Просять теплий одяг та підгузки: як живуть і виживають українці за межею бідності

Це повернуло країну до показників 2001 року. Під основним ударом опинилися люди, які були змушені покинути свої домівки, а через життєві обставини не можуть взятися за додатковий заробіток або взагалі піти працювати. Серед них - батьки, які виховують дітей поодинці, пенсіонери з інвалідністю та багатодітні сім'ї. В умовах війни соціальна допомога для багатьох із них стала критично важливою, проте залишається недостатньою, а іноді навіть недоступною.

У цій статті ми розповімо, з якими труднощами доводиться стикатися соціально незахищеним українцям, у чому полягають складнощі їхньої підтримки, і чи є передумови для поліпшення ситуації.

У яких умовах опинилися переселенці з дітьми. Історія самотньої матері з Бахмута

За даними соціологів, однією з найбільш малозабезпечених категорій українців є сім'ї, які виховують двох і більше дітей. Особливо складно, якщо вихованням опікується один з батьків, який до того ж є переселенцем. Як приклад розповімо історію мешканки Бахмута Донецької області - Анни Гуревич, яка самотужки виховує 6-річну доньку Софію. Про цю сім'ю ми дізналися на одній із соціальних інтернет-платформ, де Ганна просила небайдужих громадян допомогти з теплими речами для доньки, оскільки на їхню купівлю в неї не було коштів.

Молода мати розповіла, що вже кілька місяців вона з донькою проживають у Харкові, де орендують однокімнатну квартиру. Весь дохід сім'ї становлять виплати, які держава нараховує всім внутрішнім переселенцям: 2 тис. грн на дорослого і 3 тис. грн на дитину. Деякі кошти Ганні пересилають її батьки пенсіонери. Ще 6,6 тис. грн як разову допомогу родині надала благодійна організація "Карітас". Після сплати оренди та комунальних послуг, на їжу в родини залишається мало грошей. Ситуація ускладнюється ще й тим, що донька Анни страждає на рідкісне захворювання - непереносимість глютену, а тому потребує спеціального харчування, яке коштує недешево.

Анна каже, що після виїзду з Бахмута вони з донькою мешкали в одному із сіл Донецької області, де місцеві жителі люб'язно надали їм безкоштовне житло в приватному будинку. Проблема полягала в тому, що стільниковий та інтернет-зв'язок у населеному пункті працювали з перебоями, що не давало змоги Софійці, яка цьогоріч пішла до першого класу, навчатися дистанційно. Крім того, дітей у селі практично не було, тому дитина не мала можливості спілкуватися з однолітками, розвиватися.

У Харкові дівчинка навчається дистанційно в бахмутській школі. Майже всі харківські школярі також на онлайн-навчанні.

Переїжджаючи до Харкова, Анна розраховувала влаштуватися на роботу. Але працевлаштуватися за професією - викладачем академічного вокалу, їй поки що не вдалося.

Робота стала б для мене величезною підтримкою, не тільки фінансовою, а й моральною. Але я ніколи не думала, що матиму труднощі з працевлаштуванням. У мене понад 10 років стажу, і за всі роки не було, щоб я не знайшла роботу за фахом. Намагалася працювати репетитором на дому, але після двох тижнів роботи мені нічого не заплатили, тому більше ризикувати не хочеться. Піти працювати в магазин я також зараз не можу, бо не маю змоги залишати доньку на тривалий час, - розповіла Анна.

Наразі молода мама зайнята пошуком теплого верхнього одягу для дитини, а також ковдр. Каже, що з цим зараз проблема, оскільки благодійних організацій, який би могли допомогти, мало.

Нам пообіцяли допомогти в нашому центрі підтримки "З Бахмутом у серці". Звернулася ще до кількох організацій. Тому щось все одно знайдемо. Але, якщо чесно, я намагаюся особливо не набридати з проханнями. Звернуся, а на мене косо подивляться і скажуть - виживайте як хочете. Таке вже було. Враження, що люди втомилися від війни і переселенців. І таке ставлення неприємне, адже ми не зі своєї вини опинилися в такій ситуації, - підсумувала Анна.

