо. Я не думаю, що росіян справді цікавило, чи знали ми що-небудь про позиції українських військових, тому що там усі були цивільні. Їм просто подобалося знущатися, чути наші крики. Вони обзивали, казали: "Ти нікчема. Ти не жінка. Ти більше не будеш народжувати виродків", - розповідає вона.

Через три місяці у росіян пройшла ротація і у викрадених жінок змінився командувач. Знущання припинилися і трохи покращилося харчування. Однак тортури продовжувалися, якщо хтось із окупантів напивався і хотів розважитися.

Ще за місяць Світлані сказали, що її чоловік "взяв усю провину на себе", тому її відпускають.

Я не знаю, чи це правда. Я не знаю, чи перебував мій чоловік десь поруч. не знаю, чи живий він. Але незадовго після цих слів мені знову замотали руки скотчем, одягли мішок на голову і знову довго везли. Вони викинули мене посеред поля і поїхали. Два з половиною дні без води та їжі я шукала дорогу або якесь село. Просто йшла вперед. Нарешті знайшла проїжджу частину. І через деякий час зупинила там машину, - згадує жінка.

Світлані вдалося дістатися до села, де жила її хрещена. Жінка, яка була виснажена фізично і морально, приходила до тями тиждень. Після цього вона вирушила в село до батьків, де жила її дитина.

Однак окупантам хтось розповів про приїзд жінки, і вони з'явилися в будинок, заявивши, щоб протягом тижня Світлана поїхала, інакше її вб'ють.

Але щоб виїхати, довелося заплатити 6500 доларів. Із собою дозволили взяти сина, якому було 2 роки, і молодшого неповнолітнього брата. Теж за гроші. Батькам виїхати заборонили. Дорогою в Україну ми проїхали 42 блокпости. Від поста до поста нас супроводжував конвой. Мабуть, вони ділили між собою наші гроші, які батько позичав у всього села, - розповіла Світлана.

Потрапивши в Україну, жінка одразу ж звернулася до СБУ і розповіла про все, що знала.

Волонтери допомогли Світлані переїхати в західні регіони України. Наразі жінка оформила піклування над молодшим братом і працює на трьох роботах, щоб забезпечити дітей. Крім цього, вона багато волонтерить, щоб зробити все можливе для рідної Херсонщини.

Жінка зізнається, що неймовірно втомилася і дуже хоче додому, дізнатися хоч якусь інформацію про чоловіка. Тож, по психологічну допомогу вона звернулася до проєкту "Незламна мама".

Знаєте, кажуть, що в кожної людини є в крові код нації, мій код націй - південний. Мої груди дихають на повну біля моря і під сонцем. Я хочу додому. Вірю в щасливий кінець своєї історії. І він обов'язково настане, коли я повернуся в сім'ю. Там я мрію заснувати ферму, а при ній - реабілітаційний центр для військових і дітей, які постраждали від війни, - каже жінка.

Довідка

Програма "Незламна мама" впроваджується за технічної підтримки ООН Жінки, за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи з підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи, надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей розбудови миру.