Як жити далі після втрати розповіла активістка по роботі з переселенцями

Про це розповіла журналістка Тетяна Бакоцька, яка стала однією з учасниць проєкт "Culture Helps/Культура допомагає" з підтримки психічного здоровʼя.

Де вас застало повномасштабне вторгнення? Як прийняли рішення евакуюватися?

24 лютого о п'ятій ранку прокинулася від вибухів. Ракетами обстріляли аеродром "Кульбакіно" біля Миколаєва. Це за півтора кілометра від нашого будинку. Стіни будинку тряслися, з даху сипалося покриття. Розбилося віконне скло. Я разом із 6-місячною донькою та 11-річним сином у піжамах побігли в підвал. Залишитися поблизу військового аеродрому було небезпечно. Вирішили їхати до моєї мами в село, за 100 кілометрів на північ від Миколаєва, біля міста Вознесенськ. Їхали дев'ять годин. На дорозі було дуже багато транспорту. Тікали жінки та діти з Херсонської області. Через кілька днів почалися бої за Вознесенськ. Туди доїхали колони ворожої техніки. Почала шукати, куди можна вивезти дітей у безпечніше місце, ближче до кордону з Польщею. Виявилося, такої можливості вже не було. Бо міст у напрямку Миколаєва підірвали. Поїхали автомобілем обстрілюваною трасою до Одеси. Там допомогла родина Наталії Гринько. Запросили нас, незнайомих людей, додому. Нагодували. Купили нам продукти на дорогу.

З Одеси евакуаційним поїздом їхали до Львова. Ніхто не хотів їхати в купе разом із шестимісячною дитиною. Речі ми мали залишити на вокзалі. Взяли тільки рюкзак з їжею та ліками. Уже на вокзалі в Мирослави піднялася температура. Ми змушені були їхати в дитячу лікарню. Волонтери подарували нам теплий одяг, щоб не замерзли вночі в черзі на кордоні, підгузки, їжу для дітей і навіть новий рюкзак. Наш евакуаційний автобус до Варшави вийшли проводжати всі волонтери. Досі відчуваю величезну вдячність. Вони були з нами до останньої хвилини перебування на рідній українській землі. Ми всі плакали.

З Варшави поїхали в село Патерек Куявсько-Поморського воєводства. Нас запросила у свій дім Анна Урбанська. Її родичі та друзі надали нам необхідні речі, продукти. Вона допомогла ще 11 людям із Миколаєва. Віцестароста Накельського повіту Томаш Мілевський приїхав, щоб познайомитися з нами. Запитав, чого ми потребуємо. Тоді в нього виникла ідея організувати першу зустріч українських біженців із представниками місцевої влади та волонтерами. У ті дні понад 500 людей з України приїхали в цей повіт. Найменшою дитиною була моя шестимісячна донька Мирослава. У квітні ми переїхали в місто Ольштин - столицю Вармінсько-Мазурського воєводства.

Ваш чоловік залишився в Україні?

Увечері 23 лютого 2022 року Руслан провів останнє тренування з тхеквондо. Безкоштовно тренував дітей у селі Шевченкове. А наступного дня пішов у військкомат. Сподівався, що ми з дітьми будемо в безпечному місці. Йшов на війну не тому, що ненавидів росіян. У передмісті Москви зараз живуть його мама, дві рідні сестри, племінники. Він зробив цей вибір, бо любив тих, хто в Україні. Вважав, що Росія не може силою в нас забирати те, чого ми не хочемо віддавати. Для нього це була безкомпромісна боротьба за можливість обирати своє майбутнє.

Під час повномасштабної війни Миколаїв дедалі більше перетворюється на руїни. Ракети зруйнували студентський гуртожиток, де 18 років тому ми з Русланом познайомилися. А також університет, де ми навчалися і підприємство, де працював чоловік.

4 серпня 2022 року біля села Лозове Херсонської області Руслан загинув у бою під час артилерійських обстрілів з боку противника. Був командиром відділення розвідувального взводу 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Розвідники завжди йдуть першими. 25 серпня йому виповнилося б 37 років. У нього залишилися двоє дітей. Руслан не дожив 25 днів до першого дня народження доньки. Тіла Руслана і його побратимів, також загиблих того дня, не змогли забрати. Російські військові постійно обстрілювали цю територію. Тому похорону не було. Досі щодня чекаємо звісток про нього від командування бригади.

Втішаючи сина і мене, психолог сказав, що люди, які добровільно за часів небезпеки йдуть захищати рідну землю, заслуговують на найбільшу повагу від суспільства. Ці люди готові пожертвувати найдорожчим - власним життям, захищаючи безпечне майбутнє Європи та світу. Як і всі українські воїни, Руслан є героєм нашого часу.

Чим ви займалися в Україні до повномасштабного вторгнення?