Не всі отримують належні пільги. Історії пенсіонерів із Торецька та Миколаєва

Непросте життя і в багатьох пенсіонерів, особливо з інвалідністю. Пенсійні виплати у літніх людей доволі скромні, до того ж більша частина коштів іде на ліки. Мешканка фронтового міста Торецьк Донецької області 62-річна Віра Кавецька розповіла Соцпорталу, що перебування в лікарні стало важким фінансовим тягарем для її сім'ї.

Віра Василівна - інвалід третьої групи. Останнім часом у неї різко погіршилося здоров'я і їй потрібно було лягти в стаціонар. Оскільки в Торецьку лікарню через обстріли зруйновано, а в найближчих містах Краматорську і Слов'янську немає апарату МРТ, здатного проводити діагностику людей вагою понад 100 кг, жінці довелося лягати в лікарню в місті Дніпро.

Пенсіонерка оформила статус переселенця, розраховуючи, що це допоможе заощадити на ліках під час перебування в стаціонарі, про що повідомляється на сайті Міністерства з реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Однак, усе лікування, від медикаментів до процедур, виявилося для неї платним. З безоплатного лікарня змогла надати тільки один знеболювальний укол і упаковку ібупрофену. У підсумку, за два тижні перебування в стаціонарі у Віри Кавецької пішло 20 тис. грн - усі заощадження її та чоловіка пенсіонера.

Інша наша співрозмовниця, мешканка Миколаєва Валентина Місюга, інвалід першої групи, розповіла Соцпорталу, що разом із чоловіком пенсіонером отримує на двох 4,6 тис. грн пенсії. При цьому тільки на один вид таблеток на місяць у неї йде 700 грн. Зазначимо, що людям, які перебувають у складних життєвих обставинах, надають підтримку міжнародні благодійні організації. Але бувають ситуації, коли ті, кому ця допомога найважливіша, у підсумку її не отримують. Так сталося і з Валентиною Миколаївною. На гуманітарній платформі "єДопомога" подружжя в червні минулого року залишило заявку на отримання допомоги від УВКБ ООН - 6,6 тис. грн із виплатою протягом трьох місяців. Але в підсумку нічого не отримали.

Я телефонувала до Міністерства соціальної політики, де мені сказали, щоб я відстежувала статус заявки. А статус заявки "зареєстровано". Усі наші знайомі давно отримали кошти, а ми ні. Така несправедливість дуже засмучує, - розповіла пенсіонерка.

Соцпортал надіслав відповідний запит до Мінсоцполітики. Нам відповіли, що випадки некоректного ухвалення рішення щодо надання фінансової допомоги в Департаменті цифрової трансформації, інформаційних технологій та кібербезпеки Мінсоцполітики - відсутні. Щодо ситуації з Валетіною Місюгою, то заявка її зареєстрована, але рішення про виділення коштів ухвалює міжнародна організація, міністерство до цього стосунку не має.

Коли на вихованні - дитина з інвалідністю. Історія родини з Харкова

Непросто доводиться сім'ям, у яких виховуються діти з інвалідністю. Хоча фінансова підтримка тяжкохворій дитині надається відносно непогана, усі отримані кошти зрештою йдуть на лікування: купівлю медикаментів, оплату послуг профільних спеціалістів (наприклад, масажиста) тощо. Водночас таке гостре питання, як реабілітація, вирішується не повною мірою. Часто програма реабілітації фінансується нерегулярно, у підсумку батькам доводиться оплачувати процедури з власної кишені, оскільки якщо дитина вчасно не пройде реабілітацію, втрачається весь сенс лікування.

Мешканка Харкова Інна Кіктєва розповіла нашим журналістам, що реабілітацію, яку проходить її молодший 6-річний син Володя, хворий на ДЦП (дитина самостійно не пересувається), мало чим допомагає, тому що кількість дітей у ребцентрі - велика, і в підсумку на кожного приділяється мало часу.

Тому матері доводилося користуватися послугами приватних медцентрів. До війни сім'я могла собі це дозволити, оскільки чоловік Інни займався оптовою реалізацією овочів і фруктів на ринку "Перший кілометр", і добре заробляв. Але після того, як ринок зазнав обстрілу, батько втратив бізнес і доходи сім'ї різко скоротилися. Сьогодні Інні навіть не вистачає грошей на підгузки для сина, що змушує її публічно просити про допомогу.

