Поиск

Страхи 2015 року та біль за "своїх": чому українці не сприйняли плани влади щодо афганських біженців?

Що не так з комунікацією української влади щодо афганських біженців — точка зору
Читать на русском

Однією з найбільш обговорюваних у світі тем серпня та початку вересня 2021 року стали колапс прозахідного уряду в Афганістані, військова перемога руху Талібан та наслідки цих подій.

Не стала виключенням й Україна. Перша хвиля страхів перед тим, що “союзники так же кинуть і нас” змінилася гордістю за успішно, порівняно з багатьма передовими країнами світу, організовану евакуацію українських громадян з Кабула. Потім “афганська” тема опинилася поза фокусом уваги, щоб голосно повернутися туди 7 вересня з оголошенням про плани української влади прийняти 5000 біженців з Афганістану. Повернення вийшло скандальним. Маса українських користувачів соцмереж та коментаторів на сайтах новин висловили свої обурення, страх, злість і різнобічне несхвалення такої ініціативи.

Комунікаційний провал почався прямо з способу, у який про ці плани було заявлено — вустами напівофіційної особи, радника голови офісу Президента Олексія Арестовича. Цей одіозний блогер розповів про готовність України прийняти біженців з Афганістану, супроводивши це цілим рядом неприйнятних для глядачів заяв. Арестович назвав прийом біженців “тягарем білої людини”, використавши фразу, явно асоційовану з практикою колоніалізму. Для мешканців України, яка ніколи не була колоніальною державою, це, в кращому разі, виглядає бажанням розплачуватися за чужі гріхи. А наступна заява “блогера при посаді” - мовляв, ці афганці "часто освічені набагато більше, ніж середній українець” була сприйнята як українофобська, і надала, в очах аудиторії, відповідного забарвлення всьому озвученому в інтерв’ю плану.

В наступні два тижні питання про прийом афганських біженців не покидало інформаційного поля.

Те співчуття, що викликали афганці у серпні, коли чимало українців, звичних жити в умовах війни, “приміряли” ситуацію на себе, в більшості своїй розтанули, коли мова зайшла про перебування біженців не десь на умовному Заході, а в Україні, може і по сусідству з коментатором. Антимігрантські настрої, що їх демонстрували українці, мали кілька основних мотивацій.

Найголосніше в перші дні по новині було чути голоси, критичні щодо культурного та цивілізаційного рівня афганців та поширених в ісламських суспільствах звичаїв. Афганці уявлялися користувачам соцмереж як люди низької культури, нездатні до інтеграції в сучасне суспільство, схильні до насильницьких злочинів взагалі та неприйнятного за мірками хоч би мінімально цивілізованої людини ставленням до жінок зокрема. Частими були побоювання, що за порівняно невеликою кількістю у 5000 біженців потягнуться нові і нові хвилі. Заперечувалася цінність вихідців з досить архаїчного суспільства для українського ринку праці, а відтак робився висновок, що, за низького рівня соціальної підтримки з боку держави, афганці оберуть кримінальний шлях виживання. Висловлювалися побоювання, що під виглядом біженців до України прибудуть терористи.

Одним словом — та картина міграційної кризи 2015 в країнах Європейського союзу, яку українська аудиторія знає, переважно, з російського агітаційно-пропагандистського наративу, проектувалася на 2021 рік та Україну.

Але поряд із цим, не рідкісним для Європи після 2015 року набором антимігрантських настроїв, існують дві групи тез, заснованих на специфічно українській ситуації.

Перший з них — певна зневага до втікачів з Афганістану, як до людей, що “не захотіли боронити свою країну”. Тези про “300-тисячну афганську армію, яку переміг Талібан за 2 місяці” та 800 мільярдів доларів, які “США вклали в Афганістан”, широко розійшлися українським сегментом Інтернету в дні після падіння Кабула — як, власне, і в США та Європі. Але в Україні вони дуже ефективно наклалися на специфічне сприйняття своїх держави та народу, що сформувалася за сім років російсько-української війни серед патріотичної активної меншості українців. “Ми воюємо проти Росії, загрози для всього цивілізованого світу, поки Європа висловлює глибоку стурбованість”. Так думають не лише військові та волонтери, а й маса українців, що з більш чи менш реальними підставами на те морально солідаризується з цим середовищем.

“Портрет” втікача з Афганістану для українського користувача соцмереж геть нечіткий.

Але образ здорового і сильного чоловіка (зрештою, таких вистачало на кадрах з кабульського аеропорту), який 20 років ховався за спинами американців, а потім втік з власної країни, у цього користувача викликає просте питання: нащо тут такі потрібні? Можливо, більша інформованість українців про реальний стан справ в Афганістані за американського управління та людей, що тікають від Талібану, і пом’якшили б ставлення, але розраховувати на цю інформованість, в умовах постійних комунікаційних провалів нинішньої української влади, не доводиться.

Друга специфічно українська причина несприйняття ідеї про розміщення в Україні 5000 афганців заснована на доброму знанні реалій. Не буде перебільшенням сказати, що на непереборно міцному підґрунті. Мільйони вимушених переселенців з Донбасу та Криму, яким українська держава виявилася не в змозі надати ефективну допомогу, майже витіснені з інформаційного простору, але існують в реальності — і часто в тяжких умовах. Новини на кшталт “Містечко для переселенців зі Сходу відмикають від електрики за борги” не дають українцям остаточно забути - хоч би багато кому того і хотілося - про долю своїх багатьох тисяч своїх співвітчизників.

На цьому фоні, новина від 9 вересня про 500 мільйонів гривень, які просить українське Міністерство внутрішніх справ для облаштування афганських біженців, викликала справжній гнів коментаторів. Коли державна влада, яку українці сторіччями традиційно сприймають в кращому разі як щось відчужене, а в гіршому – як щось вороже, замість розв'язувати проблеми “своїх” переселенців спрямовує кошти та зусилля на “чужих”, то роздратування і неприйняття таких ініціатив є неприємною, але природною реакцією суспільства.

І саме цей фактор не дає підстав для оптимізму щодо розв’язання питання з афганськими біженцями, якщо вони таки опиняться в Україні. Можна боротися із стереотипами щодо ісламу. Можна закликати до милосердя щодо тих, чиє життя під загрозою. Можна розповідати, що з Афганістану тікає маса людей саме з числа освіченої та кваліфікованої верстви суспільства, чиї навички не будуть тягарем. Але чи можна — і чи варто — переконати людей, що треба допомагати чужим людям і залишати у біді своїх?

Дмитро Долинський

Редакція може не розділяти думки автора.

Читайте также:

Комментарии