Колишні водійки “Київпастрансу” розповіли, чим відрізняється робота в Україні та Німеччині

Соцпортал попросив їх розповісти про умови роботи, плани на майбутнє та ставлення до ініціатив українського уряду щодо залучення жінок в Україні до “чоловічих” професій.

Водійкою я мріла з дитинства бути. Водійкою або поліцейською. Але поліцейською — це не моє, бо я не дуже спортивна людина. А водійкою мені дуже хотілося — трилейбуса, автобуса чи грузової машини, — каже Наталія Пристинська.

Багато років вона керувала громадським транспортом, спершу в Маріуполі, потім в рідному Бахмуті, а потім понад 13 років у Києві.

В 2017 році її Куренівське депо потрапило в скандал — працівники були незадоволені умовами праці.

Натомість керівництво почало тиск, зробило колишнього директора головою профспілки та публічно назвало співробітників “рабами”. Наталя досі емоціно згадує цей епізод:

Одного разу був інструктаж водій тролейбуса, і наприкінці старий директор вийшов до людей і сказав: “Я директором був тут багато років, ви раби, і я вмію вами управляти.

Це обурило працівників. Вони створили незалежну профспілку та оголосили голодування.

Ми голодували сім днів. І директор приходив до нас і намагався з нами спілкуватися лише один раз. Він думав, що це все іграшки, це все так мине. До речі, він сказав, що це незаконно, але наприкінці ми виграли суд. Наше голодування було законним. Нас багато людей підтримувало, — каже Наталія.

Тоді регулярні акції на підтримку працівників Куренівського депо організовувало ГО “Соціальний Рух”. Їх також підтримувала Вільна профспілка залізничників України.

Однак за словами Наталії, тиск тривав постійно.

Наша профспілка не росла далі, бо всі боялися директора. То звільнить, то з хорошого тролейбуса зніме, то з гуртожитку вижене, то ще щось. Він на кожного мав вплив, — каже Наталія.

Після початку повномасштабного вторгнення більшість їхніх активістів опинилася на фронті, частина жінок вирушила за кордон. Наталія також вирішила поїхати.

В 2022 році я поїхала до подруги до Німеччини в гості на сім днів, потім повернулася до України. Два тижні відпрацювала, і в мене нервова система не витримала. Мені було дуже важко, бо мої батьки в Бахмуті були, вони потерпали від агресії. Я була в Києві, ми майже не працювали. Гроші закінчувалися. Морально я вже не витримувала, і написала, що я маю поставити свою трудову діяльність на паузу під час війни і поїхала до Німеччини, — розповідає Наталія.

Там вона вивчила німецьку і почала роботу організаторкою дозвілля в будинку для літніх людей. Від кар’єри водійки Наталія вирішила відмовитись, бо має проблеми зі здоровʼям.

Я сумую за Україною. А за роботою водієм?… Якщо б я мусила, я б пішла і робила, а якщо маю вибір, то я роблю вибір на іншу сторону. Якщо б мої батьки мали де жити, я б теж повернулася до України, — каже Наталія.

Через бюрократичні перепони наразі її сімʼя не може отримати компенсацію за знищене загарбниками житло, а завдяки роботі в Німеччині вона має змогу їх підтримувати.

Водночас Наталія з інтересом слідкує за урядовою ініціативою щодо залучення жінок на “чоловічі професії”. За її словами, до великої війни також досить багато жінок працювали водійками тролейбусів і особливо трамваїв. Однак гострою проблемою була відсутність базових побутових умов.

Я писала коментарів у Фейсбуці, що це дуже важлива тема для жінок, які хочуть піти туди працювати. Але за той період часу, який працювала в Києві, лише перші два роки ми мали туалети на кінцевих зупинках та теплу воду з крана. А далі вони все зачинили. Водій — це насправді дуже брудна робота, бо ми завжди міняємо вуглі на штангах, ми завжди маємо мити руки. А “Київпрастранс” примусив нас “ходити на відро” або в біотуалет. Вони не піклуються про жінок зовсім. Люди, які зараз цю ініціативу проявляють, на жаль, не розуміють, які там реальні умови, — зазначає Наталія.

За її словами, частина колишніх співробітниць “Київпастрансу” продовжила працювати водійками в ЄС і тепер має змогу порівняти умови та оплату. А також те, як місцеві працівники транспортних компаній борються за свої права. За її словами, компанії, працівники яких регулярно виходять на страйк, виплачують значно вищі зарплати. Різниця може сягати 1500 євро.

Хто побачив, які результати приносить праця профспілчан, які результати приносять їхні страйки, той розуміє, що це величезна різниця, — наголошує Наталія.

