Розповідь гостомельця: правозахисник евакуювався з Гостомелю з дружиною та лежачою мамою

В'ячеслав Боднар – співробітник Української Гельсінської спілки. Квартиру на околиці Гостомеля називає "здійсненою мрією". Він не хотів кидати свій будинок, навіть коли побачив чорний дим та російські гелікоптери над Гостомельським аеропортом. Проте через кілька тижнів у зоні активних бойових дій, а пізніше у тимчасовій окупації, В'ячеслав зрозумів: якщо він із сім'єю не виїде з Гостомелю, росіяни вб'ють його за проукраїнську позицію та правозахисну діяльність.

Розмова із журналістами відбулася у Львові, куди В'ячеславу буквально дивом вдалося виїхати разом із сім'єю

"Спочатку зайшла колона кадировців, - згадує В'ячеслав, - це ті самі "королівські кадировці", які нібито мали зайти до Києва і знищити Президента".

За словами В'ячеслава, кадировці пробули у Гостомелі не довго. Проїхалися бронетехнікою вулицями, розграбували магазини та поїхали далі.

Після кадировців був сильний обстріл по будинках.

В'ячеслав описує цей момент так:

Стоїмо ми біля будинку і хлопці кажуть: «Над нами безпілотник, тихенько заходимо всередину». І ось ми тільки зайшли всередину, і почався моторошний обстріл саме по будинках. Тобто я чітко пам'ятаю, як лежу там на лавці у своїй кімнатці у підвалі, відбувається страшний удар, і я лежачи відчуваю, як мене піднімає метри на три в цьому притулку разом із будинком, і так само повільно опускає. Це був саме удар у стіну, тобто саме по дому. Коли ми вийшли, побачили, що один бік будинку повністю розбитий і всі машини – машин там було приблизно з десяток – горять, у тому числі й моя. Я повернувся, розповів Інці, що машини у нас більше немає. Ми опинилися у пастці, з якої дуже складно вийти із мамою.

Через якийсь час зайшли хлопці у колорадських стрічках, - каже В'ячеслав. - Набір там був – і калузькі, і пітерські, судячи з розмови та акценту, і буряти, ну всі такі – очевидно, що це не ті, хто воює. Коли вони підходили, люди сховалися в підвалі і зачинили двері, – там броньовані двері стояли, – зачинили ці двері на замок.

Росіяни зробили кілька пострілів у замок, після чого він заклинив. Ми попросили: хлопці, не стріляйте, вибиватимемо двері. І вони почекали, поки ми не вибили двері.

За словами В'ячеслава, росіяни змусили всіх вийти із підвалу, відібрали мобільні телефони. Смартфони розбивали, кнопкові забирали собі. Згодом старший розповів, що українці самі винні в тому, що відбувається і взагалі, самі себе обстрілюють.

“Ці пробули недовго, максимум день-два, а після них уже зайшли бойові підрозділи такі, ну видно явно, що це вже бійці старшого віку, - ділиться В'ячеслав. - По відношенню до людей теж було різне - деякі продовжували грати в гру "ми ввічливі люди", а деякі дивилися так, наче прямо зараз готові тебе "задвохсотити".

В'ячеслав розповів, що солдати третьої хвилі "орків" (так українці називають російських солдатів) без жодного попередження почали громити квартири

Я зрозумів, що вже все, що якщо я сьогодні не звалю звідси, то далі вже просто нереально вижити, - каже В'ячеслав. - Ми почали готувати маму, я знайшов візок садовий у підвалах, і наступного дня сидів на приймачі, слухав. На щастя до десятої ранку Верещук повідомила, що готують зелений коридор із Гостомелю, потім через якийсь час сказали, де буде точка посадки пасажирів, ну тобто точка збору.

Ми пішли разом з рештою, зі своїм цим візком, в який завантажили маму.

Взяли з Інкою тільки по рюкзаку, у візок кинули сумку з памперсами та з усім іншим, що потрібно було мамі”.

