“У своїй квартирі не живу, бо не можу до неї дістатись”. Як ветеран-профспілковець пропонує покращити ситуацію з безбар'єрністю

Хоч квартира і на першому поверсі, але там є ці сім сходинок, які ти не подолаєш. Там раніше були рейки, але за рішенням мешканців під'їзду їх демонтували. Я зі своєї зарплати орендую невеличкий будиночок, 50 квадратних метрів, куди у двір я можу загнати машину, на яку я поставив ручне керування з тих грошей, що у мене залишалися, — розповідає чоловік, — Я їжджу з дружиною, пересідаю в машину, вона грузить в багажник візок. Так у мене хоч була можливість, певні збереження, аби купити 10-річного Фольксвагена з великим кузовом, поставити туди ручне управління. А інші навіть не знаю що роблять. Така машина зараз коштує десь 10 тисяч доларів, плюс 1,5 тисячі поставити ручне керування.

Павло майже 15 років є заступником голови Атомпрофспілки — організації, що захищає права працівників атомних електростанцій, уранодобувних підприємств та підприємств у Зоні відчуження. Каже, що з атомною галуззю перетнувся ще у шкільних роки — був евакуйований з сімʼєю з Прип'яті після аварії на ЧАЕС. На початку російської окупації Київщини допомагав мешканцям міста атомників Славутичу, а на весні 2022 року пішов добровольцем у ЗСУ.

Потрапив 15-й Окремий гірсько-штурмовий батальйон у відділення зв'язку. Територіально ми спочатку були на Донецькому напрямку між Сіверськими й Соледаром наших позицій були північніші трохи Бахмута, потім на Запорізькому. Забезпечував звʼязком бійців. Працювали на нулі. Рота в окопах, і звʼязок треба в окопах. Не весь час як піхота, але часто. 31 серпня при виконанні бойового завдання отримав травму хребта. І після цього вже мої хлопці брали там участь у звільненні Херсону, — каже Павло.

Спочатку він проходив реабілітацію в Україні, а потім потрапив на сім місяців до Німеччини.

Там був реабілітаційний центр, схожий на наші. Я от нещодавно був у Пущі Водиці, в міському шпиталі ветеранів. І він крутіший, ніж в Німеччині й по тренажерам, і по інструментам, і по палатам. Так достойно зробили. І немає мовного бар'єру, бо в Німеччині лікарі знають англійську, а середній персонал, реабілітологи, фізіотерапевти, з мовою ніяк. Плюс все забюрократизовано, правлять бал страхові компанії. Надають не те лікування, на якому наполягає лікар, а яке затверджує страхова компанія. У моєму випадку два місяці була реабілітація, а потім ще пʼять місяців ми чекали, нам обіцяли, що ще трошки, й буде інший реабілітаційний центр. Але ми повернулись в Україну. У 2023-му році, наприкінці вересня, я вже демобілізувався за станом здоровʼя й от з 1 жовтня знову повернувся на роботу в профспілці, — розповідає Павло.

Хоча до свого досвіду реабілітації в Німеччині він ставиться критично, однак тамтешню інклюзивність громадського простору в порівнянні з українською оцінює дуже високо. За словами Павла, у свій кабінет, розташований в київському Будинку профспілок, він може потрапити без проблем.

Але багато хлопців, побратимів з такими ж проблемами як у мене, з травмою хребта чи опорно-рухового апарату, сидять у своїх квартирах в хрущовках на п'ятому поверсі. І якщо людині пощастило знайти якусь дистанційну роботу, то його можна вважати щасливчиком. По безбарʼєрності нам до Німеччини, як до Китая пішки. У Києві просто біда. До речі, у Чернівцях, Вінниці чи в Івано-Франківському набагато краще. Але не в Києві. І це ми кажемо про громадські місця: аптеки, банки, ресторани. Десь там зроблено пандус, але доїхати до цього пандуса — великий квест, тому що туди веде тротуар з отакенними ямами й бордюрами. Все робиться лише для “галочки”. А якщо ми візьмемо рівень підприємств, там взагалі біда. Зараз атомні електростанції лише починають робити робочі місця доступними в плані безбарʼєрності. А про інші підприємства взагалі такого не чути, — каже Павло.

За його словами, наразі роботодавцям держава може компенсувати обладнання безбар'єрного робочого місця. Втім, процедура досить складна. Також існують квоти на людей з інвалідністю.

Але вони теж виконуються формально, щоб вийти з під штрафів. Людей оформлюють дистанційно, платять мінімальну зарплату. Якщо квотування є, то людина повинна працювати повноцінно. Вона повинна працювати в колективі, дуже важлива соціалізація. Для мене кожен день приїхати сюди на роботу – це маленький подвиг. І для моєї дружини теж. Важко зібратися, нормально причепуритись, одягтися, піднятися, заїхати, зробити зворотній шлях. Це великі затрати фізичні. Але я розумію, якщо я не буду зустрічати з людьми, з ними працювати і в мене втратиться соціалізація, то кирдик. І багато хлопаків, які сидять у своїх чотирьох стінах, або на стакані, або вкорочують собі віку. Ми їх просто втрачаємо. І так буде продовжуватись, якщо це все буде формально. Ми повинні працювати на результат, на повернення людей до цивільного соціалізованого життя. Треба показувати, що їхній розум, чи їхні руки потрібні суспільству, — наголошу профспілковець.

