Пророцтво про «трампізм» у романі Роберта Сільверберга «Станція Хауксбілль»

Роберт Сільверберг — один із найвідоміших фантастів другої половини XX століття. Володар титулу «Грандмайстер». Лауреат премій «Г’юго», «Неб’юла» та «Локус». Більшості поціновувачів відомий за серією романів про Маджіпур.

1968-й — знаковий рік для історії XX століття. «Празька весна» у Чехословаччині; «Червоний травень» у Франції; вбивства Мартіна Лютера Кінга та Роберта Кеннеді у США; наступ в’єтконгівців і вихід «Аполлона-8» на орбіту Місяця.

Тож не дивно, а можливо, навіть симптоматично, що кінець «бурхливих 60-х», цей пролог до «тривожних 70-х», породив такий унікальний для тодішньої фантастики твір, як «Станція Хауксбілль». Потім з’являться Урсула Ле Гуїн і Майкл Муркок, Томас Діш і Джон Браннер.

30 років тому

Але спочатку був твір, який на просторах колишнього СРСР з’явився у російськомовній версії в 1993 році. Я тоді навчався в школі й перебував на етапі, так би мовити, активного формування ідентичності. Навряд чи я міг відрізнити правих від лівих. Гадаю, самі політики тоді не мали уявлення про політичний спектр.

У той час переді мною стояло зовсім інше завдання, а саме — знайти гроші на ті 10–15 поганих російських перекладів іноземних фантастів, які продавалися поруч із милом, туалетним папером і ще бозна-чим на десяти квадратних метрах величезної сірої будівлі в ще сірішому адміністративному центрі невеликого містечка під Києвом.

Ці книжки вабили мене якоюсь магічною силою. Напевно, тому я майже щодня ходив дивитися на них. Стояв і сумно споглядав книги, мило, папір і таку ж сумну продавчиню, оскільки у величезному залі нас було лише двоє. Пізніше я десь назбирав аж 80 (!) купонів — гривні тоді ще не було — і приніс додому «Ковадло часу» Сільверберга та «Чарівника Земномор’я» Урсули Ле Гуїн.

Переклади були жахливими, а теми — складними. Втім, я осилив обидві книги, і якщо Урсула залишилася в минулому, то Сільверберга я продовжував читати.

І ось нещодавно, охоплений ностальгією, я перечитав «Ковадло» саме як ідеологічний твір. Оптику, яку я застосував під час аналізу тексту, складають чотири частини:

1. Зв’язок тексту та контексту.
2. Природа режиму у творі.
3. Природа опозиційної ідеології.
4. Ну і, власне, образ головного героя.

Текст і контекст

Отже, почнемо. Незважаючи на те, що сам твір досить невеликий, повноцінний ідеологічний аналіз його змісту — це цілий процес.

«Табір Хауксбілль» (англ. Hawksbill Station) — науково-фантастичний роман Роберта Сільверберга, опублікований у 1968 році. Коротко кажучи, це історія про політичне заслання, нанизана на чи не головну рису кожного справжнього революціонера — психологічну стійкість.

Саме вона, як з’ясовується, стає найдефіцитнішим ресурсом для тих, кого режим засилає до табору, що розташований за мільярд років до нашої ери, у пізньому кембрії. У часі й місці, де немає нічого, крім скель, води та трилобітів.

Очевидно, що сіра вода, сірі скелі, сіре небо й абсолютна відсутність чого-небудь ще, а головне — шансів на повернення, рік за роком виснажують психологічний стан табірної комуни.

Її члени, більшість із яких дотримуються тих чи інших лівих переконань, справляються із самоорганізацією, але одноманітність і відсутність перспектив потроху забирають здоровий глузд то в одного, то в іншого учасника спільноти.

Причина, через яку вони потрапили до табору, полягає у поступовій деградації демократії в США та встановленні так званого «режиму синдикалістів» у 1984 році.

Очевидно, що образ сумного майбутнього в романі Сільверберга випливає з контексту, в якому він його писав. Того, де слова «права людини» і «тоталітаризм» були не стільки ідеологічними кліше, скільки актуальними гаслами, з одного боку, і передчуттям майбутнього консервативного повороту — з іншого.

Важко, а точніше, неможливо сказати, чи присутня в романі власне прогностична складова, чи автор просто вгадав. Причому, судячи з усього, вгадав не стільки Рейгана й Тетчер, скільки Трампа й Маска.

Природа режиму

Причин, через які я вважаю зображений у романі «режим синдикалістів» прототипом трампізму, кілька.

По-перше, це досить складна, клаптикова, еклектична й суперечлива система, яка називається «синдикалістським капіталізмом» і виникла внаслідок конституційної кризи 1982–1984 років.

