Трипільський міф як частина правого конспірологічного мислення

Замість вступу

В одному відомому історичному влозі автор завжди питає гостя про «три найшкідливіші українські міфи». У мене є своя версія відповіді на це питання. Із цікавого – всі три варіанти найшкідливіших українських міфів знаходяться в правій частині ідеологічного спектру.

Два – безпосередньо конспірологічні.

1. «Українці – нащадки трипільців». Або, трипільці – предки українців. Десь поруч, паралельно, взявшися за руки гарцюють на своїх колісницях так звані «арії», котрих носії цієї міфологеми майже не відрізняють від трипільців, їх самих від скіфів, скіфів від слов’ян і так далі. Попри вік зауваженої археологічної культури сам міф дуже молодий. В своїх повних обладунках він вийшов на ристалище з науковими фактами років 30 тому.
2. У «всьому винні (варіант – керують) євреї». Десь поруч, паралельно, взявшися за руки пробігають масони, «жидомасони», різноманітні клуби і тд. Міфологема ця старша за трипільську і дуже багатошарова – від «шинкарів часів Хмельницького» до «сучасних олігархів, президента і уряду».
3. «Українці – будівничі імперій». Молодий, консервативний міф, котрий одночасно підтримують частина вітчизняних істориків, більшість російських імперіалістів і фріки на кшталт Арестовича. Його суть у тому, що українці ніколи не були пригнобленою групою, натомість трохи у Австро-Угорщині, більше у Речі Посполитій, і поза сумнівом у Російській імперії були такими собі «шотландцями Східної Європи», рівноправними імперськими партнерами. Очевидно, що подібний підхід спростовується антиколоніальною теорією, хорошим класовим аналізом і соціальною історією України.

***

«Трипільський міф»

Сьогодні на столі у хірурга — трипільці, а точніше їх образ, котрий не має нічого спільного з реальним історичним. Крім балансування на межі між невіглаством і конспірологією.

Чому сталося так, що саме ця, безумовно, надзвичайно цікава археологічна культура не просто вважається «найдавнішим предком українців», але і витіснила з першого на друге місце своїх сучасників-індоєвропейців?

Як сталося так, що місце модальності і конструкції як складових надзвичайно складного процесу етногенезу замінила цілком антинаукова теорія про тисячолітнє розгортання на певній території однієї прадавньої, прапредівської популяції, котра, крім іншого, жила в часи «золотого віку»?

Моя версія простіша, ніж могла би бути у такому складному питанні. Виною у цьому перманентна низькорівнева інституціоналізація. Так, високі вчені мужі не сперечаються, їх формула: українці – слов’яни, слов’яни – індоєвропейці, трипільці – не індоєвропейці.

Натомість підручники, музеї, фестивалі і хайпові відео, котрі не просто вказують на трипільську культуру як щось неймовірне, фантастичне, гіпертрофоване. Вони інституціоналізують цю оптику, котру для достовірності часто прикрашають фразами на кшталт «так кажуть вчені» або «як свідчать результати нових досліджень».

З іншого боку їх підхід зрозумілий. Одна справа мегапоселення, посуд, моделі, статуетки прийшлих з Балкан трипільців, інша – дещо примітивніший уклад місцевих племен дніпро-донецької, потім середньостогівської, а згодом ямної культур.

Очевидно, десь на цьому етапі відбувається витіснення і заміщення. Наскільки масштабне, що 99% адептів трипільського міфу не відрізняють грацильних неолітичних вірменоїдів-фермерів від масивних кроманьйоноподібних мисливців-збирачів. Їх історичний сюжет чимось подібний до біблійного сюжету, тільки тут «земля обітована – Україна», «обраний народ – трипільці-українці». Не вистачає лише бога, але, здається, сучасні неоязичники вирішили питання його відсутності на ранніх етапах формування трипільського міфу.

В 90-х – на початку «нульових» вчені прокинулися і на ранок з’ясували, що паралельно з реальними трипільцями, котрі прийшли з Малої Азії, не знали колеса, не пекли хліб і мотижили землю рогами оленя є інше «Трипілля» — не типова для Старої Європи неолітична культура, але ціла «цивілізація праукраїнців-аріїв, котрі винайшли письмо, колесо, державу» і перевершили всі тогочасні прояви людства.

Найбільші аберації вказують на Трипілля як центр людської цивілізації загалом, а тогочасні українські терени як місце, звідки розповсюдилися знання і ремесла на Шумер, Індію, Єгипет. Недаремно, одна з найулюбленіших фраз адептів фолк-історії звучить як «… вони будували величезні міста задовго до єгипетських пірамід».

Ну а проблема полягає у тому, що, знову-таки цитую: «чому про це ніхто не говорить?». Все просто – тому, що «правду приховують».

Наші історики, іноземні академії, обов’язково «Рука Москви» і масони (як же без них).

***

Історія трипільської культури

Трипільська культура (у міжнародній науці — культура Кукутень-Трипілля) — це археологічна культура доби енеоліту (мідно-кам'яного віку), що існувала в межах лісостепової зони від Карпат до Дніпра приблизно у 5400 – 2750 роках до н. е.

