«Тут моя сім'я»: чому мільйони українок не виїхали з країни, попри війну

Серед тих, хто залишився, чимало жінок, які балансують між доглядовими обов'язками, безпековими загрозами чи економічними труднощами. І якщо більшість чоловіків призовного віку обмежені у праві виїзду законодавством, то українські жінки залишаються в країні переважно за власним вибором. Що тримає їх вдома, попри обстріли та тривоги? Скільки з них думають про виїзд? Які умови здатні підштовхнути їх покинути Україну? Соцпортал побував на презентації дослідження "Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати", під час якого дослідники та представники влади намагалися знайти відповіді на ці запитання.

Хто залишається: портрет українок під час війни

В опитуванні брало участь 2018 жінок віком 18-60 років з усієї підконтрольної території України (додатково було опитано ще близько 300 внутрішніх переселенок і жінок, які повернулися з-за кордону). Фокус на жінках обрано, оскільки дослідники хотіли виключити фактор юридичних обмежень, що стримують чоловіків.

Якщо запитати чоловіка, чому він залишається, 80-85% дадуть відповідь: "У мене є законна заборона на виїзд", - пояснює Наталя Заїка, одна з авторок дослідження.

Тому соціологи зосередилися на тих, хто вільний у виборі — українках працездатного віку, які проживають у країні третій рік війни.

Від початку вторгнення 39% опитаних жінок були змушені хоча б раз покинути свій дім через військові дії. Більше половини з них (53%) уже повернулися назад. Наразі 18% респонденток продовжують залишатися внутрішньо переміщеними особами (ВПО) в інших регіонах, 12% - повернулися в Україну після життя за кордоном, а ще 11% раніше були ВПО, але вже повернулися до свого рідного міста чи села. Кожна десята опитана пережила окупацію, а 90% жінок за ці роки зіштовхнулися з травматичними подіями: ракетні обстріли(55% опитаних), руйнування або серйозне пошкодження житла(14%), втрата когось із рідних(21%). Крім того, майже кожна третя має близьку людину, яка зараз служить або служила в Силах оборони.

До війни 76% учасниць опитування мешкали у власному житлі, але тепер серед внутрішніх переселенок тільки 16% мають у своєму розпорядженні окрему квартиру або будинок на новому місці.

Решті доводиться орендувати житло (64% ВПО винаймають квартири) або жити в родичів чи в наданих державою приміщеннях. Навіть серед тих, хто повернувся з евакуації за кордоном, 15% не можуть повернутися у свій дім і змушені шукати інше житло. Матеріальні втрати торкнулися більшості сімей: 74% жінок повідомили, що їхні доходи знизилися порівняно з довоєнним періодом, і лише у 6% дохід зріс. Особливо сильно постраждали регіони, близькі до зони бойових дій — на сході, півдні та півночі країни жителі частіше втрачали заробіток. Серед тих, хто виїхав за кордон, середній рівень доходів виявився вищим. Це узгоджується зі спостереженнями, що в перші місяці війни покидали країну переважно люди з великими фінансовими можливостями. Сьогодні ж в Україні залишається багато малозабезпечених сімей — за даними опитування, близько 56% респонденток не мають коштів навіть на купівлю одягу.

Сім'я, дім, країна: головні мотиви залишитися

Майже 91% опитаних назвали серед причин залишитися близьких людей, сім'ю. Майже стільки ж - 88% - вказали почуття приналежності до рідної країни. Матеріальні чинники теж важливі: 72% відзначили наявність власного житла, 46% - хорошої роботи як стимули не виїжджати.

Соціально-демографічні особливості впливають на наміри. Наприклад, старші та заможніші жінки частіше не планують еміграцію — ймовірно, вони міцніше вкорінені та позитивніше оцінюють своє майбутнє на батьківщині. Навпаки, ті, хто вже встиг пожити за кордоном і повернутися, демонструють слабшу мотивацію залишатися далі. Цікаво, що наявність маленьких дітей, проживання в сільській місцевості або статус ВПО самі по собі практично не впливають на прагнення залишитися. Самі учасниці опитування часто описували причини залишитися емоційно. Наталя Заїка підкреслює:

Для багатьох рішення залишитися - це не про економіку, не про доходи, не про професію, а про стосунки. Дуже часто жінки говорили: "Я не можу виїхати, тому що у мене тут близькі - тут мій чоловік; у мене син воює; тут могила моєї дочки, я не хочу це залишати...". Україна як єдина мережа утримує людей тут набагато сильніше, ніж виштовхує.

