Життя українців за кордоном: проблеми, досвід та надії на повернення

Цифра не остаточна. Війна триває, і кількість біженців зростатиме, — заявив Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець під час презентації звіту «Вимушене переміщення за кордон».

Більшість українців за кордоном змогли отримати легальний статус, базову підтримку, доступ до медичної допомоги, освіти та ринку праці. Однак життя на чужині супроводжується багатьма викликами, і значна частина людей досі живе «між двома світами». В новоствореному Міністерстві національної єдності зазначають, що наразі серйозно налаштовані повернутися 30% українців, а за правильної політики держави ця цифра може зрости до 70%. Як, за оцінками експертів, Україна може підтримати своїх громадян за кордоном і що має зробити для їхнього повернення, пише Соцпортал.

Чи змогли українці адаптуватися за кордоном

Покидаючи Україну на початку війни, більшість людей насамперед думали про безпеку. Однак вибір конкретної країни залежав від низки факторів. У багатьох випадках вирішальну роль відігравали зв’язки за кордоном. Тим, у кого були родичі або друзі в Європі, було психологічно легше виїхати саме туди. Частина українців їхала в знайоме середовище. Хтось до війни працював у Польщі, Чехії, Італії чи інших країнах – і у складний момент вирішив поїхати саме туди. Також підказкою могли стати дані про підтримку українців у різних країнах. Наприклад, Німеччина з самого початку оголосила про значну допомогу.

Попри загалом доброзичливе ставлення до українців і базову підтримку, лише небагато біженців змогли сказати, що повністю інтегрувалися в нове суспільство. Багато хто зізнавався, що психологічно живе минулим життям: думками й серцем залишаються в Україні. Ті, хто сподівався на швидке повернення, часто й не прагнули глибоко адаптуватися. Інші, розуміючи, що залишаться надовго, активно йшли на контакт із новим оточенням. У низці країн людям допомагали спеціальні державні програми інтеграції – мовні курси, орієнтаційні тренінги, допомога в пошуку роботи. Однак такі програми були не всюди, і багато залежало від країни та навіть конкретного міста перебування. Майже всі українські переселенці за кордоном так чи інакше зіткнулися з проблемою мови. Навіть якщо в країні широко говорять англійською, для повноцінного життя – роботи, навчання, спілкування з лікарем або сусідами – важливо знати місцеву мову.

Українці, за словами моїх колег із Європи, дуже швидко вчать іноземні мови. Тим не менш мовний бар'єр залишається актуальною проблемою, – зазначає Лубінець.

Робота за кордоном: з якими труднощами зіткнулися українці

Рівень володіння мовою суттєво впливав на перспективи пошуку роботи за спеціальністю. Загалом близько половини вимушених переселенців змогли знайти роботу в країні перебування. Однак це було непросто. Найпоширеніші перешкоди, з якими зіткнулися українці на закордонному ринку праці:

• Їм пропонували лише низькокваліфіковану роботу, що не відповідала їхньому досвіду та освіті.
• Вакансії за їхньою спеціальністю були майже відсутні.
• Труднощі через незнання мови – цей фактор згадувався майже в кожній історії пошуку роботи.
• Необхідність проходити тривалу місцеву сертифікацію або підтвердження дипломів для висококваліфікованих професій.
• Відсутність досвіду роботи за кордоном і місцевих рекомендацій.

У результаті ситуація на ринку праці є неоднозначною. З одного боку, половина переселенців вийшла на роботу і тим самим забезпечує себе самостійно. З іншого – значна частка людей досі залежить від допомоги й живе досить скромно. Через це матеріальне становище українських біженців у Європі загалом не можна назвати благополучним. Особливо вразливими виявилися ті, хто мав проблеми зі здоров’ям: люди з інвалідністю або хронічними захворюваннями, а також їхні близькі частіше за інших повідомляли про крайню нестачу грошей. Тим, хто влаштувався на роботу, теж було нелегко – зарплати новачків невисокі, а висока орендна плата та вартість життя з’їдають значну частину доходів переселенців.

