Торговці страхом. Як Європа проспала неофашизм

"Не помітили неофашизм" - 20-ті роки 21 століття колись назвуть саме так. Європейські лідери не здатні відповісти на страхи суспільства. Вони просто йдуть у руслі маргінальних і ультраправих політичних сил. А радикали занадто добре знають свій супертовар: вони залякують обивателя і рвуться до влади. Неминуче? Чи все ж таки...

Бабуся і "новий націоналіст"

Польща відображає загальноєвропейську тенденцію ідеально. Ось вони, тихі бабусі з онуками, виходять на антимігрантські (значною мірою антиукраїнські) марші разом із татуйованими перекачаними "нацболами" (це такий мікс радикального вболівальника й ультраправого націоналіста, мова не про більшовиків). Йде 2025 рік.

Що цих людей, які у звичайному житті не перетинаються, могло зібрати разом?! Гасла маршів - нецензурна лайка поєднана із расистськими крайнощами та націоналістичними спекуляціями. Суть проста: "геть із Польщі!", "Польща для поляків!", "Спочатку поляки". Далі йдуть мерзенні епітети про Україну та українців. Таке саме наростання ненависті в словах як у росіян.

Я можу уявити собі подібний мітинг у Москві або якій-небудь Пензі. Але звідки це все у Варшаві чи Вроцлаві? Виглядає як фантастика, тим паче що всі ці гасла в польському законодавстві передбачають кримінальні покарання - цілком реальні статті та терміни. Юридично держава і суспільство нетерпимі до проявів етнічної ненависті. А практично мантри про "поганих українців" звучать дедалі голосніше.

У 2022 році та ще у 2023-му в Польщі було багато українських стрічок, гасел підтримки, наших прапорів, символів солідарності. У 2024-му майже вже не зустрічалося. Йшов 2025 рік - розмовляти українською на вулицях польських міст стало небезпечно: на українських жінок почали нападати агресивні люди. Іноді образи летять від жінок.

Варто з'явитися посту в соцмережах на тему про те, що українці нібито користуються в Польщі незаслуженими "привілеями", і під ним з'являється 3-4 тисячі розлючених коментарів у стилі "геть!", "викинути їх усіх!" тощо. Не всі з коментаторів російські боти. Зустрічаються милі усміхнені пані.

Я ще можу уявити ненависника "неполяків" серед маргінальних представників суспільства. Відсоток тих, хто завжди готовий бузити, пити, наїжджати є в будь-якій країні. Але охайна бабуся, зразкова сім'я з дітьми, мама, яка працює, жінка-політик місцевого рівня від правлячої центристської партії... Це ті самі звичайнісінькі середньостатистичні представники суспільства, його найсокровенніша сіль, за ними вимірюють економічні, соціальні, політичні настрої.

Ось їде жінка в таксі, таксист - іноземець. Вона дуже інтелігентно каже:

Їдьте з Польщі, ми просто вас не любимо!

Звичайному українцю складно зрозуміти, як це. У нас із гаслом: "Україна для українців" можна потрапити тільки в меми, пародії та антирейтинг із якимось піввідсотка підтримки на виборах. Але є і спільне між нами.

Кінорежисер, улюбленець публіки і хакер системи "традиційної політики"

О ні, це не про Володимира Олександровича, хоча асоціація в українців єдино можлива. У польському варіанті популізм і медійність допомогли дістатися до влади політику іншого типу - ультраправому.

Гжегош Браун - режисер, з інтелігентної родини культурної богеми Вроцлава. Прекрасно виглядає в кадрі, відмінно поставленим голосом створює ідеальну картинку для телекамер. Ось він із вогнегасником гасить менору в польському Сеймі. А ось на антиукраїнському мітингу відправляє під оплески натовпу свого помічника зірвати український прапор з будівлі одного з муніципалітетів. Ось Браун заявляє, що нібито газових камер в Освенцимі не було - і знову він та топі цитованості в соціальних і традиційних медіа.

Яскравий, харизматичний. Він позиціонує себе як людина, яка покликана зламати систему сформованих еліт. Але він же, фактично, є продуктом цієї системи, її представником, тому й недоторканний для правоохоронців, упевнений дослідник екстремістських і ультраправих рухів у Польщі, соціолог, заступник директора Інституту Габріеля Нарутовича (Instytut Myśli Politycznej im. Gabriela Narutowicza) професор Пшемислав Вітковський.

Браун-молодший прагнув слави, популярності, але повторити популярність батька-режисера не вдалося. Картини сина були відверто слабкі, грошей на кіно не давали. І тоді митець спробував себе на політичній ниві. І ось уже він набирає 6% на останніх президентських виборах у Польщі, влітку цього року. Його партія "Конфедерація корони польської" впевнено виповзає в соцопитуваннях із парувідсоткового небуття. 4,5,6..

