"Ви нас тільки не дуже проклинайте", - просить окупант. Кадри з фільму про Бучу

Прем'єра відбулася в Україні та Німеччині.

Про це йдеться в рецензії на картину, опублікованій DW.

Буча, вечір 10 грудня. У кінотеатрі Filmax - прем'єра документального фільму "Довгий лютий" про події в Бучі та меншою мірою в Гостомелі, Ірпені, Бородянці в лютому-березні 2022 року під час боїв і російської окупації. Фільм зняв німецький режисер українського походження Міхаель Штадник.

Одночасно показ відбувається у Франкфурті-на-Майні. У Німеччині в залі виступають сам режисер, а також представники влади та дипломати з підбадьорливими промовами. У Бучі - міський голова Анатолій Федорук, проводиться онлайн-конференція.

Чи можна показати щось радикально нове в документальному кіно про бучанську трагедію? Навряд чи. І фільм Штадника тут - радше спроба по-своєму структурувати, впорядкувати цю історію, показати її через "своїх" героїв, - пише автор публікації.

Він уточнює важливий акцент "Довгого лютого" - використання приватних, непрофесійних відеозаписів 2022 року. Це було заявлено чи не як головний ексклюзив фільму. Таких відео справді багато.

Структуру фільму Міхаель Штадник передбачувано, але успішно вибудував на людських історіях. У "Довгому лютому" кілька героїв. Здебільшого вони переказують свої переживання і показують місця, де все відбувалося. І роблять це вже в наступну "епоху" - у той час, коли Буча приходила до тями та відновлювалася, зазначає авторка.

Тут є "останній поліцейський", який залишався в місті й намагався виконувати свої обов'язки під час вуличних боїв і в перший період окупації. Є жінка з хору церкви Андрія Первозванного - того самого храму, біля якого в березні 2022 року організували братську могилу. До слова, спів цього хору став музичною темою фільму. Є власниця кав'ярні, якій несподівано швидко вдалося евакуюватися. Детально і виразно переказує епізоди окупаційного життя мешканка центральної вулиці Бучі - Нового Шосе, що є частиною траси Київ-Варшава.

Найекстремальніші спогади - у кількох людей, що мешкають або в сумнозвісному районі на вулиці Яблуневій, де зафіксована найбільша кількість убивств мирних мешканців російськими окупантами і де кадри з тілами на вулицях облетіли весь світ, або в інших бучанських куточках, наближених до тогочасної лінії фронту. Це життя під прицілами снайперів, "візити ввічливості" загарбників, звуки розстрілів і допитів за парканом, холод, брак їжі, вибухи і стрілянина.

Якщо згадані вище історичні відео - страшні, але стрімкі, то особисті історії героїв розгортаються повільно й болісно. Ймовірно, саме тут знаходиться морально найважча точка "Довгого лютого". Особливо в тих випадках, коли врятуватися вдалося не всім. Або взагалі нікому. Гірко дивитися ролики, які записував в останні березневі дні свого життя життєрадісний співак церковного хору Андрій Шипило. Пізніше Андрія, його сім'ю і сусідів жорстоко замучили. У дворі, на стіні літньої кухні, залишилися криваві відбитки рук. Тіла знайшли обгорілими після визволення Бучі, - описує автор публікації кадри документального фільму.

Уважні глядачі завдяки фільму Штадника певною мірою зможуть зорієнтуватися і в загальному сюжеті бучанських подій: перший бій 27 лютого, відступ росіян, нові атаки, окупація 3 березня та її умовні етапи, "зелені коридори" евакуації, остаточне відступлення російських військ, коли один з окупантів "на прощання" попросив героїню "Довгого лютого":

"Ви нас тільки не дуже проклинайте".

Це важливо, оскільки багато розповідей про бучанську трагедію або не дають предметного контексту, або дають його занадто абстрактно, впевнений автор статті.

Водночас із погляду перебігу історичних подій "Довгий лютий" не можна назвати дуже докладним. Очевидно, такої мети перед режисером не стояло.

Загалом фільм інформативний, емоційний і, зрозуміло, важкий. Він належить до тих, які варто подивитися всім, хто хоче мати глибше, ніж новинне, уявлення про події 2022 року.

Пропливають фінальні титри. У кінотеатрі загоряється світло. Стає зрозуміло, що частина присутніх на показі - герої фільму. Що ж, у Бучі - про Бучу. Атмосфера зовсім інша, ніж перед початком сеансу. В абсолютній тиші глядачі якомога швидше виходять із залу. Кілька людей зупиняються і коротко обмінюються враженнями вже біля виходу. А вихід із кінотеатру веде в торгово-розважальний центр. Світло, блиск, музика і реклама, повний людей супермаркет. Характерний контраст для сьогоднішньої Бучі. Та й не тільки для неї, - резюмує авторка.