Її основні класифікаційні ознаки:

• Господарство: Ранньоземлеробська економіка з переважанням підсічно-вогневого землеробства та придомового тваринництва.
• Матеріальна культура: Виробництво розписної плоскодонної кераміки з ангобованим покриттям та монохромним або поліхромним орнаментом.
• Поселенська структура: Наявність великих поселень (площею до 400 гектарів) із радіально-круговим або концентричним плануванням будівель каркасно-стовпової конструкції з глиняною обмазкою.
• Соціальна організація: Суспільство на стадії племінної структури (вождівства), що не досягло рівня державності чи урбанізації через відсутність монументальної архітектури, писемності та адміністративних центрів.
• Фінал культури: Занепад через кліматичні зміни (аридизацію та похолодання) та асиміляцію скотарським населенням ранньої бронзової доби.

Археологічне походження

Культурний комплекс сформувався на етапі Прекукутень (ранній етап Трипілля) у басейні річок Сірет та Прут (східне Прикарпаття, сучасна Румунія). Він виник у результаті інтеграції трьох основних неолітичних культур:

• Культура Боян: Центрально-балканська неолітична культура, від якої Трипілля успадкувало технологію будівництва заглиблених і наземних жител, а також специфічні типи прокресленого орнаменту на кераміці.
• Культура лінійно-стрічкової кераміки: Центральноєвропейська культура, що вплинула на формування ранньотрипільського посуду та технологічні прийоми обробки кременю.
• Буго-дністровська культура: Місцевий неолітичний субстрат Правобережної України, який був асимільований балканськими мігрантами під час їхнього просування на Схід.

Антропологічний склад

За даними міжнародних генетичних досліджень решток із синхронних трипільських локацій (зокрема, за даними лабораторій під керівництвом А. Нікітіна та І. Матієсона, що досліджували рештки з печери Вертеба), популяція трипільців була гетерогенною:

• ~60-70% генів: Походять від ранніх неолітичних європейських фермерів (EEF), чиє антропологічне коріння лежить у міграційному потоці із Середземномор'я та Анатолії (Мала Азія). Вони принесли в регіон генетичний маркер (зокрема, Y-хромосомну гаплогрупу G2a).
• ~30-40% генів: Становить домішка місцевих європейських мисливців-збирачів (WHG). Це свідчить про те, що мігруючі з Балкан землероби активно змішувалися з корінним автохтонним населенням, яке жило на території України до їхнього приходу.

Вектор розселення

Після остаточного формування археологічного комплексу в межиріччі Пруту та Дністра, носії культури почали екстенсивну демографічну експансію на схід і північний схід. Це відбувалося хвилями у лісостеповій зоні через виснаження земель та пошук нових територій для підсічно-вогневого землеробства, що зрештою привело їх до Середнього Подніпров'я.

***

«Трипілля» в Україні

На території України пам’ятки цієї культури біля села Трипілля на початку 20 століття досліджував Вікентій Хвойка.

Саме від назви цього села походить термін, закріплений в українській та колишній радянській археології. У румунській традиції той самий комплекс часто називають культурою Кукутень. Вже цей факт погано узгоджується з образом суто української цивілізації: культурний комплекс виник і розвивався на території кількох сучасних держав, кордони яких не мають нічого спільного з політичною картою неоліту.

Трипільці були землеробськими й скотарськими спільнотами. Вони вирощували зернові, утримували домашніх тварин, виготовляли кераміку, обробляли камінь, кістку й мідь. Їхні поселення могли бути як невеликими, так і дуже значними.

Поселення

Особливу увагу привертають так звані мегапоселення на території сучасної Черкаської області: Майданецьке, Тальянки, Небелівка та інші.

Деякі з них займали сотні гектарів і складалися з тисяч будівель, розміщених концентричними колами. Їх інколи називають «найдавнішими містами» Європи. Проте навіть серед археологів тривають дискусії, чи були ці поселення постійно заселеними міськими центрами, місцями сезонних зібрань, мережами окремих кварталів або специфічною формою низькощільної урбанізації. Сам масштаб поселення ще не доводить існування держави, царської адміністрації, армії чи розвиненої класової структури.

Письмо

Археологи не мають достовірних трипільських письмових текстів. На кераміці та інших предметах є знаки й орнаменти, однак наявність символів не рівнозначна існуванню письма. Щоб говорити про письмо, потрібно довести, що знакова система стабільно передавала мовні повідомлення. Щодо трипільських знаків такого консенсусу немає.

Так само ми не знаємо, якою мовою розмовляли носії цього культурного комплексу і як вони самі себе називали. Слова «трипільці» та «Кукутень-Трипілля» — сучасні наукові позначення. Вони походять від назв населених пунктів, а не від самоназви давнього населення.

Отже, перед нами справді складне й розвинене доісторичне суспільство. Але вже на рівні базових відомостей видно межі знання. Ми не знаємо назви цього населення, його мови, політичного устрою і точних уявлень про світ. Саме ці прогалини й створили простір, який згодом заповнила міфологія.

***

Початки міфу

Щоб зрозуміти трипільський міф, необхідно вийти за межі археології. Його витоки слід шукати в європейському романтизмі, націоналізмі XIX століття й уявленні, що кожен сучасний народ має віднайти своє найдавніше коріння.