Вітковський вважає, що це не межа і зростання продовжиться:

Мене турбує в польській державі те, що його (Брауна) не сприймають серйозно... Я не хотів би жити в такій державі, де домінують погляди Брауна, - сказав політолог у подкасті Radio ZET "Podejrzani Politycy".

Браун створив групу послідовників, де він є месією, пророком і рятівником. І кожен, хто відчуває себе відкинутим, скривдженим, нещасним, кого "знищує система", тягнеться до нього, він говорить від їхнього імені.

Ультраправих, екстремістів, людей, які вчиняють терористичні дії, зупиняє тільки кримінальний кодекс. Але дослідник звертає увагу, що якщо до інших маргінальних політиків це застосовувалося, то Браун виглядає в Польщі справді як недоторканний представник еліт.

Його нинішні соратники позитивно ставляться до сучасної Росії, деякі сприймають ідеологію путінського геостратега Олександра Дугіна з його ідеєю Євразії без кордонів.

Згідно з традицією польської національної демократії - царська Росія - є великим другом, тому що німці нас (поляків) германізують, а росіяни не русифікують. Це шокуюче для мене твердження, це спрощення турбує, - каже польський дослідник.

Браун у польському Сеймі - єдиний політик, який не засуджує ані вбивств у Бучі, ані взагалі агресивної війни Росії.

"Підемо з нами, бити арабів!"

Етнічна ненависть - товар, який добре продається. Не тільки в Польщі. У сучасній Європі, що тоне десятиліттями в міграційній кризі, боротьба за права, так би мовити "корінного" населення, за його безпеку, стала мейнстримом. Про витоки цієї кризи в Німеччині у 2015 році йдеться у звіті Центру східних достілджень.

Та й теракти в країнах західної Європи, картини підпалів мігрантами-афроєвропейцями в Парижі 10-20 річної давності занадто виразні. Це врізалось мені у памʼять під час кількох поїздок. Та й у сучасних столицях - Лондоні чи Берліні – негативних прикладів достатньо. Про місце Польщі в політиці щодо міграції ЄС достатньо пишуть дослідники.

Євросоюз запізнився з міграційною політикою, яка відповіла б на базовий запит про безпеку громадян, років на десять мінімум. Не хочеться розвивати тему антиінтеграції всередині ЄС, вірю, що ці процеси можна зупинити.

Останнім часом міграційна політика Європейського Союзу дедалі більше зосереджувалися на стримувальних заходах, що підривало права людей та їхню безпеку — про це йдеться в доповіді Human Rights Watch. Заходи стримування більше не працюють, їх недостатньо.

Але уявімо моноетнічну Польщу 2015 року. Країну з сильними консервативними настроями, із серйозною релігійною парадигмою і тяжінням до традиційних цінностей. У цей образ органічно вписується та сама бабуся, зразкова сім'я з дітьми і "новий націоналіст".

Ти не уявляєш, який огидний вигляд мали мої сусідки, і пані Бася, і пані Аня, коли збиралися на мітинг і кликали мене - йдемо з нами бити арабів! Вони реально йшли з камінням! І хоч десять років минуло, в їхній свідомості нічого не змінилося! - ми з колегою-поляком сидимо на кухні, обговорюємо витоки.

Він пригадав антимігрантські мітинги у Варшаві 2015 року і який вигляд мав тоді робітничий район столиці, в якому він багато років жив. Це були часи, коли польські консерватори, що були при владі в країні, категорично відкидали наполегливу пропозицію Брюсселя прийняти мігрантів-мусульман.

На мітингах домінували ті самі гасла про "Польщу для поляків", тільки в образі ворогів були не українці, а мусульмани. Тоді польське суспільство не хотіло отримати проблему тероризму, боялося за свою безпеку.

Загалом, політика польських консерваторів - партії "Право і справедливість" Ярослава Качинського - йшла в розріз із політикою офіційного Брюсселя з багатьох питань. Консерватори відстоювали національні інтереси, орієнтувалися на виборця з маленьких містечок і сіл, здебільшого ортодоксальних католиків.

У 2015 році, під час міграційної кризи, у Польщі за соцопитуваннями було видно, що поляки не хочуть приймати мігрантів, але ж мігранти з півдня і не йшли до Польщі. Саме тоді з'явилися чутки, що мігранти - це загроза, що нібито вони розносять хвороби. Але ж ішлося просто про солідарність із півднем Європи, який прийняв мігрантів, - каже мені відомий польський публіцист Павел Решка.

Як проукраїнські партії працюють на антиукраїнський порядок денний радикалів

У лютому 2022 року консерватори мали в парламенті Польщі стійку більшість. Радикали - такі як Ґжеґош Браун і Славомір Ментцен (останній - організатор протестів транспортників і фермерів, блокади українського кордону) вважалися політиками марґінальними, не в мейнстримі. Тодішня опозиція в особі Дональда Туска і соратників була слабшою, ніж нинішня опозиція, будемо відверті.