Її головна ознака — поєднання методів централізованого управління з капіталістичною економікою. І тут на думку спадає аналогія з якимось різновидом соціал-демократії або, скоріше, з чимось схожим на сучасну «китайську модель», але ні.

І ось чому.

«…Нових правителів не можна було назвати ані консерваторами, ані лібералами. Вони сповідували філософію активного уряду з акцентом на громадські роботи та централізоване управління, і тому їх можна було вважати марксистами.

Але самі вони були справжніми капіталістами, які наполягали на пануванні приватного сектора в економіці. Це була, м’яко кажучи, надзвичайно еклектична ідеологія», — пише про них автор.

На що Джанет, подруга Барретта, відповідає: «Не можна поєднати кейнсіанський капіталізм і рузвельтівський соціалізм, назвати цю суміш синдикалістським капіталізмом і сподіватися за її допомогою керувати країною таких розмірів» — щоправда, в оригіналі вона каже: You can’t paste together McKinley capitalism and Roosevelt socialism…

Іншими словами, йдеться про неможливість органічного й одночасного співіснування орієнтації на дикий капіталізм XIX століття та курсу Рузвельта.

По-друге, важливою частиною державної ідеології «синдикалістів» є пріоритет стабільності над свободою. Саме ним режим виправдовує репресії.

«…Вони також були переконані в необхідності придушувати розбіжності заради соціальної гармонії, що не поєднувалося з ідеологією лібералів», — продовжує автор.

По суті, режим тримається на двох стовпах: таємній поліції та контролі над інформацією.

«По-перше, він утримує таємну поліцію, яка не гребує нічим і за допомогою якої придушує опозицію. По-друге — він жорстко контролює всі засоби масової інформації й тим самим увічнює себе, вбиваючи громадянам у голови думку про те, що в них немає іншого вибору», — каже Джек Бернштейн, який згодом сам перейде на бік режиму.

По-третє, це економічний прагматизм і «держава загального добробуту».

Йдеться про орієнтацію на технічний прогрес та економічне процвітання, які, на думку головного героя, сильно маргіналізували революційні ідеї серед населення країни.

«Хто взагалі зараз проти правління синдикалістів? Країна процвітає. Більшість має постійну роботу. Податки низькі. Потік технічних чудес, який перервався, знову відновився…» — думає головний герой після двадцяти років своєї боротьби.

По-четверте, зовнішня політика.

У ній «синдикалісти» позиціонують себе як затяті реакціонери, прихильники ізоляціоністської політики та патологічного антикомунізму.

Втім, навіть цей досить очевидний набір ідеологем не переконує частину головних героїв книги, що виражено у фразі: «Це взагалі не ідеологія… Це просто банда биків із міцними кулаками, яким пощастило знайти вакуум влади й заповнити його. У них немає жодної основоположної урядової програми. Вони просто роблять те, що… необхідно, щоб якомога довше втриматися при владі».

«Синдикалізм» — це трампізм

Підсумуємо зазначені вище ознаки:

1. Капіталізм, заснований на однопартійній системі — «уряді синдикалістів».
2. Відсутність опозиції як умова соціальної гармонії.
3. Контроль над ЗМІ та репресивні інститути.
4. Технократизм, орієнтація на прибуток.
5. Геополітичний ізоляціонізм.

Теоретично, повторюся, це схоже на сучасний Китай або когось із «азіатських тигрів» на ранніх етапах їхнього існування. Але є одне вагоме «але». Це ізоляціонізм, свідоме заперечення глобалізації як чинника розвитку та ознаки прогресу.

А тепер замініть усі п’ять пунктів на:

1. Критика «демократів», централізація влади, вимога лояльності.
2. Менше опозиції з її «політикою ідентичності».
3. «Fake news» як «притча во язицех» і трохи ICE з її «полюванням на мігрантів».
4. MAGA та America First з їхнім неприхованим торговським архетипом, втіленим у любові до укладання угод. Плюс тиск «корпоративної Америки» в особі так званих «технофашистів».
5. Доктрина ДОНРО з її прагненням розділити планету на зони впливу та домінувати у власному секторі.

Складається враження, що ідеологічно режим синдикалістів — це тоталітарний технократичний капіталізм, який використовує соціальні гарантії та економічний успіх для легітимації свого контролю над особистістю.

Централізація влади, прагнення до контролю, переслідування опонентів, орієнтація на прибуток та ізоляціонізм практично безпомилково вказують на сучасний трампізм, який прагне монополізувати управлінські функції, витіснити опонентів і повернутися до певної «золоту» автократичну епоху.