Варто зазначити, що питання забезпечення дітей з інвалідністю безкоштовними підгузками регулюється постановою Кабміну №1301 (п. 3) від 03.12.2009 р. Програма фінансується за рахунок державного та місцевого бюджетів. Примітно, що ніхто з тих, кому за посадою доручено надавати підтримку 6-річному Володі Кіктєву, не поінформував його батьків про програму. Інна Кіктєва дізналася про неї від наших журналістів, після чого запитала про це лікаря. Тільки після цього медик запропонував матері написати заяву на отримання підгузків, які обіцяють передати в наступному кварталі.

Утім, незважаючи на труднощі, молода мама вважає, що в її родині ситуація не така погана, як в інших громадян.

Я не скаржуся на життя. Бачу, як живуть інші й розумію, що в нас усе не так погано. Усе пізнається в порівнянні. Лише тільки думки про майбутнє турбують... Немає жодних планів, живемо одним днем. Що буде далі, не знаю, - розповіла вона Інна нашому виданню.

Відмовили в статусі малозабезпечених через 37 гривень. Історія багатодітної сім'ї з Києва

Киянка Олена Антоненко, яка разом із чоловіком виховує вісьмох дітей (усі рідні), давно звикла сподіватися лише на власні сили.

Мати велику сім'ю жінка мріяла ще до заміжжя, а тому була готова до майбутніх труднощів. З початком війни, розповіла Соцпорталу Олена, життя сім'ї особливо не змінилося - ті ж самі проблеми з нестачею продуктів, одягом, необхідністю купувати ліки. Утім, ще посилилися труднощі з пошуком роботи.

Чоловік Олени донедавна працював учителем. Але через те, що місце роботи знаходилося в місті Вишневе (сім'я мешкає в столичному мікрорайоні Виноградар), на поїздку щодня витрачалося 100 грн. Тому чоловік вирішив звільнитися, при цьому з працевлаштуванням на нову роботу виникли складнощі і зараз батько залишився без роботи. Дохід у сім'ю приносить Олена, яка працює прибиральницею. Крім зарплати матері, сім'я щомісяця отримує від держави 2,1 тис. грн на кожну третю і наступну дитину після досягнення нею шестирічного віку, а також 860 грн на півторарічну доньку - до трьох років. До речі, під статус малозабезпеченої сім'ї Антоненки не підпадають. Як нам розповіла Олена, коли подавали заявку, виявилося, що дохід сім'ї на 37 грн перевищував належний при оформленні статусу. Але це було коли чоловік мав роботу.

Також сім'ї належить 50% знижка на оплату комунальних послуг, яка нараховувалася автоматично. Однак через чергове реформування пакет документів необхідно надавати заново, що з низки причин не так просто. У підсумку все літо і по сьогодні сім'я оплачує повну вартість "комуналки".

Багатодітну сім'ю виручають благодійні організації, які дають продуктові набори, підгузки, одяг для дітей, взуття. Дещо з перерахованого передають і соціальні служби, але в набагато менших обсягах. При цьому, за словами Олени, соцслужби широко надають дітям безкоштовні путівки, переважно в Карпати. Однак жінка з чоловіком за півтора року такими путівками жодного разу й не скористалися, бо бояться ризикувати в умовах війни.

От якби надали підтримку з безплатними гуртками для дітей за місцем проживання, це було б для нас вагомішою підтримкою. Є, втім, можливість записати дитину на безплатні заняття, але для цього потрібно далеко їхати. Ті гуртки, що поруч із будинком, є платними, у нас на них немає грошей, - розповіла Олена.

Як в Україні планують реформувати систему соцпідтримки

Усі, з ким ми спілкувалися, хоч і розповідали про свої труднощі, об'єктивно розуміли, що за нинішньої реальності вони навряд чи зможуть розраховувати на більш суттєву підтримку. Однак без продуманої системи підтримки масштаби бідності в країні стають катастрофічними.

