Три роки у харківській лікарні: чому молодий лікар вирішив поїхати до Німеччини

На початку російського вторгнення він, маючи законні підстави, виїхав за кордон, однак невдовзі повернувся додому. Але після трьох років роботи лікарем знову вирішив покинути Україну і продовжити практику в Німеччині. Про те, в чому головна причина від'їзду, чи послідують його прикладу інші медики й чи планує повернуться додому він розповів Соцпорталу.

Робота під час війни: обстріли, пацієнти з "нуля" і "епідемія самотності"

Початок медичної практики Максима співпав з ковідом. На 4-му курсі під час пандемії COVID-19 він пів року пропрацював медбратом у терапевтичному відділенні.

Я знаю, який це хліб і яка це праця, - говорить він про важку роботу молодшого та середнього медперсоналу.

З 2023 по 2025 рік, у розпал повномасштабної війни, він працював лікарем-інтерном у терапії в одній із кардіологічних лікарень Харкова. Однак через брак кадрів йому фактично доручили вести пацієнтів самостійно.

Мені довіряли, я працював — і люди одужували, — згадує Максим.

Війна, за словами лікаря, значно змінила і контингент, і стан пацієнтів, з якими він зіткнувся. Якщо на початку бойових дій до лікарень масово надходили поранені, то за рік ситуація змінилася: більшість пацієнтів — це самотні люди похилого віку та переселенці із запущеними хворобами, які залишилися на прифронтових територіях без рідних. Ця "епідемія самотності", за словами Максима, може звести нанівець навіть вдале лікування.

Дуже боляче, як лікарю, бачити: пацієнт у нас отримав усі ліки, йому стало краще, ми його виписуємо — а він не дійде до сімейного лікаря за "Доступними ліками". І потім такі люди помирають від інсульту, від тиску, від серцевої недостатності, бо не можуть далі отримувати належні ліки, навіть коли вони доступні безплатно. Людина без підтримки сім'ї не вибереться, — констатує він.

За його словами, у Харкові, де знайшли притулок тисячі переселенців, гостро не вистачає працівників соціальних служб, щоб надати цим людям належну підтримку.

Потрібно змінювати підхід — у нас багато людей, які можуть покладатися тільки на державу. Літнім пенсіонерам дуже важко вибудовувати нові зв'язки. Сімейні зв'язки ослабли, і люди потребують підтримки як ніколи, — упевнений Максим.

За його словами, зараз можна було б щонайменше організувати доставку ліків для самотніх літніх людей у місця компактного проживання ВПО. Однак повноцінна соціальна підтримка має включати набагато більше аспектів.

Крім переживань через наслідки війни медики в Україні стикаються і з цілком реальною небезпекою — за останні три роки через російські атаки загинули щонайменше 194 цивільних медиків. У самому ж Харкові, розташованому за 30 км від російського кордону, від обстрілів постраждали 44 із 58 комунальних медичних установ. Під час чергувань Максим сам бачив обстріли.

Найближча бомба прилетіла за 300 метрів від мене. Я бачив вибух через один будинок, — говорить він про харківські будні.

Бувало, що по кілька діб медперсонал проводив у відділенні через обстріли та комендантську годину.

Буває, що в місяці лише чотири вихідних, і три з них я на чергуванні, — зізнається Максим.

Нічні зміни, які йдуть одна за одною, практично не залишали часу на відпочинок.

Буває, проводиш свята на роботі: Новий рік, Великдень. І добре, якщо є можливість уночі відпочити, але часто пацієнти, важкі пацієнти приїжджають саме пізно вночі, — згадує він.

Формально лікар-інтерн має працювати 33 години на тиждень за законом, але реальність воєнного часу диктує інше: медики беруть по 4-5 чергувань на місяць понад норму. Нерідко після 24-годинного чергування Максим залишався розбирати документацію або писати виписки пацієнтам. Попри впровадження електронних систем, лікар, як і раніше, похований під стосом паперів. За словами Максима, на заповнення документації йде стільки часу, що "ти не піднімаєш голови" на прийомі — на пацієнта часу майже не залишається.

Попри колосальну втому, окремі людські історії часом давали сил продовжувати. Максим розповідає про випадок, який його особливо зворушив. На чергування привезли 55-річного військового прямо з нульової позиції, який провів там 35 діб:

Приймала його моя колега, лікар із мого відділення, разом чергували. Він був на позиції 35 діб. не мився, нормально не їв, з його слів — ніким міняти. Наші санітарки його відмили, знайшли йому чистий одяг. Весь вечір медсестри відділення його обходили. Він плакав і казав: "Боже, яке ставлення!".

