“Найважче було бачити стан людей з Маріуполя”. Інтерв'ю з психологинею, яка сама пережила окупацію

Зрештою Ганні з сімʼєю вдалось виїхати, також вивезти 6-річного хлопчика, батьки якого загинули в Маріуполі. Наразі вона в Дніпрі у “Центрі допомоги врятовани”м працює з людьми, які так само пережили окупацію.

Своєю історією Ганна поділилась з Соцпорталом.

Чим ви займались у Бердянську до повномасштабного вторгнення та як ця робота змінилась після?

Перед повномасштабним вторгненням у Бердянську я керувала громадською організацією "Жінка майбутнього".

До війни ми активно займались правозахисною та адвокаційною діяльністю, зосереджуючись на боротьбі з насильством проти жінок, включаючи домашнє насильство.

Наші проєкти були спрямовані на підтримку потерпілих жінок та дівчат, а також на сприяння змінам у суспільстві, щоб навчити його не терпіти жодної форми насильства. Ми організовували різні кампанії, співпрацювали з урядом та поліцією, проводили тренінги та інші заходи з метою формування громадської думки.

Ми також створили систему реагування на випадки насильства, щоб потерпілі були захищені й могли отримати необхідні послуги від держави та громадських організацій.

На початку 2022 року ми досягли рівня, коли змогли об'єднати громади Бердянського району з метою відкриття притулку для потерпілих від домашнього насильства. Цей притулок планувалось відкрити в місті Приморськ за фінансування від Фонду народонаселення ООН.

Місцеві громади погодилися утримувати притулок, оскільки в Бердянську та Запоріжжі вже були аналогічні заклади, але в регіоні потребувалося безпечне місце для жінок. З поліцією у нас були домовленості щодо транспортування потерпілих до притулку.

До вторгнення ми також збирались відкрити "Зелений театр" - театр просто неба для місцевих мешканців та гостей нашого курортного міста. В цьому просторі ми планували обговорювати актуальні теми, запрошувати експертів і формувати громадську думку щодо протидії насильству.

Крім того, у нас була сильна творча складова. Ми знімали фільми (деталі можна знайти на нашому сайті "Театр проти насильства") і розвивали творчий напрямок у сфері попередження насильства.

Але як змінилась наша робота зараз? Насправді не дуже.

Я продовжую працювати в тематиці протидії насильству, але вже не в Бердянську і не зі своєю попередньою командою, а в Дніпрі з командою однодумців. Тут також проводиться важлива робота. Я працюю координатором в Центрі допомоги врятованим, де ми реагуємо на виклики війни та надаємо допомогу потерпілим від війни та насильства, включаючи місцевих жителів і переселенців.

Моя нинішня команда - це "Мартін клуб", який працює в цій сфері вже понад двадцять років і розробив багато сервісів для реагування на випадки насильства.

Щодо моєї колишньої команди "Жінка майбутнього", вона зараз розкидана по всьому світу. Більшість членів команди, включаючи голову організації та членів правління, перебувають за кордоном. Можливо, я єдиний член команди, який залишився в Україні.

Як вдавалось працювати, коли місто зайняли окупанти?

Після окупації продовжувати роботу було досить складно. Окупація настала дуже швидко — буквально на третій день після повномасштабного вторгнення.

Російські військові зайняли всі адміністративні будівлі, місто було паралізовано, людей не випускали з міста та не впускали в нього.

У перший тиждень війни люди були зосереджені на зборі необхідних речей для виживання — харчів, побутових товарів. Всі магазини були спустошені. Через тиждень ми з командою вирішили продовжувати роботу, бо нашим клієнткам, які переживали домашнє насильство, потрібна була допомога. Вони були без їжі, памперсів, ліків, і не знали, куди звернутися.

Ми змушені були шукати способи забезпечити їх потреби. Це було особливо важко, оскільки в місто не відправлялись додаткові товари, а людей з міста не випускали. Все залежало від особистих зв'язків.