Європейські інтелектуали того часу збирали фольклор, шукали прабатьківщини народів, відновлювали епоси, класифікували мови та намагалися провести безперервну лінію від доісторичних племен до сучасних націй. Археологія виникала не у вакуумі. Вона часто працювала поруч із національними проєктами.

Для бездержавних або підлеглих народів давність ставала політичним ресурсом. Якщо народ міг довести, що мешкав на певній території «від початку часів», це зміцнювало його символічне право на землю, культуру та державність. Археологічна знахідка перетворювалася на аргумент у суперечці про те, хто є автохтонним, хто з’явився раніше й кому належить історична спадщина.

Український рух формувався в умовах імперського заперечення окремішності українців. Російська імперська, а згодом частина радянської історіографії представляли українців як периферійну гілку єдиного російського або давньоруського народу. За таких умов бажання відсунути початок української історії якомога далі в минуле було психологічно й політично зрозумілим.

Однак із того, що мотив був зрозумілим, не випливає правильність створених ним історичних схем. Колоніальне заперечення української суб’єктності не можна спростувати вигаданою безперервністю від неоліту до сучасності.

Вікентій Хвойка і рання гіпотеза про предків слов’ян

Вікентій Хвойка працював у час, коли археологи часто безпосередньо пов’язували матеріальні культури з конкретними народами. Після відкриття трипільських пам’яток він припускав, що їхні носії могли бути автохтонним землеробським населенням і далекими предками слов’ян.

Цю гіпотезу необхідно оцінювати в контексті науки кінця XIX — початку XX століття. Археологія тоді не мала сучасного радіовуглецевого датування, археогенетики, розвинених методів аналізу поселень та нинішніх теорій етнічності. Межа між науковою реконструкцією і національно-романтичним припущенням була значно менш чіткою.

Проблема починається тоді, коли гіпотезу столітньої давнини подають як остаточне відкриття, а розвиток науки після Хвойки ігнорують. У популярних текстах логіка часто виглядає так: Хвойка відкрив Трипілля; Хвойка вважав трипільців предками слов’ян; отже, наука довела, що трипільці були праукраїнцями.

Насправді авторитет першовідкривача не робить усі його інтерпретації вічно правильними. Наукова теорія не є реліквією. Вона має витримувати перевірку новими методами й новими матеріалами.

Подібний прийом типовий для псевдоісторії: з великого масиву наукової спадщини вибирають твердження, яке відповідає бажаній картині, відривають його від історичного контексту і перетворюють на недоторканну істину. Усе, що було досліджене пізніше, оголошують або несуттєвим, або ворожим.

Радянський період: між археологією та автохтонізмом

У радянській науці Трипільську культуру активно досліджували, але можливість перетворювати її на український національний міф була обмеженою. Радянська історіографія сама використовувала великі схеми етногенезу, автохтонізму й закономірного розвитку суспільства, проте не могла схвалити концепцію окремої праукраїнської цивілізації.

Трипілля вписували у марксистську послідовність суспільно-економічних формацій: первісність, розвиток землеробства, поява майнових відмінностей, передумови класового суспільства. Мова про державу чи націю в неоліті не відповідала цій схемі.

Водночас радянський підхід не був повністю захищений від міфологізації. Археологічні культури нерідко ототожнювали з етносами, а ідея тривалої автохтонності слов’ян на певній території мала політичне значення. Радянська наука могла відкидати український національний міф, але водночас підтримувати ширший міф про безперервність східнослов’янського населення.

Після розпаду СРСР частину старих схем не відкинули, а лише націоналізували. Там, де раніше йшлося про давніх землеробів на території майбутнього Радянського Союзу, тепер з’явилися праукраїнці. Марксистську лексику замінила етнонаціональна, але сама потреба провести пряму лінію від археологічної культури до сучасного народу залишилася.

Діаспора, неоязичництво і пошук праукраїнської релігії

Ще однією лінією формування міфу стали середовища української еміграції та неоязичницькі рухи. Для частини авторів дохристиянське минуле було не просто предметом історії, а джерелом альтернативної духовності.

Християнство в такій картині нерідко постає чужою, нав’язаною релігією, яка перервала природний розвиток народу. Натомість справжню українську віру шукають у сонячних символах, землеробських обрядах, уявному культі Великої Богині та ведичних паралелях.

Трипільська культура виявилася ідеальним матеріалом для такої реконструкції. Вона залишила велику кількість орнаментованої кераміки й антропоморфних фігурок, але не залишила текстів, здатних обмежити фантазію інтерпретатора. Спіраль можна проголосити символом сонця або космічного руху, жіночу статуетку — зображенням Великої Матері, орнамент — календарем, а групу знаків — священною абеткою.

Окремі такі інтерпретації можуть існувати як обережні наукові гіпотези. Ми справді можемо припускати, що фігурки, орнаменти й моделі жител мали ритуальне значення. Але псевдоісторичний підхід не визнає рівня невизначеності. Він перетворює припущення на факт і вибудовує з кількох предметів цілу завершену релігійну систему.

Так народжується образ Трипілля як духовно чистої, мирної, матріархальної та природної цивілізації, яку знищили войовничі патріархальні кочовики. Ця схема може мати не лише праві, а й неоязичницькі, езотеричні та навіть квазіфеміністичні варіанти. Проте в українському контексті вона часто поєднується з етнічним есенціалізмом: нібито український народ від природи землеробський, мирний, духовний і жіночно-материнський, а його вороги — кочові, агресивні й безкорінні.

