Ветеран Віктор Пилипенко: По-справжньому європейцями станемо тоді, коли зможемо відчувати чужий біль

Розкажи, будь ласка, як виникла ідея створити герб?

Об’єднання ЛГБТ-ветеранів започаткували після кількох камінг-аутів військових, в тому числі й мого. Я зробив заяву під час виставки фотохудожника Антона Шебетка «Ми були тут» у 2018-му. Хотів, щоби українці знали, що геї й лесбійки беруть участь у бойових діях. Тож, спільнота існує вже довгий час, потрібна була своя символіка. Подали заявку на фінансову допомогу посольства США. Запропонували їм ряд активностей, однією з них було створення сайту. Також отримали бюджет на втілення айдентики. Ескіз герба розробила художниця Настя Левицька. Провела дослідницьку роботу, знайшла референси ще з часів епохи бароко. Вона глибоко занурилась у геральдистику, залучила символіку інших військових підрозділів ЗСУ – "Холодний яр" 93 бригади, шеврони добровольчих батальйонів – "Донбасу", "Айдару". Так зробили свій шеврон – свій герб. Зобразити на гербі єдинорога запропонував я. Коли побачив готовий ескіз – аж «сироти» пішли шкірою. Зрозумів, що створили саме те, що треба.

Чому саме такі символи використали в гербі? Що вони означають?

Єдиноріг є потужним символом ЛГБТ-спільноти, часто апелюємо до нього як до істоти рідкісної, яка живе на веселці. Але мало хто знає, що ця тварина є давнім знаком, відомим ще з німецької й британської міфології. У геральдичних книгах єдиноріг - уподібнений відважному солдату, "який скоріше готовий загинути, ніж живим потрапити у руки ворога". Це символ обережності, обачності, розсудливості, чистоти й одночасно - суворості. У своїй айдентиці поєднали ці сенси. Меч на нашому гербі - готовність до захисту Вітчизни, роду та міста від ворогів. Шабля, яку розриває колючий терен - символізує боротьбу за права ЛГБТ ком'юніті. Зараз замовили у ветеранського бізнесу шеврони, також наш герб буде на футболках і сувенірних значках. Це значуща подія. Адже не в кожній європейській країні є своє об‘єднання ЛГБТ-військових. Натомість українське суспільство виявилось більш демократичним – спромоглися не лише зробити кілька камінг-аутів, а ще й об‘єднатись. Тепер також маємо свою айдентику. Стаємо частиною українського громадянського суспільства.

Хто на сьогодні допомагає змінювати ставлення до ЛГБТ-спільноти в Україні?

Дуже допомагає, коли гетеросексуальні військові, ветерани в Україні нас підтримують. Було супер круто, коли Віталій Дейнега – на той час голова найкрупнішого фонду «Повернись живим» - записав відео на підтримку ЛГБТ-спільноти, рівності прав. Там розшифрував, що мова йде про рівність прав для всіх українців. На підтримку також виступила Марія Берлінська, вона веде цілі ветеранські проєкти. Коли гетеросексуальні військові заступаються за ЛГБТ-військових - змінюється думка у ветеранській спільноті і серед українців загалом. Якщо підняти статистику Центру Разумкова (український центр економічних і політичних досліджень – ред.) – ЗСУ мають найвищий рівень довіри серед українців. Скільки би хто не казав, що «люди устали от войны, от ваєнной темы», у кожного з нас є або знайомий, або член родини, який наразі проходить службу чи вже пройшов війну. Кожна українська родина дотична до армії, тож ми чудово усвідомлюємо, наскільки завдячуємо ЗСУ. Тому й рівень довіри до військової спільноти високий. Тож коли військові виголошують свою позицію, захищають дискриміновані групи – це нам дуже допомагає. Від політиків поки такого не чекаю – але сподіваюсь, що з’явиться той, хто відкрито почне заступатись за ЛГБТ-права.

Круто, коли нас підтримують публічні особи. Британський музикант Елтон Джон – він сам гей – не просто підтримує права ЛГБТ, він також має фонд, який допомагає цілим країнам, в яких рівність прав людини ще не досягнута. Позиція однієї людини «рішає». Коли звичайна людина займе чітку позицію у своєму мікро-суспільстві – це буде дуже значимо. А що вже казати про таких осіб як Папа Римський (нещодавно Понтифік Франциск підтримав право гомосексуалістів на родину «Гомосексуали мають право на сім’ю. Вони діти божі» - сказав Папа у документальному фільмі «Франческо» - ред.).

Які права хочете здобути найперше?