Поліція припинила свою роботу, оскільки їхню будівлю було одразу ж захоплено.

Поліцейські переховувались, аби не потрапити в полон.

Хоча гаряча лінія 102 продовжувала працювати, поліцейські не могли відреагувати на всі випадки насильства, як до окупації. Ми звертались до знайомих правоохоронців, щоб вони реагували на насильство в сім'ях, щоб в такий складний момент люди не потерпали хоча б від цього.

Пізніше в місті було відкрито гуманітарний штаб, який був створений спільно з нашою командою, що допомогло нам в подальшій роботі.

Влада, волонтери і звичайні люди зверталися до гуманітарного штабу зі своїми запитами та страхами. Ми створили службу психологічної підтримки, де працювало 14 психологів. На щастя, окупанти не втручалися в роботу штабу і не забороняли нам допомагати людям. Вони лише кілька разів приходили з автоматами, перевіряли волонтерів та відвідувачів, але не заважали роботі.

Однак робота була ускладнена відсутністю зв'язку. Тому ми організували волонтерів на велосипедах, які могли передавати інформацію та підтримувати комунікацію.

Я проводила курси з першої психологічної допомоги спільно з Червоним Хрестом для мешканців міста. Ми продовжували шукати способи доставити до міста товари, аби можна було роздати їх людям.

Десь у середині березня 2022 року, перші люди з Маріуполя знайшли спосіб виїхати з міста.

Попри офіційні заяви про наявність "зелених коридорів", насправді їх не було, і це було свого роду проривом з боку людей. До вечора до нашого міста потрапила десятки тисяч біженців з Маріуполя, які були в жахливому стані.

Ми намагалися їх розселити, переобладнавши свої приміщення та будь-які доступні простори — салони краси, офіси, церкви — для того, щоб люди могли десь залишитися на ночівлю. Ми шукали, чим їх годувати, чим одягнути. Ми працювали так, поки мали зв'язок. Я також була на гарячій лінії з мешканцями Маріуполя, які потерпали від бомбардувань і активних бойових дій.

Наше місто знаходиться всього за 70 кілометрів від Маріуполя, тому весь цей жах було чутно. Коли зв'язок зовсім зник, це було дуже страшно.

Які жахіття відбувалися там? Ми працювали в особливо активному режимі з людьми з Маріуполя до кінця березня. Я надавала консультації та роздавала гуманітарну допомогу. Ми навіть змогли з'їздити в Мелітополь, де були деякі запаси їжі і де ще можна було купити щось. Ми привозили та сортували їжу, а потім роздавали. Кожен день ми обслуговували від 500 до 700 людей.

У кінці березня до мене звернулися з проханням прийняти шестирічну дитину з Маріуполя та допомогти їй потрапити на неокуповану територію.

Дитина мала хронічне захворювання, а її батьки загинули в кінці лютого.

Вона перебувала з незнайомими людьми, які вже не мали змоги про неї піклуватися. Я погодилася та почала активно шукати способи виїзду.

Можна було виїхати лише на власному автомобілі, адже евакуації для Маріуполя не організовували. Автобуси приїжджали й зупинялися за містом. Люди добиралися до них пішки, а черги складали декілька тисяч людей. Але мешканцям Бердянська, які не мали власного автомобіля, виїхати було складніше.

У середині квітня я змогла виїхати та вивезти дитину, а також своїх друзів на підконтрольну територію.

Ми приїхали до Запоріжжя і звідти переїхали в Дніпро. Ось таким був мій досвід роботи під час окупації.

В одному з інтерв'ю ви говорили, що найважче було бачити стан людей з Маріуполя…

Так, найважче було бачити саме стан людей з Маріуполя. Одним із таких випадків була історія жінки, якій я допомагала по телефону. Вона страждала на хворобу крові та не могла отримати потрібні ліки через воєнні дії. У неї вдома зібралося близько 12 осіб — діти та літні родичі. Їй доводилося доглядати за ними, хоча самій їй було дуже важко. Вона буквально згасала через відсутність ліків і я нібито була безпорадним свідком цього.