Проблема житла

Житло – одна з головних проблем. Високі ціни, нестача житла. Країни Європи не були готові до такої кількості біженців. Також гостро стоїть проблема працевлаштування. Багато кваліфікованих спеціалістів змушені виконувати некваліфіковану роботу, незважаючи на освіту та знання мов, — зазначає Омбудсмен.

Трохи більше половини переселенців змогли винайняти житло на комерційних умовах, близько 17% проживали в соціальному житлі або за пільговою орендою, решта залишаються у тимчасових центрах розміщення біженців, у благодійників або знайомих. Люди намагалися покращити житлові умови за першої можливості. Часто кілька українських сімей об’єднувалися і разом винаймали будинок або квартиру – так було і дешевше, і комфортніше, ніж жити серед сотень людей. Однак на приватному ринку оренди біженців чекали інші проблеми. Знайти доступне житло – вже складно, а тут ще й недовіра орендодавців. Особливо важко було самотнім матерям – власники квартир боялися галасливих дітей або неплатоспроможності. У результаті пошук житла міг затягнутися на місяці.

Багато біженців говорили: якби було куди повертатися, вони б поїхали в Україну. Але повертатися поки нікуди – дім зруйнований або залишається в небезпечній зоні. Тому люди сподіваються або на покращення умов за кордоном, або на державні програми житла в Україні, які дозволять почати життя заново на батьківщині.

Медична допомога за кордоном

Багато українців спеціально приїжджають додому на кілька тижнів, щоб отримати медичну допомогу, особливо стоматологічну. Виявилося, що українська медицина в деяких аспектах краща і доступніша за європейську, — коментує Омбудсмен.

З одного боку, вдома справді можна вирішити питання швидше, якщо заплатити – зробити аналізи чи МРТ. З іншого – за кордоном, хоча прийому доводиться чекати довше, якість лікування часто вища, і головне – майже все безкоштовно за страховкою для біженців. Проте психологічно людям важко миритися з довгим очікуванням і почуватися безпорадними в чужій системі.

Найуразливіша категорія – ті, кому потрібна постійна терапія: онкохворі, діабетики, люди з інвалідністю. Їм доводилося шукати спеціальні програми, лікарі часто переводили їх на місцеві аналоги ліків, що викликало тривогу. Деякі сім’ї зрештою вирішили повернутися в Україну саме через медичні питання – наприклад, коли не змогли за кордоном швидко отримати необхідну реабілітацію чи операцію. Водночас сім’ї з дітьми з інвалідністю шукали за кордоном те, чого не могли отримати вдома під час війни – стабільне лікування, спеціальні освітні послуги. Тому загалом питання медичної допомоги залишається неоднозначним. Окрема важлива тема – психологічний стан переселенців. Приблизно третина з них очікує, що після повернення на батьківщину їм знадобиться психологічна підтримка.

Освіта для дітей та їхнє можливе повернення

Один із найболючіших питань – становище українських дітей за кордоном. Ключову роль тут відіграє освіта. За оцінками ООН, приблизно 1,4 мільйона українських дітей потребують навчання, з них 15% віком 5–11 років взагалі не були охоплені жодною формальною освітою, а серед підлітків 12–17 років таких було близько 9%.

Тобто деяким дітям, особливо молодшим, батьки вирішили зробити перерву або навчати неформально, щоб не перевантажувати – це тривожний показник.

Причини подібної ситуації різні:

• Мовний бар’єр у дітей – спочатку багатьом складно навчатися чужою мовою, потрібен час на її освоєння.
• Відмінності в навчальних програмах – українська та, скажімо, німецька шкільні програми відрізняються, через що дитині або нудно на певних уроках, або, навпаки, складно.
• Стрес і адаптація – діти пережили переїзд, перебувають далеко від дому, їм важко одразу влитися в новий колектив.
• Булінг і стереотипи – в окремих випадках українські діти стикалися з упередженістю або насмішками з боку деяких місцевих учнів через свою національність.
• Технічні складнощі онлайн-навчання – не всі сім’ї мають достатню кількість гаджетів, швидкий інтернет, окреме місце для занять. До того ж є різниця в часі: наприклад, уроки за київським часом можуть проходити пізно ввечері за місцевим часом.