Першочергово хочемо здобути право на партнерство, а згодом на родину. Таким чином ЛГБТ-спільнота здобуде для себе, а українське суспільство здобуде для себе – зрозуміє, чому рівність прав людини важлива. Тож, певним чином ми займаємось гуманізацією української спільноти.

В Україні ЛГБТ-родини жили ще в радянські часи - таємно від суспільства - пари геїв, лесбійок, часто навіть із дітьми. Закон не дозволяє всиновлювати, але це робили. Пари оформлювали одиночне батьківство, або виховували дітей від перших шлюбів. Але юридично ці союзи ніяк не захищені. Тож багато гей-пар мало того, що ховаються, але й не можуть планувати свою старість. А на них чекає самотність – адже це буде старість без дітей, без підтримки. Насправді право на сім’ю це запорука особистого щастя кожного з нас. Скажімо, я не повністю щаслива людина, бо самотній. Було би круто, якби я міг би дозволити собі думати про родину. Хотілось би бути впевненим, що я можу всиновити дітей, щоби на мене ніхто не нападав, і ніяка служба не забрала їх потім.

Ти виріс у сім’ї військового. Як батько сприйняв твій камінг-аут? Які у вас зараз стосунки?

Батько сприйняв важко. Серед військових були певні упередження, в середовищі ця тема висміювалась у гомофобних анекдотах. Тому, коли він дізнався, це було складнувато для нього. З часом батько мене прийняв. Зараз ми навіть уже жартуємо на ці теми - не боїмося. Я не побоююсь розповідати про свою діяльність, ділюсь із батьком, що відбувається у ЛГБТ-світі. Коли під час ефірів на ТБ Дмитро Корчинський (український політик, керівник партії «Братство», яка відома своїми ультраправими поглядами) на мене вилив склянку води, а потім у коридорі штрикнув у груди парасолькою – розповів батьку. Довго сміялись, батько перепитав: «Як? Парасолькою? То це ж якось не по-чоловічому…». Тож ми від подиву і несприйняття – прийшли з батьком до довірчих стосунків. Днями тато святкував день народження – я подарував йому пляшку хорошого віскі.

Останнім часом сталось кілька агресивних нападів на представників ЛГБТ-спільноти на Контрактовій. Одного хлопця, здається, побили через фарбоване волосся, бо прийняли за гея. Хто це робить і навіщо?

Це все є продуктом мракобісся, радянських міфів і планових дій людей, яким це вигідно. Українська молодь стає все вільнішою, відбуваються зрушення. Молоді люди вже не ті, які будуть ховатись по закутках. Якщо хочеться пофарбувати волосся – вони підуть і пофарбуються, не озираючись на людей, яким це може не сподобатись. Також молодь все частіше може відкрито заявити про свою гомосексуальність. А є люди ретроградні, або з задуреними мізками, яких це тригерить. Входять в радикальні структури, де їх використовують як тітушок. Керівники організацій не мають творчого або економічного бекграунду – тож паразитують на темі ненависті, відкрито виявляють гомофобію. Такі «очільники» настрашують людей «гейропою», що ми тут всі станемо геями й лесбійками в один день. Скажімо, гомофобних поглядів не приховує «Традиція й порядок» Богдана Ходаковського, угрупування Корчинського. Заявляють про патріотичне виховання молоді – натомість, замість патріотизму, прищеплюють нетерпимість до різних соціальних груп. Сьогодні це геї й лесбійки, завтра можуть бути роми, або взагалі, скажімо, люди з рудим кольором волосся.

Бачимо колізію – хочемо жити в вільній прогресивній країні, де не треба ховатись, брехати, постійно боятись. А люди - з очима переповненими страхом - доєднуються до банд - і нападають на вільних киян. Між іншим, можна простежити, як такі угрупування часто підтримують - завдяки тітушкам, молодим задуреним людям – різні політичні групи, наприклад пана Медведчука.

Чому ти переїхав до батьків за місто?

Це пов‘язано з карантином. Працював на 2 роботах. Офіс однієї з них – де я був літредактором – закрився на карантин. Тож уже не міг дозволити собі знімати житло в Києві – і виїхав до батьків у дім прадіда під Києвом. Зараз живу практично в лісі, тут до вибуху на ЧАЕС була курортна зона, місце, де росли покоління моїх предків. Тут чиста природа, можу займатись тим, чим би ніколи не займався в Києві. Маю хобі кераміки. Замовив у майстра гончарне коло, обладнав свою майстерню і самотужки зробив піч для випалення глини. Кераміка цілковито забирає негатив, відводить темні думки. В Києві не мав часу, можливості, до того ж, в столиці це дуже дорого. Глину беру на ріці Тетерів. Це теж певна медитативна церемонія, коли єднаюсь з природою, беру від неї матеріал, вогнем випалюю глину – це дуже класний медитативний процес, який приносить втіху.
Які відкриття зробив, мешкаючи в селі?