Іншими словами, внутрішня прихильність переважує страх перед небезпеками війни. Важкі випробування посилили почуття солідарності, і багато хто прямо говорить: залишаються, тому що "це моя країна". Майже половина респонденток абсолютно згодні з цим твердженням, а значна частина - скоріше згодні. Цей самий чинник стимулює і повернення тих, хто виїхав раніше: відчуття, що "там не дім", а "дім тут", змушує багатьох рано чи пізно повернутися.

Хто хоче виїхати і чому

Звичайно, рішення залишитися дається не всім однаково легко. Аналіз даних показав, які групи жінок більш схильні замислюватися про від'їзд. Серед ключових факторів - вік, сімейний стан, житло і дохід.

Старші жінки більше хочуть залишатися в Україні, а молоді частіше розглядають варіант виїзду, - зазначає Наталія Заїка.

Молодь тягне за кордон у пошуках перспектив, тоді як у старшого покоління більше прихильності до дому. Сімейні зв'язки відіграють величезну роль: заміжні жінки й ті, хто має дітей чи інших близьких поруч, рідше планують міграцію, натомість серед незаміжніх частка охочих виїхати значно вища. Додатковий фактор - попередній досвід евакуації: ті, хто вже виїжджав за кордон і потім повернувся, нерідко залишаються незадоволені ситуацією і знову подумують про переїзд. Це підтверджує, що сама по собі репатріація з Європи не гарантує, що люди закріпляться на батьківщині надовго.

Матеріальне становище впливає на міграційні настрої двояко. У перші воєнні місяці багато заможних українок вирушили за кордон, рятуючи сім'ї. Тепер же, за словами дослідників, серед тих, хто залишився, спостерігається зворотна тенденція.

Дані чітко показують, що чим вищий поточний дохід, тим сильніше людина хоче залишатися в Україні... Схоже, ті, хто залишився і має високий достаток, уже не хочуть нікуди їхати. А люди з низькими доходами частіше розглядають можливість виїзду, - коментує Заїка.

Бідність стає чинником еміграції: якщо жінка відчуває, що не може забезпечити себе вдома, вона все частіше замислюється про життя за кордоном. Це посилюється житловим питанням: власники власного житла більш прив'язані до України, ніж ті, хто його втратив або ніколи не мав.

При цьому наявність дітей не робить українок більш схильними виїхати - серед тих, хто залишився, матері не виявляли більших еміграційних настроїв, ніж бездітні. Також практично не виявилося різниці між мешканками сіл і міст - прив'язаність до рідних місць сильна скрізь. Ба більше, мешканки великих обласних центрів навіть частіше висловлювали твердий намір залишитися.

Загалом, за даними дослідження, найбільші міграційні настрої зараз спостерігаються серед молодих, малозабезпечених і російськомовних жінок - особливо тих, що проживають у прифронтових областях. Це важливо враховувати при розробці демографічної політики.

Що може змусити українок виїхати

Що могло б змусити жінок, які поки що залишаються, покинути свій дім у майбутньому? Щоб відповісти на це запитання, автори провели поведінковий експеримент дискретного вибору - метод, який дає змогу з'ясувати, який чинник найсильніше впливає на рішення виїхати, коли доводиться вибирати між різними ризиками. Експеримент охопив 6 потенційних факторів, здатних вплинути на рішення виїхати:

• Безпека: ситуація на фронті (від поточного рівня до різкого загострення бойових дій або загрози окупації);

• Житло: збереження житла (від цілого будинку до повного руйнування);

• Доходи: фінансове становище (від стабільного доходу до втрати половини або всіх доходів);

• Комунальні послуги: базові зручності (наприклад, тривалі вимкнення електрики та опалення);

• Політика і допомога: внутрішня стабільність і зовнішня підтримка (політична криза, припинення міжнародної допомоги);

• Соціальне оточення: від'їзд близьких друзів або родичів.