По суті, «режим синдикалістів» у «Таборі Хауксбілль» 1968 року — це технократичне крило MAGA, яке прагне керувати США як корпорацією — або кількома. У Сільверберга роль корпорацій відіграють синдикати. Назва інша — суть та сама. І очолює їх Рада синдикалістів на чолі з Канцлером. Ну чим це не мрія Трампа та технофашистів з їхніми корпораціями-синдикатами?

Опозиційна ідеологія

Йдемо далі. Ще одна досить вагома ознака фашистської природи режиму синдикалістів — характер репресій. Точніше — їхніх жертв.

У творі вони ліві. Дуже строкаті, дуже різні, але переважно — ліві. Зокрема, серед них багато комуністів.

«Тут комуністів повно-повно… Усіх відтінків, від блідо-рожевого до криваво-червоного. Вони без кінця розводиться про відносні переваги Плеханова та Че Гевари…» — каже Нортон, «доктринер-хрущовик із троцькістськими нахилами» (!).

Його мрія — щоб режим надіслав «реакціонера прямо від Адама Сміта», ймовірно, прихильника вільного ринку.

Натомість Мел Рюдігер — повнуватий анархіст, а Кен Беларді — нігіліст.

Ідеологічні позиції самого Барретта менш зрозумілі, оскільки він починав у групі, яка, перефразовуючи одного з героїв твору, «у своїй політичній орієнтації схиляється до правої частини спектру».

«Власне, наша група антикомуністична, тому що ми виступаємо за мінімум державного втручання в особисте життя та думки.

У цьому сенсі ми скоріше анархісти. Нас можна назвати навіть правими радикалами», — каже він.

Втім, наскільки я розумію, мова йде не про сучасне визначення «правого радикалізму», а про щось на кшталт лібертаріанства чи соціал-лібералізму.

До певної міри це нагадує популярну в «нульових» концепцію «Третього шляху», але лише в загальних рисах.

«Ми настільки далекі від справжніх лівих, що могли б бути їхнім правим крилом, і настільки далекі від правих, що могли б бути їхнім лівим крилом», — каже Джек Бернштейн.

По суті, він натякає на те, що старі модерні ідеологеми втратили сенс. Цікаво, що звинувачення, яке він висуває «режиму синдикалістів», — еклектичність — не меншою мірою стосується й підпілля. Яке, варто зауважити, на початку свого існування позначається як «контрреволюційне» — антитеза «синдикалістської революції», — а пізніше вже як революційне.

Суть політичного процесу проста: конституційний лад у США занепадає. До влади шляхом перевороту приходять представники корпоративного бізнесу. Їм протистоять різні ліві групи — від антикапіталістів до борців за громадянські права.

Звісно, це не точна картина приходу до влади та існування «трампізму», але кількість збігів, передбачених майже 60 років тому, просто вражає.

Репресії як метод

Йдемо далі. Синдикалісти в романі Сільверберга висилають політичних опонентів. Трампізм — мігрантів, які часто становлять соціальну базу його політичних супротивників. Спільне у них одне — заслання за межі країни, у часі чи просторі, як нібито гуманний метод боротьби.

«Уряд був надто цивілізованим, щоб страчувати людей за підривну діяльність, і надто боягузливим, щоб дозволити їм залишатися живими на волі. Компромісом стало поховання живцем у таборі Хауксбілль», — йдеться в книзі.

Можливість для цього є. Це машина часу, винайдена геніальним Едмондом Хауксбіллем, щоб відправляти політичних супротивників у безповоротне заслання.

Але є проблема: подорож можлива лише в один бік — у минуле, що перетворює станцію на «сміттєзвалище для революціонерів».

Принаймні, на довгий час. Аж до самого кінця книги.

***

Ну і наостанок. Хто такий Джим Барретт — «некоронований король» станції? Він перебуває в Кембрії вже 20 років, довше за всіх інших. Тому, хоча й не тільки тому, є моральним авторитетом для спільноти політв’язнів.

Втім, у минулому він був лідером підпілля цілого узбережжя, а зараз — каліка з роздробленою ногою, який, крім іншого, намагається вберегти своїх людей від божевілля.

А воно стає дедалі частішим гостем на станції. І, відверто кажучи, це не дивно: життя в пластикових хатинах і їжа у вигляді гуляшу з трилобітів — не найкраща профілактика психічного здоров’я. Особливо якщо навколо більше нічого немає.

Отже, головна проблема станції — психічні розлади через ізоляцію та, для частини її мешканців, відсутність жінок. Їх заслано на кілька сотень мільйонів років у інший період.

Можливо, саме тому Нед Альтман намагається зліпити жінку з бруду та гнилого м’яса молюсків.