Але обидві найбільші політсили Польщі були і є умовно проукраїнськими (з урахуванням національних інтересів, як вони їх бачать, безумовно). Парадокс у тому, що зараз обидві ці політсили відпрацьовують порядок денний маргінальних радикалів.

На початку повномасштабної війни Росії проти України вся політична сцена в Польщі однозначно говорила, що допомога Україні - це національний інтерес Польщі. І без вільної України не буде вільної Польщі. Чому зараз гасла солідарності - За вашу і нашу свободу - стали не актуальними?

Тему антиукраїнських настроїв російська пропаганда за величезні гроші розкручувала в Європі завжди. У 2023 році рішеннями правлячої тоді в Польщі партії консерваторів "Право і Справедливість" почали висловлювати невдоволення маргінали (ті самі дві "Конфедерації" Ментцена і Брауна, в сумі у них було кілька відсотків підтримки за опитуваннями): мовляв, польська влада діє проти інтересів польських фермерів, польських перевізників, підтримуючи українських. Спекуляції із зерном і перевезеннями були, але чи можна було організовувати сірі схеми без самих польських підприємців? Хтось же в Польщі це зерно збував - питання криміналу, не політики. А хтось із польських бізнесменів під шумок створював транспортні компанії... в Україні. Утім, тоді опозиції було вигідно руками радикалів-маргіналів розкрутити умовно антиукраїнську риторику і виграти парламентські вибори. Вони й не заважали цій стратегії, не підозрюючи, що самі потраплять під каток антиукраїнських настроїв.

Почався 2024 рік, уже нова коаліція в Польщі на чолі з прем'єром Туском готувалася до місцевих виборів і виборів до Європарламенту. І зіткнулася з... протестами фермерів (організатори - все ті ж радикали), блокадою кордонів. На той час результат підтримки "Конфедерації" Ментцена зріс із 7% у 2022 році до 11-13%. Тема проти всього українського виявилася політичним клондайком. Дедалі менше звучало тез про підтримку воюючої України. Дедалі більше - про невдячність офіційного Києва, про квоти на українські товари (доходило до смішного, коли вже не вистачало соняшникової олії через зрив поставок на польських прилавках, а польський сир псувався в чергах на кордонах, не міг потрапити до України).

Розпочався 2025 рік і з ним приспіла президентська виборча кампанія. Рафал Тшасковський - кандидат від влади, соратник Туска, мер Варшави мав непогані шанси на перемогу.

Його опонентом став Кароль Навроцький - він не був однопартійцем Качинського, але "Право і Справедливість" саме його підтримала на виборах. Здавалося, у нього шансів не багато. Проте Навроцький був досить радикальний у поглядах, щоб зробити тему зменшення допомоги українським біженцям і тему Волинської трагедії своїм пріоритетом. Він навіть підписав угоду з Ментценом після першого туру щодо цих та інших тем радикалів. Навроцький був органічний у такій позиції.

Тшасковський теж спробував експлуатувати тему обмеження допомоги українським мігрантам, але його виборець (переважно ліберал, мешканець великих міст і з вищою освітою) цього не зрозумів.

На президентських виборах-2025 радикали в сумі взяли понад 20% голосів у першому турі: 14% Ментцен і понад 6% Браун.

Сьогодні Гжегош Браун є депутатом Європарламенту, лідером уже не маргінальної, а перспективної партії. Тези ультранаціоналістів зводяться до того, що війна Росії в Україні "не наша", з Росією треба "дружити", біженці становлять небезпеку для поляків - у них нібито привілеї, на них нібито витрачають величезні гроші з бюджету, а поляки залишаються без роботи і підтримки. Промивання мізків, у стилі абсурдної російської пропаганди, де всі загрожують титульній нації. Власне Кремль і виступає замовником політичного прання.

Браун і Ментцен, а з ними і націоналістичні рухи, виявилися успішними торговцями страху. Вони говорять про базові речі - про безпеку поляків, але підміняють поняття, що загрожує цій безпеці.

І якщо раніше полякам говорили, що все зло від мігрантів-мусульман, яких навіть не було в Польщі, то зараз як "зло" пред'являють українців. І не важливо, що українці платять мільярди у вигляді податків до бюджету Польщі, що завдяки їм ВВП країни зріс за останній рік на 2,7%. Не важливо навіть те, що в разі виїзду мільйонів українців на польську економіку очікують великі труднощі - ніким замінити співробітників у логістиці, торгівлі, не вистачає лікарів і медсестер..

Тим часом Польща готується до чергових або, не виключено, дострокових виборів до парламенту - у коаліції після поразки кандидата від провідної політсили на президентських виборах посилюються розбіжності. І тема антиукраїнськості залишається в трендах.