Справедливості заради слід зазначити, що в умовах повномасштабних військових дій державі, не без допомоги міжнародної громадськості, все ж вдається фінансувати соціальні програми на прийнятному рівні. У проєкті бюджету 2024 року на соціальний захист навіть планується виділити на 24 млрд більше (+5,6%), ніж нинішнього року. А мінімальна зарплата з січня наступного року зросте з 6,7 тис. грн до 7,1 тис. грн, а з квітня - до 8 тис. грн. І це при тому, що значна частина бюджету йде на військові витрати.

Під час запитання до Мінсоцполітики про те, чи планується збільшення підтримки багатодітних родин наступного року, Соцпорталу повідомили, що розпочато комплекс реформ у соціальній сфері для спрощення та уніфікації допомоги, а також посилення адресності.

Мінсоц стверджує, що це допоможе вивести зі складних життєвих обставин найбільш уразливі категорії громадян. Утім, якими будуть конкретні дії відомства - не зрозуміло.

Проте варто звернути увагу на заяви та дії влади щодо соціальної сфери. Наприклад, міністр соцполітики Оксана Жолнович висловилася, що українців потрібно вивести "із зони комфорту", зламавши все, що є сьогодні соціальне. Також Жолнович розкритикувала ідею запровадження накопичувальних пенсій за... недостатню радикальність. На її думку, у систему накопичувального пенсійного забезпечення, яку низка експертів вважають неефективною в українських реаліях, а МВФ рекомендував відкласти її запровадження до завершення війни, потрібно відраховувати щонайменше 8-10% заробітку, адже передбачених законопроєктом 3% - не достатньо.

Також тривожними є останні нововведення щодо категорії людей, які отримали інвалідність через виробничу травму і яких з початку цього року позбавили значної частини допомоги.

Або ж ухвалення закону 2136-IX "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", який дозволив роботодавцем скорочувати низку соціальних гарантій працівників. Складається враження, що держава активно намагається скинути з себе частину соціальних функцій.

І це при тому, що реальність вимагає іншого підходу з огляду на мільйони внутрішньо переміщених осіб, підтримку сімей військовослужбовців, пошук коштів на відновлення зруйнованого житла тощо. На все це потрібні колосальні кошти. За цих умов у суспільстві дедалі частіше можна почути вимоги вжиття рішучих заходів для розв'язання ситуації з нестачею коштів: від запровадження прогресивного оподаткування для найбагатших, конфіскації надлишків майна олігархічного капіталу, до списання зовнішнього боргу України. До війни такі пропозиції здавалися неможливими, але важкі часи диктують нестандартні рішення. Деякі експерти навіть вважають, що для підтримання належного рівня соціального захисту, необхідно визначити подальший курс розвитку України.

Соціолог, засновник дослідницької компанії Active Group, Андрій Єременко, бачить два шляхи розвитку: скандинавську та американську моделі. У скандинавських країнах, зазначає він, наголос зроблено на високі податки, які дають змогу вишукувати кошти на соціальну допомогу. Водночас у низці Північноамериканських штатів, навпаки, ухил зроблено на користь розвитку бізнесу - локомотива економіки, якому надають привабливі податкові умови. Але в цьому випадку в країні страждає соцзабезпечення. Такі табори для бездомних, як у США, відсутні в країнах Північної Європи.

Тому, ми повинні через вибори, референдуми та інші електоральні дії визначити, який розвиток України кращий. Знизити податки, щоб завтра, незважаючи на війну, створювалися робочі місця. І тоді вже в нашу країну будуть приїжджати робочі мігранти. Але в цьому разі в нас буде мало грошей на соціальне забезпечення. Якщо ми приділятимемо більше уваги соціальній сфері, то в такому разі мало нових робочих місць, - розповів він нашому виданню.

Звісно, вважає соціолог, на першому етапі кошти на відновлення, які обіцяє виділити міжнародна спільнота, стануть гарним доповненням до розвитку. Ще одним прискорювачем стане підвищення ефективності роботи державних структур через цифровізацію, що широко впроваджується сьогодні в Україні. Однак це зусилля, які дають лише поштовх у розвитку.

Суспільству ж потрібно знайти свій баланс між умовним соціалізмом та умовним "анархокапіталізмом" - як двох крайнощів. І зробити це повинні будуть виборці, - підсумував Андрій Єременко.