Нова радість стала: традиції Святвечора, що обʼєднують Україну

Ну а ми розповімо вам про декілька відомих українських традицій на Святвечір та й згадаємо вже давно забуті обряди, у які вірили наші предки.

Традиція Святого вечора

За стіл на Святий вечір сідали тоді, коли на небі з’являлася перша найяскравіша зоря. Перед цим господиня готувала 12 страв: кутю, узвар, борщ, капусняк, калач, рибу, квасолю і горох, голубці з пшоном, галушки, вареники, кашу.

Варто зазначити, що традиція Святого вечора прийшла до української культури ще з дохристиянської пори. Наприклад, у Трипіллі давні словʼяни святкували Різдво Сонця та запрошували у хату Дажбога та Коляду - духа лісу, що мав принести гарний врожай та відповідав за змінення пори року. Окрім того, 22 грудня був найменший день у році, що символізувало повернення сонячних годин незабаром. Вже після Хрещення Русі, це свято отримало християнське значення.

Язичницькі вірування відбилися й у меню Святвечора. Якщо християни ставлять на стіл пісні страви за церковними традиціями, то язичники дотримуються стриманого меню, бо вважали вечерю на Святий вечір цілющою. А це значить, що на столі не мало бути жодної страви тваринного походження.

Різдвяна кутя: і поїсти, і пригостити, і поворожити

Кутя - це не просто головна страва Святвечора, а ще й справжній колодязь історії. У давнину, ще до християнства, багату кутю, яку ставлять на стіл у переддень Різдва, варили на честь бога багатства - Велеса та бога врожаю Спаса. Вважалося, що на багату кутю прийдуть родичі, скуштують та випросять милості у богів для родини.

На куті також проводять й ворожіння. Найвідоміше з них - це підкидання ложки куті до стелі. Якщо зерно не впаде з ложки - це значить, що врожай буде добрий. Якщо ж кутя впаде на долівку - поганим.

Кутею пригощали й померлих родичів. Для цього до горщика клали окрему ложку або ставили окремо тарілку біля вікна на покуть, щоб дати знати пращурам, що сьогодні їх чекають до столу.

Запустити дідуха в хату

Дід, Коляда, Колядник чи Корочун - це обжинковий сніп, який виготовляють з останнього зібраного на полі снопа. Язичники вірили, що у снопі живе дух Сонця та душі пращурів, а тому його потрібно занести до хати. Заносив обовʼязково господар.

Традиції Дідуха у кожному регіоні відрізняються. Десь заведено спалювати Дідух після Щедрого вечора, у деяких регіонах - навпаки, зберігають його цілий рік. Також була розповсюджена традиція розкидувати сіно хатою та вкладати його на святковий стіл - це символ багатства, гарного врожаю та міцного здоровʼя. Ну і звичайно, впродовж різдвяних свят Дідух та сіно не виносили з хати та не прибирали підлогу.

Навіщо наші предки дмухали на лавку?

На Святий Вечір існувало переконання, що разом із живими до хати приходять душі померлих. Вони залишаються невидимими, але присутніми. Саме тому, перед тим як сісти за стіл, дмухали на лавку, аби не випадково не зачепити чи "не притиснути" душу покійного. Після святкової вечері для них залишали на столі або на підвіконні кутю, інші страви та ложки, щоб і вони могли "пригоститися".

Цікавим є й звичай "годувати" дідуха, якого заносили до оселі на Святвечір. Ложку з кутею встромляли у копицю сіна, що символізувала дідуха. Таким чином люди висловлювали шану та намагались нагодувати духа померлого родича, якого вважали втіленням цього символу.

Перед вечерею - вмитися водою з копійками

У давнину традиції очищення та купання у воді на Різдво мали особливе значення. Якщо сьогодні купання в ополонці здебільшого асоціюється з Водохрещем, то колись холодна вода використовувалась і перед Різдвом, особливо в гірських регіонах.

У переддень Різдва люди йшли до потоку, щоб умитись у крижаній воді. З собою брали свічку та хліб як символи чистоти й добробуту. На Лемківщині, наприклад, після вмивання заборонялось витиратись, оскільки вважалось, що цього дня вода наділена особливою цілющою силою. В ній вмивались не лише дорослі, але й діти, навіть немовлята, адже предки вірили, що така вода не завдає шкоди, а навпаки — зцілює від хвороб і забезпечує здоров’я на цілий рік.

На Західній Україні існувала ще одна цікава традиція: митись у посудині з копійками. Для одних це було символом багатства — щоби грошей стало "як води", для інших — міцного здоров’я, адже копійки асоціювались із міцністю й тривкістю. Після обряду монети дарували найменшій дитині.

Кутю носили у подарунок

Малі діти й підлітки (до 15 років) носили на саночках родичам «вечерю», «пироги». Мати пакувала їм у вузлики кутю, яку прикрашали трьома пирогами, книшами, калачами, а інколи й іншими стравами. «Вечірників» пригощали варенухою з медом, пиріжками, узваром, вареними грушами та сливами, а також дарували подарунки. Вони отримували медівники, горішки (лісові та волоські), гарбузове насіння, цукерки, кутю та інколи невеликі гроші.

Обмін кутею та хлібом був ритуалом, що символізував єдність родини та її майбутнє благополуччя. Кутю з пирогами також носили бідним і немічним, вважаючи це найкращим способом поминання померлих родичів.

Залишки куті залишали на столі до ранку, а ложки не прибирали. Вірили, що цієї ночі до хати приходять душі померлих родичів, і кутя стає для них почастунком. Вранці перевіряли, чи залишилися ложки в тому ж положенні, в якому їх поклала господиня.

Коляда, Коляда, вже прийшла до двора

Колядувати в Україні починають не всюди одночасно: на Покутті діти йдуть колядувати вже на Святвечір; на колишній Гетьманщині, Слобідській Україні та Гуцульщині — на перший день Різдва Христового, після завершення Богослужіння в церкві. На Західному Поділлі колядують на другий день свят зранку. Колядують не тільки діти, а й дорослі парубки та дівчата. На Галичині інколи колядують і господарі. Проте в усіх регіонах України першими завжди йдуть колядувати діти.

Колядки — це календарно-обрядові пісні, які виконували під час традиційних обходів осель на Різдво. Вони возвеличували Бога, сповіщали благу вість про народження Божого Сина, вітали господарів із добрим урожаєм та пророкували добробут на наступний рік.

Колядки є важливою частиною вертепу — традиційного різдвяного дійства. Оскільки злі сили могли перешкоджати колядникам робити добрі справи, вони часто одягали маски, аби їх не впізнали, і брали з собою символ Різдва — восьмикутну зірку. У колядках часто зустрічається вираз “коло Свароже” — так давні слов’яни називали рік. У багатьох колядках йдеться також про те, що учасники вертепу — це гості з іншого світу, які прийшли через міст чи річку до господаря. Але цей світ не був лихим — колядників називали “Божими слугами” або “посланцями з неба, які приходять один раз на рік”.