Дон Латімер медитує в пошуках порталу для втечі.

А найближчий друг Барретта, який провів у таборі всього вісім років, Брюс Вальдосто, впадає в повний психоз.

Пізніше спокій станції порушує прибуття Лью Ханна — надто молодого й «ідеологічно підозрілого» в’язня, який, як з’ясовується, не володіє навіть базовими уявленнями про ідеологічні течії. Спочатку Барретт і його оточення підозрюють, що Ханн — шпигун, і зрештою виявляється, що так і є.

Спійманий на гарячому Ханн розповідає про нову революцію, що сталася кілька років тому. Про падіння режиму синдикалістів і, головне, про помилки в рівняннях Хауксбілла, з яким Барретт був знайомий.

Тепер доопрацьована темпоральна теорія дозволяє переміщатися в часі в обох напрямках. Це чудово, оскільки «нагорі» ухвалено рішення про повернення ув’язнених та їхню реабілітацію.

Усіх. Крім Барретта, який уже не сподівається знову побачити Джанет. Та й особливих справ у XXI столітті в нього немає.

Ця, здавалося б, досить проста книга — про ВИБІР, який головний герой робить ДВІЧІ. І обидва рази — на користь ідеї, на користь людини.

Уперше — у 16 років, коли вирішує приєднатися до революційної групи.

Вдруге, вже в старості, — коли вирішує залишитися на станції.

Мотиви його вибору різні, але знаменник спільний — жертовність. Одна з найшанованіших рис у людському етосі.

***

Додаток

Одне з питань, що виникають протягом усього твору, — погляди самого Барретта. Вони еволюційні в тому сенсі, що позбавлені догматизму та зашкаруболості.

Вони еволюціонують від юнацької байдужості до активного радикалізму, а потім — до повної політичної апатії та гуманістичного лідерства.

Його юність прагматична й сповнена політичної байдужості. У 16 років він цікавиться дівчатами та пивом і не бачить у цьому жодної етичної проблеми.

Пізніше він приєднується до групи, політичні ідеали якої досить еклектичні, але, що найголовніше, — антиавторитарні.

Барретт дорослішає і стає координатором. Він систематично готується до революції, але не підтримує закликів до терору та політичних вбивств.

Потім він ловить себе на тому, що підпільна діяльність стає звичкою, тоді як реальні шляхи до змін залишаються такими ж недосяжними. Він помічає у себе професійну деформацію та втрату інтересу до кінцевої мети — революції.

У засланні він взагалі відходить від політики й зосереджується на виживанні спільноти політв’язнів.

Він знову повертається до прагматизму часів своєї юності, але вже під іншим гаслом. Тепер ним рухає невластивий тій юності альтруїзм. Саме він змушує Барретта працювати на благо табору, піклуватися про своїх слабших товаришів і, зрештою, — залишитися на станції.

Що стосується його ідеологічних поглядів, я б ризикнув віднести їх до певного ліво-лібертаріанського, антиавторитарного континууму.

У тексті він кілька разів використовує терміни, що вказують щонайменше на його ідеологічну освіченість.

Зокрема, коли Барретт намагається вести політичну дискусію з новачком Лью Ханном, він розуміє, що за десятиліття, проведені в таборі, його знання теорії значно ослабли.

«За роки перебування в таборі мій марксизм добряче заіржавів», — думає він.

Втім, це не означає, що він комуніст. Насамперед Барретт використовує «марксизм» як професійний маркер, щоб зрозуміти, до якої саме групи належить Лью Ханн.

«А економічна орієнтація? Чисто марксистська чи один із різновидів марксизму?» — запитує він.

Саме тому, що Ханн плутався у відповідях і не міг відрізнити Кейнса від Рікардо, Барретт остаточно переконався: перед ним не справжній революціонер-економіст.

Крім того, він використовує слово «більшовизм», хоча, здається, скоріше як фігуру мови.

«Я втратив віру в те, що ми колись зможемо повалити уряд, і зрозумів, що просто плив за течією… витрачаючи своє життя на втілення безплідної більшовицької мрії, зберігаючи при цьому бадьорий вираз обличчя, щоб не відлякати від руху молодь», — думає він під час арешту.

У цьому контексті «більшовицька мрія» для нього — застарілий, нереалістичний ідеал XX століття, який він намагався прищепити людям у XXI столітті.

Таким чином, Барретт не є «лівим» у класичному комуністичному розумінні, оскільки його група заперечувала державний контроль. Швидше за все, він — анархіст-революціонер.

Звідси його віра у свободу, за яку він боровся.

І солідарність, яку він практикував після ув’язнення.