Хто має займатись реінтеграцією ветеранів

Павло переконаний, що реалізувати програми по безбар'єрності повинні люди, які самі мають інвалідність.

Це перше, що у кваліфікаційних вимогах на ці посади треба вписувати. Я на візку, а є люди без слуху чи без зору. Я не можу сказати, що для них буде працювати. А люди, які безпосередньо в такій ситуації, відразу це зрозуміють, — каже ветеран.

Подібний підхід він також пропонує і в плані психологічної підтримки поранених військовослужбовців.

В реабілітаційних центрах повинні працювати люди, які через це прийшли. Перший рік всі психологи, заочно перед ними вибачаюсь, вибігали з моєї палати в сльозах і не могли зі мною спілкуватись. Якщо з тобою працює хлопець чи дівчина, які пройшли через фронт, то це зовсім інший рівень довіри. Це дуже важливо, особливо в перші півроку-рік. Тому що людей без військового досвіду ти сприймаєш зовсім як когось з іншої планети. Всі тести, питання, трюки психологічні тільки бісять. А якщо бачиш, що людина сама це пройшла, то зовсім по іншому розмовляєш і ефективність такої психологічної допомоги набагато вище, — каже Павло.

За його словами, найкраще з впровадженням таких змін впораються громадські ініціативи, оскільки там працюють вмотивовані люди. Однак держава повинна задавати тренд.

Моя молодша дитина пішла в садочок в 2014-15 році. І наступного року у них зробили інклюзивні групи. У неї в групі були двоє “сонячних дітей”, дітей з синдромом Дауна. Я був обома руками «за», тому що вони з дитинства привчаються спілкуватися на рівних, і це було дуже здорово. Зараз в Броварах вже років 5 чи 6 працює кафе, і персонал – це “сонячні діти”. Обов'язково ми ходимо туди всією родиною, і це просто “бімба”. Яке там ставлення, яке там обслуговування, наскільки вони піднесені від того, що вони займаються корисною справою, ще й гроші заробляють. Є велика різниця у тому, що було за радянської влади, та навіть до 2014 року, і зараз. Це великий прогрес. Ще багато неподоланих висот, але рух правильний. На рівні ініціатив суспільства воно виглядає набагато краще, ніж рівні програм держави. Думаю, це скрізь так. Але не було б державної програми інклюзивності, то ті ж самі змішані дитячі групи не створювали. Важливість державних програми й державної політики, ніхто не відміняє. За якістю реалізації має слідкувати громадянське суспільство, але правила гри — це справа держави, — зазначає профспілковець.

За його словами, профспілки, як частина громадянського суспільства, так само мають контролювати питання безбар'єрності та реінтеграції ветеранів.

От людина повертається з фронту, наше завдання, щоб він спокійно міг дістатися робочого місця, там відпрацювати, не дуже сильно втомитись і дістатися до дому. За цим ми повинні слідкувати. І давати прочухан, наприклад, меру міста, якщо людина нікуди не може дістатися. “Виїдати мозок” владі, роботодавцю, головами областей, місцевій владі, щодо соціалізації, повернення людей на роботу, щодо додаткових стимулів, щодо повноцінної зайнятості людей з інвалідністю. Щоб ці питання не зникали з порядку денного, — підкреслює Павло.

Як підтримати військових, що отримали інвалідність

За словами профспілковця, перший час після травми прийняти нову реальність було дуже важко.

Ніколи не забуду фразу, яку сказала подруга нашої сім'ї: “Ніколи себе не жалій. І зрозумій, твоїй дружині набагато важче, ніж тобі”. Спочатку я думав: “Як це! Це ж я тут лежу весь розпоротий, розпанаханий. Як це їй може бути важче!” А потім подумав — а воно ж і справді так, близьким набагато важче, ніж тобі. Хлопцям і дівчатам раджу про це подумати. А ще памʼятати, що життя не закінчується. Коли людина перестає себе жаліти й вважати, що всі навколо винуваті, тільки тоді вона викараскається. Хоча, напевно, перші два місця після травми я теж таким був. Це зараз я такий “огірок”, - сміється Павло.

За його словами, ті, хто прийшов фронт, насправді вже здійснили подвиг і показали, що людина може вижити будь-де.

Ви здатні на все. Головне перестати собі жаліти. Ти залишився такою ж людиною, трохи з іншими потребами, які треба пристосувати до сьогоднішнього життя. Не шукай винуватих навколо. Просто роби все для того, аби жити повним життям. Ні в якому разі не опускати ноги, руки, голови. Рухатись, лікуватись, ні в якому разі не “сідай на стакан” і не допускай думки про самогубство.Тільки вперед, — наголошує ветеран.

Раніше Соцпортал писав про те, якою, відповідно до опитувань ветеранів, має бути політика їхнього працевлаштування в Україні.