Ми з 2008 року будували свій будинок, посадили сад. Завжди хотіли жити тільки вдома, робити що-небудь корисне для рідної громади і для України. Спочатку я думала, що війна забрала в мене все. І що це несправедливо. Утім, неможливо постійно терпіти біль, переживаючи втрати. Втрати багатьох людей, дому, майна і роботи. З 2005 року працювала журналісткою Національної суспільної телерадіокомпанії України в Миколаївській філії. Зрештою втрати сенсів і бачення майбутнього. Я зрозуміла, що навіть коли живеш у стані тимчасовості, живеш одним днем, потрібно робити хоч що-небудь. Щоб увесь цей травматичний досвід війни знову і знову не тягнув назад. Бо, якщо зможу перетворити біль втрати на силу, краще буде всім.

Як вдалося відновити професійну діяльність за кордоном?

Із сином пішли на курси польської мови, там порадили вакансію. З вересня почала працювати в польському місті Ольштин як перекладачка в проєкті, спрямованому на допомогу біженцям. Там можна отримати консультації юристів, психологів, перекладачів та інших. Також пропонують курси польської мови та тренінги, які допоможуть працевлаштуватися. Для дітей є групові заняття з аніматорами, культурно-розважальні заходи.

Потім почала допомагати в організації заходів з культурної тематики для українських біженців: фестивалі "Rok for Ukraine", "Open piano", "Різдвяний фестиваль", "Казковий карнавал", "Фестиваль музики".

Зараз в освітньому проєкті іншої організації проводжу "Літературні зустрічі" для переселенців. Це можливість створити наш архів, де фіксуємо живі історії про війну: спогади про пережите, теперішні емоції, думки, переживання. Говоримо і про різні мовні стратегії, завдяки яким можна задокументувати цю інформацію, зокрема воєнні злочини. Бо хтось уже може говорити, живучи в стані хворобливого горіння, хтось мовчить. А хтось уже не хоче згадувати. Також знайомимося з творами, які писали про війну українські письменники. Приміром, прозаїк Богдан Лепкий обрав форму казки. Так людина може побачити себе ніби збоку, чужими очима.

Коли ви зрозуміли, що потребуєте підтримки і вирішили подати заявку на проєкт?

Через два місяці, по 6 годин спілкуючись із переселенцями, відчула себе дуже хворою і знесиленою. У голові постійно лунали голоси. У когось померла п'ятимісячна дитина, іншу залишив вагітною коханий поляк. Одна українка має онкологію і думає про суїцид. Друга просить знайти житло, бо за два тижні має опинитися з дітьми на вулиці. Комусь просто потрібно знайти стоматолога. А когось пожаліти, бо зраджує чоловік, і про це розповіла люб'язна сусідка.

Бувають дивовижні випадки. Жінка відмовилася від психолога, вимагаючи оплатити манікюр. Ще одна бажала смерті мені й усій моїй родині, бо роботу отримала я, а не її донька, яка краще знає польську. Ці люди зі мною скрізь - у ліфті, на зупинці, в автобусі, в магазині, в лікарні, на дитячому майданчику. Вони знову і знову чогось потребували: переказ документів на вчора, поповнення карти проїзду з власної кишені.

Я можу їх зрозуміти. Нікого не засуджую і всіх жалію. Це люди, травмовані війною, з проблемами фізичного і психічного здоров'я, люди, які болісно переживають втрату близьких або майна. У більшості з них немає грошей, роботи, житла. Вони перебувають у постійному пошуку ресурсів. Я намагалася зробити все, що можна, щоб хоч якось полегшити біль цих людей. Очевидно, мені це потрібно було, щоб відчувати свою потребу в цій боротьбі за нашу свободу. Але не знала, що для мене це буде так виснажливо.

30 червня завершується моя робота за цим проєктом. Це був неоціненний досвід, що допомагає якісніше продовжувати мою роботу в подібних проєктах підтримки іноземців та написанні нових матеріалів про життя переселенців. Але за ці місяці виникло багато різних негативних ситуацій, з якими я раніше не стикалася, подій, на які я реагую не так стійко, як раніше. Розумію, що інформація фільтрується через новий досвід і в мене зараз багато запитань, на які немає відповідей. Тому мені важливо про це поговорити з фахівцем, із психотерапевтом, щоб не робити подібних помилок. За гроші, які будуть надані в рамках підтримки, планую оплатити візити до психотерапевта.

Проєкт "Culture Helps/Культура допомагає" реалізується за підтримки Європейського Союзу Іншою Освітою та zusa. Спрямований на допомогу людям, які через війну були змушені переїхати в безпечніші регіони України або за кордон. Надає грантову підтримку культурним менеджерам і менеджерам, а також організаціям, які допомагають людям інтегруватися в нові спільноти через культуру. Включає фінансову підтримку активностей, спрямованих на поліпшення стану психічного здоров'я, онлайн-воркшоп та офлайн-зустрічі для нетворкінгу культурних працівників і працівниць з України та Європи. Триватиме два роки.