Вчені зібрали незнайомців, щоб вони разом малювали, — через шість тижнів виявили дивний ефект

У молодих однолітків мозкова активність поступово ставала більш синхронною. А в парах, де зустрічалися молода та літня людина, відбувалося навпаки: чим довше вони спілкувалися, тим меншою ставала синхронізація певних ділянок мозку — хоча самі люди при цьому відчували дедалі більшу близькість. Цей результат ставить під сумнів просту ідею про те, що гарні стосунки обов’язково змушують два мозки працювати дедалі більше «на одній хвилі».

Деталі

В експерименті брали участь 122 особи, з яких вчені сформували 61 пару.

У 31 парі зустрічалися представники різних поколінь: одна людина була молодим дорослим, інша — літньою. Молодим учасникам було від 18 до 35 років, старшим — від 70 до 85 років. Ще 30 пар складалися з двох молодих людей. До початку дослідження партнери один одного не знали.

Експеримент тривав шість тижнів. Учасники зустрічалися шість разів і щоразу виконували творче завдання: спочатку малювали самостійно, а потім створювали малюнок разом із партнером.

Теми дослідники спеціально не задавали. Люди могли малювати що завгодно і самостійно вирішувати, як працювати над спільною картиною. Під час цих завдань активність мозку обох учасників фіксували одночасно за допомогою портативних систем fNIRS.

fNIRS — функціональна ближня інфрачервона спектроскопія — дозволяє відстежувати зміни концентрації кисневмісного та дезоксигенованого гемоглобіну в корі головного мозку.

Простіше кажучи, прилад реєструє зміни кровопостачання, пов’язані з активністю певних ділянок мозку.

Дослідників цікавила так звана interpersonal neural synchrony — міжособистісна нейронна синхронізація. Вони перевіряли, наскільки схожим чином у часі змінюються сигнали в мозку двох людей, які взаємодіють між собою. Аналіз охоплював ділянки нижньої лобової звивини та скронево-тім’яного з’єднання — ділянок, що беруть участь у соціальному пізнанні, сприйнятті дій інших людей та взаємодії.

Перший результат виявився досить очікуваним.

Коли двоє людей малювали разом, синхронізація між деякими досліджуваними ділянками їхнього мозку була вищою, ніж коли ті самі учасники виконували завдання самостійно. Причому таку закономірність спостерігали як у однолітків, так і в міжпоколінних парах.

Це узгоджується з результатами багатьох попередніх експериментів: коли люди виконують спільне завдання, стежать один за одним і координують дії, активність їхнього мозку може ставати більш узгодженою.

Але вчених набагато більше цікавило інше — що станеться після кількох тижнів знайомства.

Другий результат виявився несподіваним.

Чим ближчими ставали люди, тим дивніше поводився мозок.

Дослідники спочатку припускали досить просту картину: незнайомці поступово пізнають одне одного, їм стає легше взаємодіяти, а синхронізація мозку з часом посилюється.

І справді, самі стосунки між учасниками розвивалися саме в бік зближення.

За кожну наступну зустріч показники суб’єктивної соціальної близькості в середньому збільшувалися приблизно на 4%, причому ця тенденція спостерігалася в обох групах. Водночас показники самотності знижувалися приблизно на 1% за сесію.

Тобто повторні зустрічі давали результат: незнайомці поступово відчували сильніший зв’язок зі своїм партнером.

Однак синхронізація мозку відбувалася зовсім не однаково.

У пар, що складалися з двох молодих дорослих, певні показники міжмозкової синхронізації зростали з кожною зустріччю.

А ось у пар «молодий + літній» у кількох зв’язках ділянок мозку відбувалося протилежне: синхронізація знижувалася. Особливо це проявлялося у зв’язках із правою скронево-тім’яною ділянкою.

Виникла парадоксальна ситуація.

Молоді та літні учасники дедалі краще пізнавали одне одного й повідомляли про зростаюче відчуття близькості — але це не змушувало їхню мозкову активність ставати дедалі схожішою.

Саме цей результат заважає розглядати міжмозкову синхронізацію як простий нейробіологічний «лічильник дружби»: більша синхронізація не обов’язково означає ближчі стосунки, а її зменшення не обов’язково означає віддалення людей одне від одного.

Чому мозки представників різних поколінь спочатку сильніше синхронізувалися, а потім почали розходитися?

Остаточної відповіді у авторів немає.

Одна із запропонованих ними версій пов’язана не з однаковим мисленням, а зі здатністю передбачати поведінку іншої людини.

Коли молодий і літній незнайомці зустрічаються вперше, у них може бути менше спільних тем, звичок і соціального контексту. Щоб розуміти партнера і координувати дії, кожному доводиться уважніше спостерігати за ним і сильніше адаптуватися.

Згодом поведінка іншої людини стає більш передбачуваною. Якщо учасники вже знають, як партнер зазвичай діє та реагує, така інтенсивна узгодженість активності двох мозку може бути просто непотрібною. ETH Zurich називає цей можливий механізм mutual prediction — взаємним передбаченням.

Але це поки що пояснювальна гіпотеза. Дослідження не показує безпосередньо, що саме поліпшення здатності передбачати дії партнера стало причиною зниження синхронізації.

Окрема робота тих самих дослідників, заснована на цих зустрічах, дозволила поглянути на експеримент з іншого боку.

Замість усередненої синхронізації вчені аналізували постійно мінливі комбінації зв’язків усередині кожного мозку та між двома мозками одночасно. Алгоритм виділив сім повторюваних «двомозкових станів».

Один із них виникав під час спільного малювання довше у міжпоколінних пар. Він характеризувався порівняно слабким зв’язком між двома мозками, але вираженою зв’язністю між ділянками всередині мозку одного з партнерів.

Автори обережно пов’язують таку картину з асиметричною взаємодією, за якої одна людина може сильніше пристосовуватися до дій іншої — чимось схожим на динаміку «ведучий — наступний».

Однак називати це доказом того, що одна людина дійсно «командувала» іншою, не можна. Більше того, у другій роботі жоден із семи станів не демонстрував переконливої систематичної зміни протягом усіх шести зустрічей.

Чому це важливо

У дослідження є кілька важливих обмежень.

Перш за все, вчені вимірювали соціальну близькість, а не дружбу. Учасники дійсно відчували себе ближчими до партнерів, але дослідження не встановлює, чи стали вони друзями після шести тижнів і чи продовжували спілкуватися після завершення експерименту.

Є й особливість контрольної групи. Міжпоколінні пари порівнювали з парами, що складалися з двох молодих людей. Окремої групи «літня людина + літня людина» в експерименті не було.

Автори самі зазначають, що в майбутньому необхідно провести таке порівняння. Без нього неможливо повністю відокремити особливості саме міжпоколінного спілкування від звичайних вікових відмінностей між учасниками.

Нарешті, fNIRS не реєструє роботу окремих нейронів безпосередньо. Метод вимірює пов’язані з активністю мозку зміни кровопостачання, які також можуть залежати від вікової фізіології.

Тому результат поки що краще розуміти не як відкриття універсального «механізму дружби», а як застереження проти надто простої формули: якщо дві людини стають близькими, їхні мозки зовсім не обов’язково мають ставати дедалі схожішими.

Джерело

Дослідження:«Соціальні взаємодії між людьми одного та різних поколінь формують поздовжні зміни в міжособистісній нейронній синхронії, самотності та соціальних зв’язках».

Автори: Ryssa Moffat, Guillaume Dumas, Emily S. Cross.

Журнал: PLOS Biology, 24(8), e3003899.