Але попри всі труднощі, вони змогли вибратися з Маріуполя. Вони вийшли пішки.

Я отримала від неї повідомлення через місяць після того, як зв'язок був втрачений. Вона повідомила, що вони живі, перебувають на безпечній території та отримують необхідну допомогу.

Інша історія стосується родини, яка намагалась пройти через блокпост. Чоловік, жінка та їхні двоє дітей під'їхали до блокпоста на виїзді з Маріуполя. Їм дали лише 40 секунд на те, щоб встигнути від'їхати, інакше пообіцяли відкрити вогонь. На жаль, це сталося, і всі члени сім'ї були поранені. Але попри це, вони змогли дістатися до Бердянська..

Ще ось історія жінки-робітниці з "Метінвесту". Я познайомилася з нею, коли ми допомагали людям дістатися до місць, де знаходилися евакуаційні автобуси. Наша організація мала авто, тому ми підвозили тих, хто не міг пройти декілька кілометрів пішки.

Ця жінка була в робочому костюмі, і їй доводилося спиратися на два ломи, щоб йти. У неї довго не виходило виїхати, але вона щодня йшла до тих евакуаційних автобусів.

Вона була у важкому стані, відмовлялася від медичної допомоги та вперто, кожного дня, намагалася дістатися до автобуса. Ми змогли переконати її звернутися до лікаря, бо її ноги були серйозно поранені, вона могла їх просто втратити.

Багато авто, які виїжджали з Маріуполя, були розстріляні. Я пам'ятаю один мікроавтобус — без даху, з розбитими вікнами та лобовим склом. На ньому великими літерами було написано "Діти". Але це, на жаль, нікого не зупиняло.

Чи були серед тих, з ким ви працювали в окупації, жертви сексуального насильства?

Більшість тих, з ким я працювала, не говорили про те, що з ними сталось. Люди були вкрай виснажені, перелякані, багато хто з них мали поранення, а їхні базові потреби залишались незадоволеними. Основна моя робота полягала в спробах стабілізувати їхній стан, допомогти їм вийти зі шоку.

Нерідко прямо під час роботи з ними вони отримували звістки про загибель або поранення рідних, про руйнування їхніх домів. Часу на обговорення таких випадків, як сексуальне насильство, просто не було. Крім того, люди, які стали жертвами сексуального насилля, зазвичай не можуть відразу про це розповісти.

Я розумію, що серед моїх клієнтів, скоріш за все, були ті, хто постраждав від сексуального насильства, але до мене вони з цим не звертались.

Як змінилась робота після евакуації в Дніпро?

Після приїзду в Дніпро, моя основна робота протягом першого тижня полягала в організації допомоги для дитини з Маріуполя і сім'ї моїх друзів. Ми знайшли дитині прийомну родину, забезпечили необхідне медичне обслуговування. Все це було можливо завдяки підтримці моїх друзів і організації "Мартін Клуб".

Після цього мені запропонували роботу в мобільній бригаді, де я працювала разом із поліцейськими на виклики, пов'язані з домашнім насильством. Пізніше я перейшла до Центру допомоги врятованим, де займалась довгостроковим консультуванням жертв насильства.

Часто люди, які пережили насильство, не хочуть відразу розповідати про свої страхітливі досвіди. Їм потрібен час, щоб почуватись в безпеці. Рідко хто згадує про свої пережиття вже на першому сеансі, більшість людей розповідають про насильство на другому або третьому сеансі.

Випадки сексуального насильства люди згадують ще рідше. Іноді потрібно провести сім-вісім консультацій, перш ніж людина наважиться розповісти про своє страхітливе переживання. Але ті, хто відкривається і розповідає про пережите, дійсно можуть отримати допомогу. Деякі з них продовжують отримувати підтримку від нашого центру протягом тривалого часу.