Любов переможе. Історії трьох пар, що одружились під час війни

Про це свідчать дані Опендатабот. Так, з 24 лютого по 1 травня офіційно взяли шлюб майже 40 тисяч пар. Це приблизно на 5-10 тисяч більше, ніж в попередні роки.

Соцпортал попросив трьох молодят розповісти, чому вони наважились на таке доленосне рішення саме зараз та як проходило їхнє весілля в умовах воєнного часу.

Дарина та Сергій

Пара з Києва. Мали анархічні погляди. Деякі ідеї залишились їм близькими. Дарина працювала у журналістиці, рекламному бізнесі, а наразі - у сфері ІТ. Сергій займався техобслуговуванням та ремонтом електроніки й електрикою. Він родом з Криму, однак переїхав до столиці ще до анексії Росією півострова. Після початку повномасштабного вторгнення пішов до ЗСУ.

Як довго ви разом і чи думали про одруження до цього?

Сергій: Ми разом вже 13-й рік. Так, ми інколи думали про одруження, але це здавалося чимось дорогим і складним. Особливо після 2014-го, бо мої родичі в Криму. Юридичної необхідності в одруженні не було, тому таких планів ми не будували, хіба що мріяли про щось цікаве.

Дарина: Особливо не думала про одруження, оскільки сприймали це як формальність. У мирний час взагалі рідко думаєш про якісь юридичні преференції, що тобі дає офіційний розпис.

Чому вирішили одружитись саме зараз?

Сергій: Довга та небезпечна розлука змусила подумати про таку необхідність і важливість самої процедури. І дійсно, з появою обручки на пальці щось в житті змінилось. Це зближує.

Дарина: Коли Сергій поїхав на схід, вирішили, що треба одружитися офіційно. Про це важко казати, але там може статися все, що завгодно. Поранення, полон, смерть. Якщо немає офіційного папірця, то для держави ти ніхто. Ти не зможеш клопотати про повернення з полону, поховати, отримати доступ до реанімації, опікуватися. Це ті жахливі моменти, про які ніколи не думаєш у мирний час. І те, чого наразі позбавлені пари ЛГБТ.

Наразі, батьки Сергія в анексованому Криму, тому це рішення навіть не обговорювалось. Звичайно, що був і емоційний момент. Під час максимального стресу, навіть маючи абсолютно атеїстичні погляди, намагаєшся хапатися за будь що, аби стало легше прийняти відсутність людини і ризики її втратити.

Так от для мене обручка стала якимось символом захисту, що ми поруч один з одним будь що.

Він є у мене, я у нього. Кожного разу, коли я торкаюсь до обручки, або випадково помічаю на руці, згадую його обо якусь приємну ситуацію з нашого спільного життя.

Як проходило ваше одруження? Була церемонія? Що казала сім'я?

Сергій: Нажаль, ніхто з офіцерів не знайшов часу на урочистості для нас. Тому все обмежилось подачею документів в юрвідділ частини і очікуванням офіційного документу. Рідні привітали нас телефоном. Були дуже раді. Далі - цікава прогулянка прифронтовим містом і обмін обручками. Такого ми точно не планували, але в ЗСУ не можна нічого планувати.

Дарина: Ми не подумали і не розписалися до військкомату. Парам у схожій ситуації радимо зробити це до військкомату, інакше може бути дуже важко і довго. У нашому випадку від ідеї: “попросимо у когось зробити нам фотосесію і вип’ємо шампанського у загсі”, все скотилося до подачі документів онлайн через військове командування.

Але мені дуже не хотілось, щоб все відбулось настільки бюрократично, без нашої участі. Тому я поїхала до Сергія на схід у прифронтове місто, за дуже багато кілометрів від Києва. Командування відпустило його на добу. Ми гуляли порожнім містом. Через обстріли звідти виїхала велика кількість людей та усі державні установи.

Наша офіційна церемонія була такою: ми обмінялися обручками на пустих закинутих вулицях, сфоткалися навпроти місцевого РАЦС.

Оскільки у місті зовсім інша комендантська години та був сухий закон, святковий стіл теж був ще тим: піца з кетчунезом (майонез + кетчуп) і дивні цукрові тістечка, як з 2000-х. Але й те ми ледве знайшли, бо все вже було зачинено і місцеві порадили зайти до пекарні. Вона вже не працювала на продаж, але кухарі пекли на наступний день. Дякуємо за це, бо останнім варіантом була «Мівіна» з ларьочка. Але поза тим, то був неймовірно щасливий день у моєму житті.

Наші родини нас привітали, навіть надіслали подарунки на картку, що було приємно. Та що взяти з мам - вони давно мріяли про наше одруження.

Як ви зараз підтримуєте спілкування?

Сергій: Телефоном, відеозв'язок. Як доведеться. Тут, на Донбасі, зв'язок дуже поганий. Даша радує мене листівками у кожній посилці. Це дуже приємно і зворушливо.

Дарина: Коли є зв'язок з інтернетом і вільний час у Сергія, то переписуємося, телефонуємо, бачимося по відео. Шлемо sms, якщо інше не працює. Часто обмінюємося фотками, селфі. Це виявилось дуже приємно і важливо. Я ще у кожну посилку з амуніцією вкладаю листівку з якимись словами, що на той момент були на душі.

Всі сподіваються на перемогу. Попереду багато випробувань, але чи є у вас приблизні план на потім?