Останній масовий страйк працівників громадського транспорту відбувся в Німеччині у лютому 2026 року. У ньому взяли участь близько 100 тисяч працівників і приблизно 150 транспортних компаній, що фактично зупинило транспорт у багатьох містах країни. Страйки в транспортній галузі в Німеччині відбуваються регулярно під час колективних переговорів. Цього разу учасники вимагали підвищення зарплат приблизно на 8%, кращі умови роботи та доплати за нічні зміни та вихідні. Зарплата водії в Німеччині складає приблизно 3 200 € брутто на місяць. У Києві — втричі менше.

Колишня колега Натілії по “Київпастрансу” Олена Шахуріна, яка зараз працює водійкою в Німеччині, стала свідком такого страйку. Жінку вразила організованість транспортників.

Якщо починається страйк — страйкують усі. Водій не боїться, що один вийшов, а інший ні. Тут усі разом, — каже вона.

На її думку, подібна система могла б працювати і в Україні, але за умови кращого захисту працівників.

Якщо б водій був так захищений, якщо б були сильні профспілки, то, звісно, люди могли б так само виходити, — додає вона.

Олена родом з Покровська. Майже 20 років вона працювала водійкою тролейбуса в Маріуполі. Після окупації їй вдалося виїхати з сімʼєю до Києва, де вона декілька років працювала на “Київпастрансі”. Однак через страх за сім'ю та проблеми з житлом вона вирішила їхати до Німеччини.

Якби не війна, я б не поїхала. Але оскільки є діти… Зі мною, правда, поїхала одна донька, молодша. Вона сказала: “Мама, я поїду з тобою”. Я розуміла, що буде тяжко, казала, що їй доведеться стати самостійною, бо я не зможу її постійно підтримувати. Вона погодилася, — розповідає Олена.

За словами жінки, перші місяці були складними, однак з часом з’явилося відчуття впевненості в роботі. Найбільшу відмінність між роботою водія в Україні та за кордоном, окрім рівня зарплати, Олена бачить у системі безпеки і страхування. Особливо це відчутно у випадках дорожньо-транспортних пригод.

Якщо сталося ДТП, ти не боїшся. Викликала поліцію, повідомив керівництво — і все. Тут усе покривають страховки, — пояснює водійка.

На її думку, в Україні водії часто залишаються сам на сам із відповідальністю. Окрема тема — умови роботи, про які згадувала Наталія.

Тут на кінцевих зупинках є санвузли. Це важливо. Я б дуже хотіла, щоб в Україні теж були нормальні умови, — говорить вона.

Також робочий час суворо контролюється, тож понаднормова робота майже не допускається.

Переробки тут майже не дають. Водій не повинен бути втомленим. Ми працюємо свою норму — приблизно 170–175 годин на місяць, — каже вона.

Водночас Олена зазначає, що в німецькій системі є багато чого, що українцям здається абсурдним.

Буває, що ти виїжджаєш із гаража і їдеш 30–40 кілометрів до початку маршруту. Для нас це було дивно — ми не розуміли, чому так багато пального витрачається, — каже водійка.

Також за її словами, попри стабільність і високі зарплати, професія водія все одно залишається складною і стресовою.

Тут дуже багато камер, треба бути дуже уважним. Потрібно рано вставати, пізно лягати. Це стрес для організму, — пояснює Олена.

Також, за її словами, водій відповідає за безпеку пасажирів в салоні. Оскільки люди бувають різні, можливі конфліктні ситуації. Тож навіть в Німеччині постійно існує дифіцит кадрів на громадському транспорті. Часто на цю роботу йдуть мігранти, серед яких теперішні вагому частину займають українці й українки.

За словами Олени, вона мріє повернутися додому і зазначає, що багато речей в Україні також були добре організовані.

Я б залишила і те, що було у нас — гаражі, ремонт, можливість швидко звернутися до механіків. Але дуже хотілося б, щоб умови праці стали кращими, — наголошує вона.

І Олена, і Наталія уважно стежать за змінами у сфері праці в Україні та сподіваються, що після війни умови для водіїв — і особливо для жінок — стануть кращими. За їхніми словами, окрім гідної зарплати, важливими є повага до працівників, безпечні умови роботи та можливість відстоювати свої права.

Більше відео з розповідями колишніх водійок "Київпастрансу" про їхній досвід дивіться за посиланням.

Раніше Соцпортал писав, що у Києві запустили безкоштовні будівельні курси для переселенців, ветеранів, жінок і колишніх офісних працівників. Для когось це стало хобі чи можливістю зробити ремонт своїми руками в умовах нестачі майстрів та можливостей. А є випускники, які вже отримують запрошення на роботу від будівельних компаній.

Підписуйтесь на наш Youtube-канал, щоб не пропустити нові відео на гостросоціальну тематику. Всі новини про ринок праці в читайте в розділі Соціалка на Соцпорталі. У Viber-каналі "Що там із соціалкою" ви знайдете всю необхідну інформацію про оновлення, реформи та події, пов'язані із соціальною сферою. Приєднатися до каналу "Що там із соціалкою" у Viber або ж у Телеграмі. Маєте конкретне запитання? Звертайтеся до СоцGРТ!