Хочу бачити своїх майбутніх дітей: чому Максим вирішив виїхати

Попри весь щоденний героїзм, два роки роботи на знос у прифронтовій лікарні поступово підштовхнули молодого лікаря до рішення шукати майбутнє за кордоном.

Українська система охорони здоров'я і до війни потерпала від нестачі кадрів, насамперед на рівні середнього медперсоналу і терапевтів. Тепер проблема загострилася: багато фахівців пішли в армію або евакуювалися. Ті, що залишилися, змушені працювати за трьох. Це призвело до того, що 26-річний лікар відчував себе "на межі виснаження і нервового зриву".

Також, за його словами, моральні сили підривала неможливість надавати допомогу на належному рівні: часто не було потрібних ліків, обладнання чи умов для лікування. Для молодого фахівця особливо важкими є випадки, коли пацієнт гине через об'єктивну відсутність ресурсів.

Багато хто думає, що лікарі погані, якщо щось трапилося. Але люди помирають і від ускладнень, яким дуже важко запобігти — особливо якщо немає потрібних інструментальних і лабораторних досліджень. Не тому, що лікар не скерував, а тому, що їх немає в лікарні, або навіть у місті немає..., — зазначає лікарка.

Наприклад, у деяких лікарнях Харкова вночі не роблять КТ, може не працювати лабораторія, може не бути запасів крові — якщо в пацієнта трапився інсульт або внутрішня кровотеча в "неробочий час", лікар опинявся безсилим.

Третій фактор — зарплата і можливість прогодувати сім'ю.

Нам платять 23 тисячі гривень, а після податків виходить 17 з копійками. У мене як в інтерна була 15 тисяч - це смішно, це не гроші, — гірко констатує він.

Навіть із надбавкою за прифронтову зону це менше за середню зарплату по країні.

Мені 26 років, дружина, яка теж лікар, трохи старша. Ми не розуміємо, як заводити дитину — через навантаження, низьку зарплату, воєнний стан, хронічну втому. Я боюся, що не зможу прогодувати сім'ю, а якщо зможу — то не буду бачити свою дитину, бо постійно на роботі, — каже він.

За таких умов думка про переїзд туди, де праця медика цінується вище і життя стабільніше, стала дедалі привабливішою. Однак рішення виїхати далося Максиму непросто.

Немає ніякої ненависті до батьківщини. Я люблю Україну. Є ненависть до процесів, до проблем, які ніяк не вирішаться. Немає суб'єктів у політиці, які виражають інтереси людей праці, — підкреслює лікар.

Проблеми української медицини очима лікаря

Свій досвід Максим вважає відображенням системних проблем української медицини. Першопричини, за його словами, полягають у хронічному недофінансуванні. Однак є й досить специфічні питання.

Наприклад, слабкий захист лікарів. За словами Максима, у разі несприятливого результату всю відповідальність часто покладають на лікаря — незалежно від об'єктивних обставин.

Щодня лікарі бояться, що на них щось повісять... Ми не відчуваємо жодного юридичного захисту. Якщо щось трапиться — все спишуть на тебе, і я не знаю випадків, щоб профспілка чи адміністрація оплачували юриста лікарю — ні, кожен сам за себе, — каже Максим.

Ця постійна тривога починає переслідувати лікаря з першого дня роботи й не відпускає до пенсії.

Окремо Максим наголошує на проблемі ставлення до медсестер і санітарок. Саме вони несуть на собі левову частку догляду за пацієнтами, працюють у три зміни, виконують призначення лікарів, часто за мізерні гроші.

Я взагалі не розумію, як можна працювати за ті гроші... У медсестер виходить 10 тисяч. Я схиляюся перед медсестрами, особливо в кого двоє-троє дітей, які виживають на ці копійки, — зізнається Максим.

За його словами, без їхньої відданості справі система б завалилася остаточно. Однак ні керівництво лікарень, ні часом самі пацієнти не поважають працю медсестер.

На жаль, ніхто цього не цінує - ні адміністрації, ні пацієнти, — зазначає лікар.

Він нерідко заступався за медсестер перед незадоволеними хворими:

Я їм пояснюю: завтра вас узагалі лікувати буде нікому! У нас не вистачає кадрів.

При цьому Максим болісно реагує, коли проблеми галузі списують на "пережитки СРСР".

Радянський Союз розпався 34 роки тому. Ті радянські корупціонери або на пенсії, або померли. Нинішні проблеми вже цілком наші, національні, — каже Максим.

За його словами, нинішня ситуація вимагає чесного осмислення і реальних реформ, в основі яких ляже гідне фінансування і повага до медперсоналу, а не його безперервна експлуатація.