Як живуть громадяни України на окупованому Кінбурнському півострові

«НікВести» опублікували розповідь одного з місцевих мешканців про ситуацію на півострові. За його словами, вперше окупанти в'їхали на територію Кінбурнського півострова приблизно 18 березня.

Росіяни приїхали на самохідних гаубицях, обстрілювали Очаків, отримали точну відповідь щодо їхніх позицій від ЗСУ та поїхали.

Видання пише, що окупанти повернулися на територію півострова 27 березня:

Приблизно 25 одиниць техніки різного виду: "Тигри", КамАЗи, БТРи. Вони заходили до кожного будинку, перевіряли у кожного документи, перевіряли наявність зброї – забирали її у мисливців. Сказали ми у вас надовго, до 1 вересня.

І ось саме з березня на півострові почався жах, за свідченням очевидців:

Нині там цвинтар: немає лісу, купа техніки, є "двохсоті". З літа відбувалися ситуації, коли вони могли підпалити ліс. Так вийшли із школи, де вони оселилися, зайшли до лісу, підпалили. Все горить, люди метушаться. Вони влаштували там між собою стрілянину. Вони таке витворяли: стріляли з боку села Василівка у бік Хуторів, селами, лісом.

Майже щодня на мінах вибухають дикі тварини, є випадки людських жертв:

Вони повністю замінували всю косу, всю: від господарської зони до Чорного моря. Вони й самі вибухають. Нехай підриваються, звичайно, нам же треба, щоб ці міни хтось зібрав. Раніше в нас було 70 диких коней. Як я востаннє був там, то лежали лише їхні кістки, бо вони розриваються на мінах. Коней майже немає. Будь-коли можна почути вибух – це означає, що хтось настав. Мій сусід теж поїхав на рибалку та підірвався на міні.

Чоловік також розповів:

Вони пограбували багато будинків у нас. Приїжджали КамАЗами та виносили все: меблі, унітази, морозильні камери, холодильники. У Покровці та Василівці я знаю, що вони оселилися у великих будинках по 5-6 осіб. Поки я був там, вбивати не вбивали ще, але психологічно та фізично впливали на людей. Б'ють, виснажують. Я сам був у полоні. Насправді те, що робили з нами, я раніше бачив лише у кіно. Поки що їх там стало ще більше. Місцеві, які там залишилися, наче нічого не можуть зараз сказати, бо всі вони дуже залякані.