Вибух міфотворчості після 1991 року

Після проголошення незалежності Україна потребувала нової великої розповіді про власне минуле. Радянський канон утратив легітимність, доступ до західної науки залишався обмеженим, а суспільний запит на «справжню історію, яку від нас приховували» був величезним.

У 1990-х книжковий ринок заповнили праці про праукраїнців, аріїв, Атлантиду, Велику Скіфію, загадкову Аратту, «Велесову книгу» та світову місію України. Поруч із професійною історією виникла напівпублічна псевдоакадемічна сфера: приватні академії, сумнівні конференції, газети, телевізійні програми й видавництва, що імітували науковий авторитет.

Однією з центральних постатей цього процесу став Юрій Шилов. Він ототожнював Трипілля з Араттою — країною, відомою з шумерських літературних текстів. У його побудовах Аратта-Трипілля була найдавнішою державою світу, духовним центром індоєвропейців і джерелом пізніших цивілізацій. Виникала грандіозна схема, що поєднувала Трипілля, аріїв, Веди, Шумер, слов’ян і сучасних українців. Енциклопедія історії України визначає «трипільський міф» саме як конструкцію, в якій Аратта-Трипілля перетворюється на джерело шумерської та індоєвропейської цивілізацій.

Інший напрям представляли популярні автори на кшталт Юрія Канигіна, який створював образ Великої Оратанії, та Валерія Бебика, у публікаціях і телеефірах якого територія України поставала колискою надзвичайно широкого кола народів, культур і видатних діячів. Академічні історики й археологи неодноразово виступали проти популяризації таких побудов у медіа.

Характерною рисою цих теорій була їхня майже необмежена здатність до з’єднання. Трипільські знаки оголошували письмом, письмо пов’язували із шумерським, назву Аратта — з «оратай», оранкою та «оріями», оріїв — з аріями, аріїв — з індоєвропейцями, а індоєвропейців — з українцями.

Кожна ланка такого ланцюга є або недоведеною, або відверто помилковою. Але разом вони створюють емоційно переконливу історію: ми не молодий народ, чию державність століттями заперечували, а найдавніша цивілізація, пам’ять про яку вороги навмисно стерли.

Як трипільців перетворили на аріїв

Поняття «арії» є одним із найбільш спотворених у масовій культурі.

Історично споріднені форми цього слова використовували давні індоіранські групи. Термін відомий з індійських та іранських джерел. У XIX столітті європейські автори почали необережно застосовувати його до ширшої індоєвропейської мовної спільноти, а згодом расові теоретики перетворили «арійців» на нібито окрему біологічну расу. Найбільш злочинної форми цей міф набув у нацистській ідеології.

Сучасна лінгвістика говорить про індоєвропейську мовну сім’ю. До неї належать слов’янські, германські, романські, кельтські, грецька, індоіранські та інші мови. Спільність мов свідчить про складну історію контактів і походження, але не створює вічної раси чи єдиного народу, що незмінно існував протягом тисячоліть.

У трипільському міфі відбувається кілька підмін.

Спочатку слово «арії» або вигадане «орії» пов’язують з оранкою: мовляв, арії — це орачі, а трипільці були землеробами, отже, вони були аріями. Це народна етимологія, побудована на випадковій подібності слів.

Потім аріїв ототожнюють із усіма індоєвропейцями. Далі припускають, що прабатьківщина всіх індоєвропейців була на території України. Після цього всіх давніх мешканців цієї території оголошують праукраїнцями.

У результаті виникає формула:

трипільці = орачі = орії = арії = індоєвропейці = слов’яни = українці.

На кожному знаку рівності прихована окрема наукова проблема, але міф подає всю конструкцію як самоочевидну.

Питання про формування й поширення індоєвропейських мов є складним і досі дискутується. Значну роль у сучасних дослідженнях відіграють степові суспільства пізнього енеоліту та бронзового віку. Однак навіть зв’язок певної археологічної популяції з поширенням мов не означає, що її можна назвати українцями, німцями, індійцями чи будь-якою іншою сучасною нацією.

Археогенетичні дослідження Кукутень-Трипілля показують не «чисту праукраїнську кров», а складну картину. У досліджених групах переважало походження, пов’язане з ранніми європейськими землеробами, але існували домішки мисливців-збирачів і, в окремих пізніх групах, степового населення. Це свідчить про контакти, переміщення та змішування, а не про ізольований етнос, що тисячоліттями зберігав біологічну чистоту.

Генетика взагалі не може довести, що певна людина була українцем у культурному або політичному сенсі. ДНК дає інформацію про біологічне споріднення й переміщення популяцій. Вона не містить національної ідентичності, назви мови, релігійних переконань чи політичної лояльності.

Аратта, Шумер і винайдення найдавнішої держави

Одним із найефектніших елементів трипільського міфу є ототожнення Трипілля з Араттою.

Аратта згадується в шумерських літературних творах як далека й багата країна, пов’язана з коштовними матеріалами та суперництвом з Уруком. Її точне географічне розташування невідоме. Дослідники пропонували різні регіони, переважно на схід або північний схід від Месопотамії.