Села, виявляється, де в чому значно прогресивніші – наприклад, тут сортували сміття задовго до того, як це стало трендом. Теж взяв собі за практику – по-іншому не можна. Органіка розкладається. Папір спалюю в пічці. Окремо скидаю батарейки – тут є хлопчина, який їх збирає на переробку. Пластик, на жаль, поки нема куди здавати. Хоча вже чув, що поряд мешкає літній чоловік, який займається переробкою, йому можна віддавати пляшки. Поки пластик викидаємо в смітники - їх поставили недавно з приходом децентралізації. Коли стали ОТГ (територіальна громада, адміністративна одиниця, яка утворилась добровільним об’єднанням) – місцева влада подбала про сміття, розставили баки по всьому селу, машини справно вивозять його на Бородянське сміттєзвалище.

Тобто територіальна громада – сильна штука? Які зараз маєте плани?

Наша територіальна громада хоче відновити курортну зону, яка раніше тут була. З діда-прадіда сюди весь Київ їздив по гриби, але із кліматичними змінами і діяльністю лісгоспу – гинуть цілі грибниці. Повернення курортної зони означає заборону викидів, шкідливої промисловості, а також – діяльності місцевих лісгоспів, тож припинять вирубувати ліси – цілими квадратами. Між іншим, завдяки тому, що поряд Зона відчуження, де природа «бере своє», у нас багато тварин. Колись у лісі помітили родину рисів. Я вже мовчу про бобрів – які обгризають мені верби. Тож зараз плануємо відновлення території як величезного заповідного парку – із велодоріжками, з насадженнями дубів, які нарешті вже ніхто не буде винищувати.

Треба будити свідомість місцевих, бо люди обирають ради, депутатів, голів – які такі собі «десижн мейкери» – від них залежить, чи вони віднесуть запит на відновлення курортної зони, чи вступлять у спілку з мафіозо, який живиться від нелегальної вирубки лісу.

А децентралізація дає реальну можливість, щоби місцеві громади зрозуміли, що їм буде краще не від діяльності держпідприємств, на яких 10-20 людей працюють і які вирубують все довкола. А що можна створити рекреаційну зону – і з того, що тут, скажімо, житимуть бобри – місцеві зароблятимуть на туристах.

Як витягати себе зі стресів у локдаун?

Дуже би рекомендував тренажерки. Зараз їх закрили, тому бігаю по лісу. Це допомагає розігнати «чорнуху». Пробігаю близько 10 кілометрів. Нещодавно почав вивчати 3D-моделювання. Коли занурююсь в цю тему – мене відволікає. Не раз чув від людей, які пройшли війну – а вона вносить корективи, відбувається переоцінка цінностей – що круто знайти справу, яка додає сенсу життю, робити щось суспільно важливе. Найкраще допомагати таким же, які ти сам, і займатись громадською діяльністю. До камінг-ауту думав про свій бізнес, мав багато депресух, багато чого не виходило. Коли почав займатись альтруїстичною справою, очолив організацію ЛГБТ-військових – почав отримувати повідомлення, листи вдячності від людей з сіл, з маленьких містечок. Тоді відчув, що не дарма проживаю своє життя. Геї, лесбійки писали наскільки змінилось ставлення людей після того, як військові почали робити камінг-аути.

Рекомендував би людям, у яких чорнуха в житті, почуваються депресивно – піти й допомогти котикам, бездомним, винести гарячий суп безхатченку – тоді пройде відчуття марності всього довкола.

У час свят багато говорили про недоцільність використання салютів і петард. Яка твоя думка – як ветерана війни?

Вважаю це маркером розвинутості, емпатії усього нашого суспільства. Кожен з нас розуміє, що на вулиці війна. Поруч із нами є не лише військові, які проходили бойові дії і чули вибухи часто - кожного дня, також є ВПО – внутрішньо переселені особи. У них є діти, які також чули й бачили обстріли, і яким дуже важко переживаються ці шуми. Вважаю, що в той день, коли кожен українець усвідомить, що таких людей варто берегти від зайвого стресу й шоку, коли ми відмовимось від салютів – тоді будемо вважатись емпатичною європейською цивілізацією. Зараз я бачу, як людям абсолютно по**іг, спостерігаю нездоровий егоїзм - «Я хочу праздновать!». Заборонити українцям святкувати ніхто не вправі, але разом із цим це є показовим маркером зрілості нашого суспільства - наскільки ми здатні відчувати біль співгромадян. Поки що не бачу цієї здатності.