Як живуть українські біженці у наметовому таборі у Чехії

Вже місяць, як магістрат Праги закрив центр реєстрації, оскільки влада не має можливості розселити людей у місті. Редакторка Соцпорталу Маша Гриневич з'їздила до наметового містечка у празькому районі Троя, яке розбили у травні, а закрити планують у вересні.

Ласкаво просимо в нікуди, - соцпрацівниця Рідхі вказує на непримітну жовту стрілку на синьому тлі, - нам сюди.

Той, хто позначав стрілками шлях до табору біженців у Празі, раніше точно розробляв квести підвищеної складності та успішно продовжив робити це на новій роботі – шлях до табору може знайти тільки той, хто знає, куди йти. Йдучи за захованими в придорожніх кущах жовтими стрілками, ми потрапляємо до наметового містечка - поки що видно тільки верхівки армійських наметів.

У вівторок ми переїжджаємо на нове місце, – каже соцпрацівниця, – там буде краще. Обіцяють водопровід. Сюди питну воду доставляють цистернами, каналізації немає.

Скільки людей тут мешкає? - запитую, трохи відставши.

Ми так і не вирішили, як мене представити, – журналісткою чи просто відвідувачкою.

Табір розрахований на 150 осіб, зараз мешкає 60 осіб. Половина з них діти, - моя провідниця обмінюється з охороною кількома фразами чеською і нас пропускають. Я не знаю, як вона мене представила.

На вході до табору чергує поліція та швидка. Моя провідниця каже, що поліцейські не палають бажанням працювати. Коли у таборі виникали конфлікти, соцпрацівники викликали міську поліцію. Швидка теж постійно на місці. Нещодавно у таборі виявили туберкульоз та одну родину довелося ізолювати. Сім'я була не в захваті, але це медикам вирішувати, кому залишитись в ізоляції, а кого можна випустити.

Ми проходимо далі – прямо до двох величезних прапорів – українського та ромського. Помітивши моє здивування, Рідхі пояснює:

85% біженців у таборі – роми.

Звідки вони, – одразу питаю, намагаючись прикинути, де в Україні компактно проживають роми і яким шляхом вони потрапили до Чехії.

Із Закарпаття, - моя провідниця морщиться, - вони говорять лише по-угорськи. Українською та російською, думаю, розуміють, але розмовляють неохоче. Принаймні дорослі. Діти із задоволенням навчаються українською.

На Закарпатті немає війни? - Запитує мене Рідхі після паузи.

Я знизую плечима. На Закарпатті немає війни, але ніхто не знає, коли і куди наступного разу вдарить ворог. В Україні наразі немає на 100% безпечного місця.

Багато хто з них не приховує, що приїхали до Європи «скориставшись нагодою», - продовжує соцпрацівниця, не дочекавшись відповіді, - кожна країна має свої переваги. Ось зараз вони у Празі, потім їдуть до Будапешта.

Я знову мовчу. За останні кілька місяців я наслухалась історій про співвітчизників, які скористалися війною, як приводом, щоб побачити Європу. Волонтери в усіх країнах страшно зляться, коли розповідають про таких: через безсовісних людей, які експлуатують чужу доброту, ті, хто справді потребує допомоги, її не отримують.

Гаразд, ходімо, - Рідхі заводить мене в сам табір.

Знімати мені не дозволили, тож я все рздивляюсь, намагаючись помічати деталі. Великі армійські намети стоять півколом. У них – ліжка прямо на землі. На витоптаному майданчику у центрі табору – лавки та столи під тентом. Там зібралося кілька людей, вони вчать чеську з перекладачкою. Це – українська родина, бабуся, мама та син. Їм треба потрапити на прийом до якогось чиновника.

До нас підбігає маленька дівчинка-ромка. Вона просить у Рідхі ножиці.

Робити орігамі, – нетерпляче пояснює.

Добре, - киває їй Рідхі і ми втрьох ідемо за ножицями, - але спершу, дай перевірю твоє волосся.

Дівчинка аж танцює від нетерпіння, але дозволяє.

Воші, – пояснює мені Рідхі, – у всіх дітей тут. Я щодня нагадую їм мити голову спеціальним шампунем, але це не допомагає.

Маленька ромка отримує ножиці та біжить до столу - там вони разом із дівчинкою-українкою дивляться тьюторіал на Ютубі про те, як робити фігурки з паперу. Інтернету у таборі немає. Не знаю, як вони підвантажили відео. Рідхі перевіряє волосся і другої дівчинки - у неї теж воші. Діти не сильно переживають з цього приводу, але Рідхі нервує - вона вчора знайшла у своєму волоссі паразита. Дівчина змушена останнім часом превентивно мити голову спеціальним шампунем.

Ходімо, я покажу тобі школу, - кличе мене Рідхі.

Ми залишаємо дівчаток і йдемо до невеликого намету, де вміщається три столи та кілька лавок. Жінка з довгою, сивою наполовину косою підмітає бетонні плити підлоги. Вона погоджується говорити тільки якщо я обіцяю не записувати її.

Я волонтеру тут лише кілька днів, – жінка розповідає, продовжуючи прибирати, – не можу залишатися осторонь, коли таке відбувається. Навчаю дітей в основному математики. Не всі діти розуміють українською, але тут ми говоримо мовою цифр і їм це дуже подобається. Раніше, схоже, вони не мали нормального доступу до навчання. А взагалі цей табір дуже хороший, - продовжує вона, спершись на мітлу, - тут людей годують тричі на день, у них є, де помитися. Але головне – на них не падають бомби.

Я дякую їй і ми з Рідхі повільно йдемо до виходу з табору.

Виплати біженцям та безкоштовний проїзд скасували, - каже вона сумно. Рідхі справді переживає за своїх підопічних, - Прага переповнена, як і всі великі міста. Роботу без знання мови знайти дуже складно. Більшість із тих, хто живе у таборі, готові працювати лише там, де платять одразу за принципом «відпрацював – отримав». Але це Чехія, тут так не можна.

Я люди ще приїжджають сюди?, - запитую, зачепившись поглядом за хлопчика на біговелі, якого бігом намагається наздогнати інша дитина. "Він хоче у мене великий забрати!" - кричить хлопчик, вриваючись у тент до волонтерів.

Другий хлопчик різко гальмує, розвертається та повертається до табору.

Так, але не так багато, як раніше. Центр реєстрації закритий. Все тимчасове житло зайняте, – відповідає Рідхі.

Вона також спостерігає за дітьми.

Цей табір закриють у вересні, – додає вона після паузи.

А людей куди? – питаю я.

Вона мовчки знизує плечима і хитає головою.