Проте більшість дітей усе ж отримує освіту, і на практиці склалося кілька моделей:

1. Місцева школа – діти повністю інтегруються в систему освіти країни перебування (навчаються у звичайних школах у Польщі, Німеччині, Італії тощо).
2. Подвійне навчання – дитина одночасно відвідує місцеву школу та навчається дистанційно в українській школі онлайн.
3. Виключно онлайн – діти фізично перебувають за кордоном, але навчаються тільки за українською програмою (в онлайн-школі або на екстернаті).

З молодшими дітьми найчастіше вчиняли простіше – віддавали в найближчу школу за кордоном. У деяких країнах це було вимогою закону. Старші школярі нерідко продовжували навчання за українською програмою, щоб не втрачати навчальний рік і бути готовими до українських іспитів. Тому варіант подвійного навчання – вранці місцева школа, а після обіду онлайн-уроки з України – став досить поширеним.

Батьки намагаються дати дітям подвійну освіту: місцеву та українську онлайн. Але це надто велике навантаження. У підсумку багато хто відмовляється від української освіти, – підкреслює Лубінець.

Особливо складно було сім’ям із особливими обставинами – там, де мати самостійно виховує дитину, є дитина з інвалідністю або сім’я змушена часто переїжджати. Такі батьки частіше за інших повідомляли про труднощі з влаштуванням дітей до школи та участю в навчальному процесі.

Фінансовий аспект також є важливим: опитування показало, що забезпечені сім’ї рідше стикалися з проблемами в освіті – за наявності коштів легше придбати все необхідне, найняти репетитора, забезпечити стабільний інтернет і окремий простір для дитини.

Загалом, більшість українських дітей усе ж отримали можливість навчатися – або в місцевих школах, або дистанційно в Україні. Багато хто за рік-півтора вивчив нову мову, знайшов друзів серед однокласників. Батьки зазначають, що діти зазвичай інтегруються швидше за дорослих: школа й дитячий колектив їм у цьому допомагають.

Тепер перед такими сім’ями постане інше питання – як діяти, коли настане час повертатися в Україну? Чи не втратять діти мотивацію навчатися, звикнувши до іншої системи? Чи потрібно продовжувати українську програму або зараховувати отримані результати? Уже звучать пропозиції створити програми реінтеграції для дітей, тобто додаткові курси після повернення, щоб підтягнути українську мову, історію й м’яко влитися назад в українську школу.

Зв’язок із батьківщиною та думки про повернення

Опинившись за кордоном, українці намагалися зберігати зв’язок із домом – як емоційний, так і практичний. Майже всі регулярно телефонують рідним, стежать за українськими новинами, хвилюються за рідні міста. Багато хто за можливості навідувався додому.

Однак понад половина переселенців жодного разу не були в Україні за останній рік. Ще близько 30% змогли поїхати на батьківщину лише раз на рік, і лише 4% опитаних навідували рідні місця частіше (раз на 2–3 місяці або щомісяця). Багато хто боїться їхати через загрозу ракетних ударів. Крім того, логістика ускладнена – авіасполучення з Україною закрите, дорога наземним транспортом займає два-три дні.

Ще одне важливе питання – інформування про плани на майбутнє. Біженці хочуть знати, які програми розробляються для їхнього повернення, чи зможуть їхні діти продовжити навчання, чи буде житло для тих, у кого воно зруйноване, чи буде робота.

Чи повернуться люди додому після війни?

Однозначної відповіді на це питання немає – плани у всіх різні. Кількість тих, хто твердо має намір повернутися, коливається, за різними даними, у межах 25–30%.