Псевдоісторична версія переносить Аратту в Дунайсько-Дніпровський регіон і ототожнює її з Кукутень-Трипіллям. Далі ця конструкція набуває дедалі більше деталей: жерці, царі, храми, писемність, ведична мудрість, демократичний або навіть комуністичний лад.

Проблема полягає не лише в тому, що доказів локалізації Аратти в Україні недостатньо. Проблема в методі. Спочатку автор проголошує бажаний висновок, а потім збирає будь-які зовнішні подібності: орнамент, співзвучність слів, напрямок торгівлі, образ гори, згадку про метал або зерно.

Тут діє класична логіка конспірології. Відсутність доказів не спростовує теорію, а нібито підтверджує масштаби приховування. Якщо шумерські тексти не називають Дніпро, це пояснюють утратою пам’яті. Якщо немає трипільських царських поховань, стверджують, що держава була особливо мирною або духовною. Якщо не знайдено архівів, знаки на посуді оголошують сакральним письмом.

Теорія стає нефальсифікованою: будь-який результат можна пристосувати до неї.

Чи були мегапоселення містами

Одним із реальних археологічних відкриттів, яке найчастіше використовує міф, є величезний масштаб пізньотрипільських поселень.

Поселення на сотні гектарів справді змушують переглядати спрощене уявлення про неоліт як епоху маленьких сіл. Частина дослідників говорить про ранню урбанізацію, протоміста або специфічні форми низькощільного міського життя. У деяких поселеннях могли жити тисячі людей.

Але слово «місто» має різні визначення. Велика площа не обов’язково означає, що всі будинки існували одночасно або були постійно заселені. Необхідно досліджувати щільність населення, тривалість використання споруд, економічні зв’язки, спеціалізацію праці, громадські будівлі й систему управління.

Ще менш виправданий автоматичний перехід від міста до держави. Держава передбачає інституціоналізовану владу, механізми примусу, адміністрацію, контроль території, податки або регулярне вилучення ресурсів. Археологія трипільських мегасайтів не дає однозначного доказу централізованої держави.

Навпаки, частина сучасних дослідників звертає увагу на відносну одноманітність будинків, обмежені прояви майнової нерівності та можливість колективного управління. Це робить Трипілля цікавим прикладом великомасштабної організації без очевидної монархічної верхівки. Але навіть така інтерпретація залишається предметом дискусії.

Парадоксально, що псевдоісторія одночасно називає Трипілля і найдавнішою державою, і суспільством без примусу, класів та експлуатації. Державність потрібна їй не як конкретна система інститутів, а як знак престижу. Якщо сучасний народ має державу, його уявні предки теж повинні мати державу — бажано найдавнішу у світі.

***

Міф проти науки

Відтак, на виході ми маємо два різновекторні явища:

1. Трипільську культуру – реальний археологічний комплекс, що існував у V–III тисячоліттях до нашої ери на території сучасних Румунії, Молдови й України.
2. Трипільський міф, котрий починається там, де археологічні пам’ятки вплітають у вінок етногенезу, грубо перекриваючи ним інші складові і використовують як доказ існування одного і єдиного народу, котрий колись називали трипільцями, а сьогодні українцями. Ну, і звичайно ж, якщо трипільці – засновники світової цивілізації, то українці мають право розділити з ними цю славу.

Власне, теза, котру я збираюся розвинути у цьому тексті полягає у тому, що трипільський міф не проста сукупність історичних домислів і фантазій.

Все значно гірше, оскільки трипільський міф – еталонний з огляду на структуру правого конспірологічного мислення, котре складається з

1. Віри в органічну, незмінну націю.
2. Культа величного походження.
3. Уявлення про втрачений «золотий вік».
4. Пояснення сучасних проблем «змовою ворогів».
5. Запереченням науки і вірою в «народну істину», або, як казав колись мій знайомий шизоісторик: «знання, це коли чоловік впевнений в тому, що він говорить».

Звичайно, вважати трипільців предками не тотожно бути носієм ультраправих поглядів. Причин для формування неправильних історичних поглядів купа.

Приміром, людина може засвоїти якийсь шкільний стереотип.

Або, як це часто буває, послухати малограмотного туристичного гіда.

Втім, це не відміняє того факту, що «Трипілля» або його різновиди (Вишня Борія, Аратта) – як протодержава чи держава праукраїнців і центр світової цивілізації є органічною частиною саме правого, етноцентричного і водночас конспірологічного світогляду.

Не лише в Україні

Ідеологізований міф про археологічний комплекс, відомий під назвою «Кукутень-Трипілля», що існував приблизно від кінця VI — початку V тисячоліття до III тисячоліття до нашої ери, присутній не лише в Україні.

Із цікавого: він не лише є частиною відповідних псевдоісторичних наративів в Молдові та Румунії, де теж обслуговує певні політичні сили і є частиною праворадикальної міфології. Причина подібного розмазування масла величі по бутерброду історії у тому, що там теж окремі політичні сили штучно пролонговують історію своєї нації на тисячі років. І теж цим штучним кроком обгрунтовують власну винятковість, автохтонність і культурну вищість.

З очевидного: і у нас і у них трипільський міф зародився як маргінальна теорія і лише згодом був частково інституціоналізований державною ідеологією та інструменталізований ультраправими силами.