В'ячеслав розповів, що йти було дуже тяжко. Якоїсь миті він зрозумів, що фізично не дотягне візок з мамою 12 кілометрів до точки збору.

Але рано чи пізно поряд з ними загальмував хлопець на машині, який допоміг їм дістатися до місця. На жаль, на цьому пригоди не закінчилися – точку збору переносили ще тричі.

Щоразу, коли вони зупинялися, щоб отримати нові координати, В'ячеславу доводилося споруджувати для мами притулок від вітру та холоду з підручних засобів.

Він згадує, як робив це востаннє:

Притягнув шматок дивана, поставив щось з іншого боку поставив, там сумку, щоб трохи захистити її від вітру, бо вона лежала просто на дорозі. Ну і зверху ковдрами накрив, потім листом якогось гофрованого заліза, та й вийшов такий саркофаг. Люди в цей час потихеньку почали підтягуватися вже пішки, які йшли від колонії, вони все бредуть, проходять повз наступну точку збору ЖК «Ягода», тобто те ЖК, з якого ми розпочали нашу подорож. Автобуси прийдуть туди. Ну, а це ще десь приблизно кілометр. Ну я розумію, що іншого виходу нема, окрім як знову її якось транспортувати. Жодних візків там чи чогось подібного природно поблизу я не знайшов, єдине взяв – там валялося жалюзі, яке вночі магазини закривають, ось ці ось такі смугові жалюзі. Я кинув цю жалюзі на дорогу, занурив у неї маму і просто потягли її на ці жалюзі далі. Ну, я потяг.

Врятував В'ячеслава той самий хлопець, що підвіз його з сім'єю до точки збору на самому початку і ще кілька разів дуже сильно допомагав по дорозі.

Він знайшов візок із супермаркету, в який В'ячеслав завантажив маму і так довіз його до евакуаційних автобусів.

“Автобусів виявилося всього сім, а людей 350 людей, згадує В'ячеслав. І автобуси вже повністю забиті, зачинені двері. І стоїть там це ось типу написано «Рятувальна служба» з мигалочками, яка має вести колону, я там знаходжу координатора і говорю: «Мені треба з мамою, людина неходячи, треба щось вирішувати». Він каже: «Наразі будуть ще автобуси, нас виїжджало з Києва 30 автобусів. Ми чекаємо, коли решта підтягнеться». Кажу: «То де вони?» Він каже: "Ми їхали, десь половина загубилася". Так триває десь година, жодних автобусів нема, мама лежить там остаточно замерзає вже в цьому кошику біля автобусів, Інка стоїть ридає біля дверей – пустіть хоча б її, вона замерзає, і цей координатор: «Так а що ж ви мовчите?» Стукає там, раз – двері відчиняють, ми заносимо її в один із автобусів, кладемо у проході, ну там – сумку, на сумку маму. Ну і потім починається дуже знервована обстановка, люди розуміють, що більше автобусів не буде, починають там розгойдувати автобуси, ломитися, стукати, всіх мужиків, яких вони бачили, вони змушували вийти. Загалом, за фактом вийшло пару мужиків з автобусів, на їхнє місце зайшли жінки, і ми поїхали далі. Ось, власне, і вся історія”.

В'ячеслав також поділився побаченим у Бучі, через яку пролягав шлях евакуаційних автобусів:

Буча перетворилася просто на якийсь жах, навколо автомобілі прострілені, причому й автомобілі з написом «ДІТИ», з білими прапорами повністю зрешечені були, в кюветі там, там, там лежали люди розстріляні, якщо десь були двері, то вона обов'язково була вибита.

Жодного ЖК практично цілого не було, все було розстріляно, скрізь були чорні обвуглені дірки.

Коли я вперше побачив, що на блок-посту висить там клаптик – невеликий прапор український на якійсь гілці, це була невимовна емоція, бо я зрозумів: ми вже в Україні.