Сергій: Нам буде потрібна відпустка. Ми думали про Карпати. Час, все ж таки, подолати пороги гірських річок Карпат. А далі не знаю. Може, час подумати про дітей та будиночок десь, де нікого нема.

Дарина: Перемозі точно бути, інакше не можливо. Я хочу повернутися до того життя, що в нас було. Єдине - тепер точно будуть деякі коректури на глобальні плани разом. Бо раніше особливих планів на майбутнє не було. Тепер, коли війна стерла усі страхи і перестороги, ти краще розумієш, чого бажаєш в цьому житті зі своєю коханою людиною.

Вікторія і Володимир

Обоє з Києва, від початку повномасштабної війни залишались у столиці. Дружина - дизайнер і таролог, чоловік - інженер.

На запитання відповіла Вікторія.

Як довго ви разом і чи думали про одруження до цього?

Знаємо один одного 9 років, рік як живемо разом. Так, одруження планували, але не цього року. Ми з самого початку розглядала співжиття лише як "тестування" шлюбу, бо я все одно не планувала вільні відносини. А якщо ми так довго разом, то чому б не оформити відносини.

Чому вирішили одружитись саме зараз?

По-перше, я не знала чи доживемо ми до мирного часу, а шлюб ми все одно планувала, тому вирішили розписатися зараз, а відсвяткувати потім. Хотілось встигнути зробити це, бо ніхто не знав, що буде завтра. Ну і ще практичний момент, ми обидва в Києві, тут були поряд бойові дії, раптом щось трапитися, то ми не чужі люди, які мають ще доводити що жили разом, а сім'я. А це дуже важливо, якщо постає питання реанімації, спадку, виплат на похорони і тд. На жаль, це зараз теж треба враховувати.

Як проходило ваше одруження? Була церемонія? Що казала сім'я?

Нічого не було. Це було 8 березня, до нас навіть найближчі родичі не змогли приїхати, бо транспорт майже не ходив. Ми просто прийшли, подали документи, нас оформили, привітали і ми пішли додому святкувати.

Сукні у мене не було, але я одягнула вишиванку, вінок, світлу спідницю, українську білу хустку, червоні намиста.

Хотілось в той день бути ближче до коріння, до своєї землі та культури. По дорозі купили торт, солодощів, вдома відмітили. На жаль, обручок теж не було, бо тоді неможливо було їх купити. Родина була трохи в шоці. Вони хотіли, щоб усе було "по-людськи", я теж так хотіла, але якщо ми вже вирішили, то все.

Чи змінилось ваше життя після одруження?

Ні, ми все одно жили разом, уже добре знали один одного, якихось змін я не помітила. Лише стала жартувати, що я взяла і відвела чоловіка куди треба поки той не втік. Звісно, ми обидва цього хотіли, але просто в стані стресу я схильна більш активно діяти, тому саме я першою заговорила про це.

Всі сподіваються на перемогу. Попереду багато випробувань, але чи є у вас приблизні план на потім?

Поки що ні, бо з такого екстремального досвіду як війна я собі не можу уявити яке може бути це "потім". Зараз дуже важко, в першу чергу, через економічну ситуацію. Єдине, що я справді планую на потім - це таки купити обручки і відсвяткувати весілля. А так я навіть не знаю, що буде через місяць.

Дарина та Микита

Дарина з Києва, Микита - з Кіровоградської області. Дарина ще студентка. Подружжя разом працює в одному зі столичних ресторанів. Після початку війни дівчина разом з мамою та молодшою сестрою на три місяці виїхала з України. Микита тим часом займався волонтерством - ресторан готував їжу для мирного населення та військових. Пара одружилась одразу після повернення Дарини до Києва. Її рідні ще за кордоном, тож мамі про своє одруження вона повідомила, виславши фото свідоцтва.

На запитання відповіла Дарина.

Як довго ви разом і чи думали про одруження до цього?

Ми разом два з половиною роки. Ми думали про одруження, Микита зробив мені пропозицію на Новий рік.

Чому вирішили одружитись саме зараз?

Взагалі ми планували весілля цього літа. Але через війну ми не змогли влаштувати церемонію. Тому вирішили зараз розписатися, а вже наступного рок по-справжньому відгуляти весілля - з родичами, з друзями. В тому, щоб офіційно одружитись зараз, є практичні переваги. Не треба чекати, розписують одразу на місці. Це займає максимум півгодини.

Як проходило ваше одруження? Була церемонія? Що казала сім'я?

Ми просто пішли подавати заяву на одруження і не думали, що це буде так швидко. Ми були впевнені, що треба буде місяць чекати. А нам запропонували розписати нас одразу. Тож церемонії не було.

Буде церемонія наступного року, того ж числа, коли був розпис у цьому році.

Що казала сім’я? Мама сказала, що це дуже дивно - такий розпис. Але вже як є. Зважаючи на ситуацію в країні - нормально, хай буде.

Чи змінилось ваше життя після одруження?

Нічого не змінилось у відносинах після одруження, тому що ми відразу від початку стосунків жили разом. Взагалі нічого не змінилось. Лише штамп. Але загалом протягом війни стосунки стали більш теплими, бо була довга розлука - не бачились три місяці.

Всі сподіваються на перемогу. Попереду багато випробувань, але чи є у вас приблизні план на потім?

Ми вже плануємо на наступний рік свято. З рідними, з друзями. Дуже хочемо велике свято. Вже дивимось місця, де це можна організувати. Бо я хочу гарне весілля - з сукнею, з дружками, великою кількістю гостей.