Разом з тим обидва є реакцією на історичні травми, серед яких головну роль грають тривала бездержавність або домінування імперій. Можливо саме тому трипільський і подібний до нього міфи намагаються компенсувати реальні геополітичні поразки вигаданою історичною величчю.

Дві головні помилки міфу

Ключова помилка трипільського міфу виникає через нерозуміння терміна «археологічна культура».

Археологи об’єднують пам’ятки в одну культуру, коли на певній території й у певний період регулярно повторюється подібний набір матеріальних ознак: типи кераміки, способи будівництва, форми поховань, знаряддя, прикраси, орнаменти.

1. Трипільська культура — це аналітична, а не ідеологічна конструкція, створена дослідниками для впорядкування матеріалу. Вона не покликана заповнити порожні лакуни пізньомодерної української (молдовської, румунської) ідентичності.

Більше того, археологічна культура – це вище, ширше поняття, ніж етнічна група. Це не значить, що всі люди, які користувалися подібним посудом, становили один народ, мали одну мову або вважали себе єдиною політичною спільнотою. Одна археологічна культура могла включати різні групи. І навпаки, одна етнічна чи мовна спільнота могла користуватися предметами різних археологічних традицій.

Матеріальна подібність не дає автоматичної відповіді на питання про самосвідомість. Глиняний горщик не повідомляє, ким вважав себе його власник. Орнамент не є паспортом. Подібний спосіб спорудження будинку не доводить спільної мови.

1. Сучасна ідентичність не тотожна неолітичній. Ще більшою помилкою є перенесення сучасної національної ідентичності на населення неоліту. Хоча би тому, що «нація» як продукт тривалих суспільних перетворень 18-20 ст. передбачає масову політичну й культурну спільність, уявлення про громадянство або етнічну єдність, систему комунікації, історичну пам’ять і найчастіше — зв’язок із модерною державою. Нічого подібного у V тисячолітті до нашої ери не існувало.

Тому фраза «трипільці були українцями» є не просто недоведеною. Вона побудована на анахронізмі. Вона переносить категорію, що сформувалася через тисячоліття, у світ, де ця категорія не могла існувати.

Тут часто застосовують риторичний прийом: якщо люди жили на території сучасної України, їх називають давніми українцями. Але за такою логікою трипільців можна одночасно оголосити давніми румунами й молдованами. Саме це й роблять деякі національні версії минулого в сусідніх країнах. Територіальна спадкоємність не дорівнює етнічній.

Детальніша препарація міфу

Трипільська псевдоісторія складається не з однієї помилки, а з цілої системи взаємопов’язаних підмін.

• Археологічна культура ототожнюється з етносом;
• Подібність кераміки й житла подають як доказ існування єдиного народу;
• Етнос ототожнюється з мовою;
• Навіть якби археологи могли визначити окрему культурну групу, це ще не доводило б, якою мовою вона говорила;
• Мовна спорідненість перетворюється на кровну;
• Споріднені мови не означають існування незмінної біологічної раси;
• Територія ототожнюється з нацією;
• Усі мешканці території сучасної України заднім числом оголошуються українцями;
• Культурний вплив замінюється прямим походженням;
• Якщо певна традиція вплинула на наступну, це подають як доказ того, що населення було тим самим;
• Орнамент перетворюється на письмо;
• Повторюваний знак оголошують літерою, не доводячи, що система передавала мову;
• Велике поселення перетворюється на столицю.
• Розмір автоматично використовується як доказ держави, адміністрації й царської влади.
• Подібність слів подається як етимологія.
• Аратту пов’язують з оранкою, аріїв — з орачами, а назви далеких народів — з українськими словами.
• Можливість підмінюється фактом.
• Фрази «могло бути», «не виключено» або «деякі дослідники припускають» зникають. Залишається категоричне «наука довела».
• Вибіркові факти замінюють сукупність доказів.
• Беруть один орнамент, одну цитату або одну застарілу гіпотезу, ігноруючи хронологію, контекст та альтернативні пояснення.

***

Структура правого міфу

Чому трипільський міф слід розглядати саме в контексті правого мислення?

1. Передусім через уявлення про націю як природний організм. У такій моделі нація не є історично сформованою спільнотою, що постійно змінюється. Вона існує нібито від прадавніх часів, має незмінний характер, особливу духовність і біологічне ядро.

Українці в цьому міфі не просто успадкували частину населення й культурних традицій різних епох. Вони залишаються тим самим народом упродовж семи тисяч років. Змінюються назви — трипільці, арії, скіфи, анти, русини, українці, — але сутність нібито лишається незмінною.

1. Друга риса — культ автохтонності. Право сучасної нації на територію доводять тим, що її предки жили тут раніше за всіх. Звідси виникає змагання давностей: не достатньо мати реальну середньовічну й модерну історію, потрібно бути найдавнішими.
2. Третя риса — золотий вік. У далекому минулому нібито існувало гармонійне суспільство: духовне, природне, справедливе, безкласове, але водночас могутнє. Подальша історія постає як занепад, викликаний чужими вторгненнями, релігіями й імперіями.
3. Четверта риса — етнічна місія. Праукраїнці не просто жили на своїй землі. Вони нібито навчили інші народи землеробства, дали їм письмо, релігію, державність і мову. Україна перетворюється на сакральний центр світу.
4. П’ята риса — ворог, який приховує істину. Без цього елементу псевдоісторична конструкція була б лише романтичною фантазією. Конспірологією вона стає тоді, коли відсутність наукового визнання пояснюють не слабкістю доказів, а змовою.