Поки люди не відчують себе в безпеці, більшість не ухвалить рішення про повернення. Проте 21% ще не визначилися, і саме з ними потрібно працювати, – наголошує Лубінець.

Основні причини, які спонукають людей повернутися в Україну:

• Туга за домом та близькими – майже третина опитаних назвали бажання повернутися до родини та до рідних місць ключовим мотивом.
• Патріотизм та почуття обов'язку – люди хочуть брати участь у відновленні країни, бути вдома в історичні моменти.
• Незадоволеність життям за кордоном – якщо в країні перебування не склалося з роботою, житлом чи інтеграцією, думка про повернення приходить частіше.
• Майбутнє дітей – деяким батькам здається, що в Україні дітям буде краще: серед своїх без мовного бар'єру.
• Зміни на краще в Україні – закінчення війни, відновлення міст, вступ країни до ЄС чи НАТО. Примітно, що близько 30% біженців сказали: якщо Україна увійде до ЄС, вони впевненіше плануватимуть повернення.

З іншого боку, є фактори, що утримують людей від повернення. Головний із них – безпека. Поки зберігається ризик ракетних ударів, поки на частині території йдуть бойові дії або є небезпека їх відновлення, багато родин не поїдуть назад. Особливо це стосується тих, хто має маленьких дітей – ніхто не хоче знову вести дитину в бомбосховищі замість школи. Навіть після закінчення активних бойових дій залишаться проблеми розмінування, відновлення інфраструктури – люди це розуміють та вичікують.

Другий стримуючий фактор – відсутність житла чи роботи на батьківщині. У тисяч сімей будинки зруйновані або перебувають на окупованих територіях. Їм банально нікуди повертатися, доки не буде збудовано нове житло або звільнено їхні міста. Також за час війни економіка України сильно постраждала, знайти роботу, що добре оплачується, буде непросто. Люди побоюються повернутися та виявитися безробітними, особливо якщо за кордоном вони вже знайшли стабільне місце.

Деякі опитані зізнаються, що звикли до стабільності: нехай на чужині, але є соціальний захист, передбачуване майбутнє. Повернутись у невизначеність, де все треба починати наново, – страшно.

Що потрібно робити Україні для повернення людей

І все ж таки переважна більшість переселенців все одно сумують за Україною і хотіли б жити у себе на батьківщині, якби там були умови. Тому зараз для влади стоїть завдання – ці умови створити. Вже розглядаються різні програми, щоб після війни стимулювати повернення громадян:

• Житло: будівництво доступного житла та компенсації за зруйновані будинки, щоб люди мали кудись повернутися.
• Робота: гранти та програми для створення робочих місць, підтримки бізнесу, щоб люди мали можливість працевлаштування.
• Освіта: ініціативи для дітей – наприклад, додаткові заняття для тих, хто навчався за кордоном, щоб надолужили українську програму та без проблем влилися до шкіл.
• Психологічна підтримка: послуги психологів для тих, хто повернувся, щоб допомогти подолати стрес і наново адаптуватися вдома.

Лубинець наголосив на важливості системного підходу для повернення громадян, психологічної та інформаційної підтримки українців за кордоном. А також різко висловився про деякі політичні висловлювання.

Коли я чую від народних депутатів, що українці за кордоном мають забрати паспорти, це абсолютно неприпустимо. Це поділяє наше суспільство. Держава має забезпечити рівне ставлення та підтримку всім українцям, — зазначив він.

Загалом експерти наголошують, що для українського уряду повернення мільйонів людей – стратегічна мета. Багато переселенців також хочуть повернутися. Однак у безпечну країну, яка розвивається, де вони зможуть застосувати свої нові знання та досвід, отримані за кордоном. Поки ж значна частина наших співвітчизників залишатиметься за кордоном, намагаючись пережити лихоліття і зберігаючи надію на якнайшвидше закінчення війни – і можливість знову побачити рідну домівку.