Хто ворог?

Ми говоримо Павелом Решкою про відповідальність політиків та істерію, в яку занурюється польське суспільство. Вірніше, його успішно занурюють.

Колись напад на пенсіонерку в автобусі в натовпі людей, нецензурна лайка на її адресу була неможлива, а зараз пасажири байдужі, якщо літня жінка - українка. Моральна планка суспільства падає, коли політикум - ті самі дві найбільші політсили - мовчить і дозволяє хаму публічно самостверджуватися.

Під фото українського солдата, звільненого з полону, який втратив 50 кілограмів від нелюдських тортур росіян, у польському сегменті соцмереж з'являються глузливі коментарі. І не завжди це тролі.

Мені здається, що це частково пов'язано з мовчанням політиків. Раніше такі речі було дуже соромно робити. Неможливо так висловлюватися про українського солдата, який був у полоні, просто не личить порядній людині. Як не личить порядній людині кричати на старшого, напиватися за столом. І люди розуміли, гальмували навіть ті, у кого це сиділо всередині. А тепер ця меншість перестала соромитися своїх найгірших проявів. Тому що політики, яких вони вважали авторитетами, мовчать і здається, що так можна, що політики толерантні до хамства, - розмірковує Павел Решка, який часто робить репортажі з лінії фронту на Донбасі.

Він не виключає, що політики в Польщі зрозуміли, що на темі підтримки України, українців не здобути симпатій виборців. Вони бачать опитування і шукають інші способи для популярності. Наприклад, Браун заробляє політичні бали тим, що пропонує щось абсолютно оригінальне, подекуди абсурдне - наприклад, повернути жінок на кухню, як було в домострої.

Не може бути так, що опитування громадської думки керують політикою. Якби ми сьогодні запитали людей, чи підтримують вони смертну кару, то цілком можливо, що вони відповіли б "так", якби таке опитування було після якогось жахливого злочину. А якби запитали людей після вбивства з особливою жорстокістю, чи потрібно легалізувати тортури, частина з них на емоціях теж сказала би "так". І що тоді - повертати тортури? Середньовіччя якесь. Я, звісно, гіперболізую, але емоції суспільства можна сильно підігріти, а політики не мають права керуватися лише емоціями, - аргументує публіцист.

Проблема двох головних партій, які десятиліттями б'ються між собою за владу в Польщі - вони борються на емоціях, у цьому немає нічого раціонального. Останні два роки вони воюють одна з одною на антиукраїнських емоціях. Хоча обидві партії розуміють серйозність російської загрози, обидві партії - проукраїнські.

"ПіС і Громадянська платформа - проукраїнські партії. І несподівано виявляється, що їхніми словами керує Гжегош Браун. Це параноя" - Павел саркастичний, але філігранно точний в оцінках.

Запах веймарської республіки

У цій статті, в наших розмовах незримо присутній присмак Веймарської республіки. Він ще ледве вловимий. Ще ніхто організовано не кидає камінням у мігрантів, але..

Провокації цілком у стилі 30-х.

Я не вірю, що на концерті у Варшаві білоруського репера Макса Коржа якийсь глядач випадково приніс і розгорнув чорно-червоний прапор. І річ навіть не в тому, що хлопець не схожий на носія української націоналістичної ідеології, а в тому, що для польського суспільства це символ їхніх страшних спогадів про Волинську трагедію - найтяжчі емоції та біль. Жоден українець, який поважає почуття поляків, такого б не зробив. Так, це свідома провокація цілком у гебістському стилі - під чужим прапором, як люблять у Москві.

І саме цей прапор викликав емоційне цунамі антипольських настроїв. А польський прем'єр зайнявся особисто (!) питанням депортацій 50 українців, які на концерті перестрибнули через огорожу - серед них були дівчатка-підлітки, які не мали стосунку до провокатора з прапором.

Ми з Павелом згадуємо цей епізод погіршення українсько-польських відносин, і він звертає увагу, що депортація - це взагалі не компетенція глави уряду, цим займається прикордонна служба.

Але кожна депортація через перестрибування бар'єру на концерті - це просто смішно. Політики не змогли сказати суспільству, що не потрібно цим взагалі займатися.

Із суспільством треба розмовляти, пояснювати, в чому полягає польський національний інтерес, чому Польщі треба вчитися в ЗСУ реагувати на загрози - головною з них є Росія, та сама, що грає на нервах польського суспільства і політикуму. А коли політики найбільших партій виконують гасла радикалів, то цілком очевидно, що ультраправі стають дедалі популярнішими.

Чи не так відбувається в інших країнах ЄС - Чехії, Німеччині, Франції? Вони самі за руки ведуть до влади ідеології, які умовно можна назвати неофашистськими.