«Офіційна наука приховує»

У межах трипільського міфу професійна археологія постає не як система перевірки знань, а як закрита корпорація.

Псевдоісторик нерідко розповідає, що зробив відкриття, яке «перевертає всю історію», але академіки бояться його визнати. Їм нібито загрожує втрата посад, грантів або руйнування звичної картини світу.

Після цього будь-яка критика стає доказом правоти автора. Якщо археологи заперечують існування трипільської держави, це означає, що вони служать старій парадигмі. Якщо лінгвісти не визнають запропонованих етимологій, вони начебто захищають іноземні теорії. Якщо журнали не друкують статтю, значить, істину цензурують.

Це замкнена система. Наукова дискусія передбачає можливість помилки й зміну висновків залежно від доказів. Конспірологічне мислення, навпаки, заздалегідь знає відповідь. Воно оцінює джерело не за методом, а за тим, чи підтверджує воно бажану картину.

Особливе місце в українській версії займає реальний досвід імперського замовчування. Російська та радянська влада справді переслідували українських дослідників, цензурували історію й привласнювали культурну спадщину. Саме тому теза «від нас приховували правду» має сильну емоційну переконливість.

Але з факту реальних фальсифікацій не випливає правдивість будь-якої альтернативної теорії. Імперія могла брехати про українську історію, а автор праць про Аратту — помилятися одночасно.

Російський слід і небезпечна симетрія

Трипільський міф часто подається як радикально антиросійський. Українців оголошують давнім землеробським народом, а росіян — пізньою сумішшю фіно-угорських і монгольських племен, що вкрала чужу назву та історію.

Це нібито перевертає російський імперський міф. Якщо імперська історіографія заперечувала окремішність українців, відповіддю стає заперечення історичної легітимності росіян.

Проте така відповідь залишається всередині тієї самої інтелектуальної системи. Обидві сторони уявляють народи як біологічні організми, що мають визначити чисте походження, справжніх предків і первинне право на територію. Обидві прагнуть довести, що їхній народ старший, чистіший і культурно продуктивніший.

Більше того, арійський, гіперборейський та слов’яно-ведичний міф активно існує і в російському неоязичництві та ультраправих середовищах. Російські й українські автори можуть сперечатися про те, де саме була прабатьківщина аріїв, але користуються спільним набором понять: Веди, Арктида, Гіперборея, «Велесова книга», слов’яно-арійська раса, космічне походження та змова істориків.

Тому трипільська псевдоісторія не є повною протилежністю «русского мира». У деяких своїх формах вона є його дзеркальним відображенням.

Хто поширює міф

Носії трипільського міфу не становлять єдиного руху.

• Першу групу складають автори псевдоісторичних книжок, які створюють завершені теорії про Аратту, аріїв і праукраїнську цивілізацію.
• Другу — неоязичницькі середовища, для яких Трипілля є джерелом реконструйованої віри, календаря, символів і ритуалів.
• Третю — частина націоналістичних організацій, що використовує образ найдавніших предків для утвердження етнічної винятковості.
• Четверту — популярні медіа, які не обов’язково поділяють радикальну ідеологію, але поширюють ефектні твердження заради переглядів.
• П’яту — туристичні й культурні проєкти. Фестивалі, музеї, сувеніри та реконструкції можуть непомітно змішувати перевірені знання з фантазіями. Трипільська спіраль перетворюється на «генетичний код нації», а реконструйований будинок — на точну копію житла праукраїнців.
• Шосту — частину освітнього середовища. Спрощена фраза про «предків українців» потрапляє в урок, дитячу книжку або патріотичний захід, де її вже ніхто не сприймає як дискусійну гіпотезу.
• Нарешті, сьогодні міф підтримують алгоритми соціальних мереж. Відео «Україна старша за Шумер» має значно вищий потенціал поширення, ніж лекція про методи датування й проблеми археологічної типології.

Чому люди вірять у трипільський міф

Було б надто просто пояснити популярність міфу невіглаством.

Українське суспільство має реальний досвід історичної травми. Українську мову забороняли, культурні еліти знищували, пам’ятки привласнювали, а українців описували як селянську масу без власної історії та державної традиції. Російська пропаганда й сьогодні заперечує саме існування української нації.

За цих умов історія найдавнішої цивілізації виконує компенсаторну функцію. Вона перетворює принижене минуле на грандіозне. Замість народу, якому казали, що його не існує, з’являється народ, від якого походять усі інші.

Міф також пропонує простоту. Реальна історія складається з міграцій, змішування, мовних переходів, змін ідентичності, розривів та випадковостей. У ній немає одного моменту народження народу. Псевдоісторія дає зрозумілу родинну схему: ось наші пращури, ось наша земля, ось їхні символи, ось вороги, які забрали пам’ять.

Ще одна причина — естетика. Трипільський посуд справді красивий. Його орнаменти легко перетворюються на сучасну символіку. Вони створюють відчуття безпосереднього контакту з давниною, навіть якщо значення цих символів нам невідоме.