Погіршення ситуації з безпекою - найсильніший тригер міграції. За розрахунками, різке загострення бойових дій або пряма загроза окупації вдвічі підвищують імовірність виїзду жінки зі свого населеного пункту. Особливо критично це для рішення виїхати за кордон - повне захоплення країни перетворило б еміграцію на майже безальтернативний крок. На другому місці - втрата житла. Навіть якщо на новому місці в межах України пропонують безоплатне житло, сама втрата рідного дому чи квартири різко збільшує шанс, що жінка зірветься з місця. Значимість цього чинника оцінюється приблизно в 57% від впливу чинника безпеки.

Повна втрата доходу - третій потужний чинник, майже порівнянний із втратою житла за впливом. Причому і при втраті будинку, і при втраті доходів жінки частіше схильні спочатку переїхати всередині України, а не відразу емігрувати за кордон. Тривалі блекаути і скорочення міжнародної допомоги виявилися менш значущими: побутові незручності люди готові терпіти ще довго, якщо зберігаються безпека і дах над головою. Політична нестабільність сама по собі не стала вирішальним стимулом до від'їзду - хоча в поєднанні з припиненням зовнішньої допомоги помітно підвищувала ймовірність еміграції. А ось соціальний фактор ("поїхали знайомі") практично не впливає на особисте рішення.

Що може зробити Україна, щоб люди залишилися

Перша заступниця міністра соціальної політики Дар'я Марчак зазначає, що Україна зіткнулася з серйозними демографічними викликами:

Ми розуміємо, що виїзд триває, особливо серед молоді. Ми також усвідомлюємо, що коли ми дочекаємося закінчення війни і настане мир, ми ризикуємо втратити ще частину громадян, які можуть віддати перевагу возз'єднатися зі своїми сім'ями не в нашій країні, а за кордоном. Тому зараз надзвичайно гостро стоїть питання - яким чином нам конкурувати за власних громадян як усередині України, так і за її межами.

Війна загострила і без того негативні демографічні тренди. Уряд розробляє стратегію, щоб розвернути ці тенденції назад. І отримані дані підказують, на що має спиратися державна політика.

Один із висновків - ключове значення для людей має почуття вкоріненості, яке дає власний дім і середовище.

Власне житло для багатьох - символ стабільності, своєрідний якір. На другому місці - впевненість у майбутньому: розуміння, чи є в майбутньому сенс залишатися в країні, народжувати дітей, інвестувати в професію, будувати плани, - зазначає Наталя Заїка.

Навпаки, тим, кому складно зводити кінці з кінцями, важче бачити перспективи, і вони частіше замислюються про від'їзд. За її словами, щоб українці обирали життя на батьківщині, країні доведеться виправити безліч проблем: дисбаланси на ринку праці, відсутність безпеки, брак гідних доходів, житла, якісної інфраструктури. Однак не менш важливо зрозуміти й підтримати ті чинники, які вже втримали тут мільйони людей. Любов до сім'ї та країни, прив'язаність до дому - потужні переваги України в боротьбі за своїх громадян.

Залишитися - це усвідомлений і стійкий вибір, - підсумовують автори дослідження.

Вони рекомендують владі зосередитися на двох ключових напрямках. Перший - матеріальна підтримка, що зміцнює "якорі": продовжувати програми допомоги з житлом (компенсація оренди для ВПО, субсидії на ремонт пошкоджених будинків, підтримка будівництва нового житла). Такі ініціативи не тільки покращують побутові умови, а й зміцнюють зв'язок людини з місцем, підвищуючи намір залишитися. Друге - інформаційна політика і визнання: публічно відзначати стійкість тих, хто свідомо вирішив не їхати.

Автори підкреслюють, що для молоді та переміщених осіб особливо важливо бачити, що в Україні є майбутнє. Держава має демонструвати перспективи: тоді довіра зростає, а бажання бути частиною спільної справи міцнішає.