Нарешті, міф дає відчуття посвяченості. Людина не просто дізнається новий факт. Вона входить до кола тих, хто бачить приховану істину. Інші залишаються жертвами офіційної історії.

Чому спростування не працюють

Пряме висміювання прихильників міфу часто лише зміцнює їхні переконання. Насмішка підтверджує образ зарозумілої академічної еліти, яка не бажає слухати «незалежних дослідників».

Крім того, окремі популяризатори роблять помилку, применшуючи справжні досягнення Трипілля. У відповідь на перебільшення вони описують його як звичайну примітивну селянську культуру. Це теж не відповідає сучасним дослідженням.

Трипільські мегаміста, розгалужені мережі обміну, технології керамічного виробництва й складна просторова організація поселень є справді визначними явищами. Щоб відмовитися від міфу, не потрібно знецінювати археологію.

Ефективне спростування має розділяти три рівні.

• Перший — достовірні факти: датування, територія, господарство, поселення, артефакти.
• Другий — наукові дискусії: кількість населення, характер мегасайтів, соціальна структура, ритуали, причини трансформації культури.
• Третій — твердження без достатніх доказів: праукраїнська нація, держава Аратта, ведичне письмо, світова цивілізаційна місія.

Людині потрібно показати не лише те, що певне твердження хибне, а й те, як відрізнити доказ від асоціації, гіпотезу від факту, археологічну культуру від нації.

Чи є трипільський міф лише правим

Повністю ототожнювати інтерес до Трипілля з ультраправою ідеологією було б помилкою.

Образ мирної землеробської цивілізації може приваблювати екологічні, антимілітаристські, феміністичні та ліві середовища. Міф про матріархальну Стару Європу не обов’язково веде до етнічного націоналізму. Деякі автори, навпаки, бачать у Трипіллі приклад егалітарного суспільства без держави й класового панування.

Проте між такими інтерпретаціями й правим міфом є структурна спорідненість, коли вони спираються на есенціалізм. Наприклад, коли миролюбність, материнськість або екологічність оголошують уродженими рисами певного народу, а не конкретною й дискусійною моделлю суспільства.

Тому точніше говорити не про те, що будь-який трипільський міф є правим, а про те, що його найвпливовіша українська форма — праукраїнці, арії, Аратта, найдавніша держава і змова істориків — є частиною правого конспірологічного комплексу.

Реальне минуле без комплексу меншовартості

Відмова від міфу іноді сприймається як відмова від патріотизму. Якщо трипільці не були українцями, чи не забирають у нас ще одну сторінку історії?

Насправді культура Кукутень-Трипілля залишається частиною історії території України й є важливою складовою її археологічної спадщини. Для цього не потрібно встановлювати пряме кровне споріднення.

Сучасна Україна успадковує пам’ятки всіх суспільств, що існували на її території: мисливців кам’яної доби, трипільських землеробів, степових скотарів, скіфів, античних міст Північного Причорномор’я, слов’янських культур, Русі, Кримського ханства та багатьох інших.

Спадщина не обов’язково означає етнічну тотожність. Історія країни ширша за генеалогію титульної нації.

Більше того, реальне Трипілля може бути цікавішим за міфічне. Перед нами суспільства, які створювали величезні поселення без очевидних палаців і царських гробниць; підтримували складні економічні мережі; взаємодіяли із землеробським і степовим світом; переживали міграції та змішування; винаходили форми колективного життя, що не вкладаються у просту послідовність «село — місто — держава — імперія».

Це минуле не підтверджує вічність сучасної нації. Воно показує, наскільки різноманітною була історія людей на цій території.

***

Велич, яка не потребує вигадки

Трипільський міф виник на перетині кількох процесів: романтичного пошуку пращурів, розвитку національної археології, імперського заперечення української історії, діаспорного міфотворення, неоязичницької духовності, пострадянської кризи знання та сучасної економіки уваги.

Його популярність не можна пояснити лише неосвіченістю. Він відповідає на реальні потреби: потребу в гідності, історичній тяглості, культурній суб’єктності й поясненні травматичного минулого.

Проте відповідь, яку він пропонує, небезпечна.

Вона привчає сприймати націю як біологічно незмінну істоту. Підмінює складну історію культом чистого походження. Робить давність мірилом політичного права. Перетворює сусідів на конкурентів у боротьбі за найдавніших предків. І, нарешті, руйнує довіру до науки, представляючи будь-яке заперечення як доказ змови.

Україні не потрібно бути батьківщиною всіх аріїв, найдавнішою державою світу чи вчителем Шумеру, щоб мати право на існування.

Право сучасної української політичної нації не випливає з орнаменту на глиняній посудині віком шість тисяч років. Воно випливає з існування суспільства, яке усвідомлює себе спільнотою, створює державу, культуру й політичні інститути та захищає їх.

Трипільська культура справді є одним із найвизначніших археологічних явищ давньої Європи. Саме тому вона заслуговує на те, щоб говорити про неї без комплексів і без вигадок.

Міф обіцяє нам велич, якщо ми повіримо, що наші предки створили все.

Наука пропонує складнішу, але зрілішу форму гідності: здатність дивитися на минуле таким, яким воно було, навіть коли воно не підтверджує наших сучасних бажань.