"Діти цілували землю". Чому одні українці залишаються в ЄС, а інші повертаються додому

За даними ООН, сьогодні кількість українців, які залишили країну через війну, становить понад шість мільйонів осіб.

І більша частина з них, згідно з соціологічними дослідженнями, не готові повертатися в Україну до закінчення бойових дій. Причини не тільки в нових ракетних обстрілах та інших військових загрозах, а й у високій імовірності аварій на енергооб'єктах нинішньої зими. Крім того, для багатьох громадян актуальними залишаються труднощі з пошуком роботи на батьківщині, питання соціальної підтримки.

Часткове уявлення про настрої українських біженців можна скласти за результатами дослідження Лабораторії законодавчих ініціатив (ЛЗІ), представленого 15 вересня. Протягом шести місяців аналітики проводили опитування понад тисячі вимушених українських мігрантів. Так, 80% опитаних вважають, що війна закінчиться не раніше осені 2024, а то й весни 2025 року, а тому не поспішають повертатися. Утім, якщо бойові дії завершаться найближчим часом, то 67% біженців розглядають варіант швидкого повернення додому.

Найважливішим аспектом перебування біженців за кордоном, за даними ЛЗІ, є умови якості життя в країні, де вони отримали притулок. Нагадаємо, що статус тимчасового захисту в країнах ЄС дає українським біженцям доступ до соціального житла, охорони здоров'я, ринку праці. І за понад півтора року перебування в іншій країні наші земляки змогли там непогано адаптуватися. Понад 62% респондентів зізнавалися, що їхні нинішні умови життя навіть кращі, ніж були до цього в Україні.

Як зазначає аналітик ЛЗІ Володимир Скрипець, дві третини українських біженців живуть в окремому житлі, причому до 44% запевняють, що можуть дозволити собі оренду. Також опитування засвідчили, що 68% респондентів отримували та продовжують отримують допомогу від країни, в якій перебувають. Тож для більш ніж половини українських громадян, які шукають захисту за кордоном, матеріальна та соціальна підтримка країни реципієнта є визначальною в їхньому рішенні залишитися. Водночас заввідділу міграційних досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України Олексій Позняк зазначає, що багатьом, які отримують соцдопомогу, здається, що це триватиме вічно.

Відповідно люди хочуть залишитися назавжди. Але коли війна закінчиться і вони зіткнуться з тим, що допомога від держав реципієнтів припиниться, то поводитимуться зовсім інакше, - зазначив він.

Важливим аспектом для більшості біженців є не лише умови соціальної та матеріальної допомоги, а й соціальні магніти: родичі, друзі. Часто вони є головними у рішенні людини залишитися за кордоном або повернутися в Україну.

Якщо дружина з чоловіком виїхали, то великий шанс того, що вони залишаться за кордоном. І, навпаки. Якщо хтось із членів сім'ї залишився в Україні, то інші будуть прагнути повернутися назад, - розповів Соцпорталу Володимир Скрипець.

Щоб отримати більш наочне уявлення про те, чому одні українці залишаються за межами країни, а інші прагнуть повернуться на батьківщину, ми пропонуємо ознайомитися з шістьма історіями.

«Діти цілували землю»

Вікторія Дворецька, яка самостійно виховує сімох дітей (усі рідні), залишила рідний Миколаїв у серпні минулого року. Сім'я до останнього не хотіла виїжджати, проте була змушена це зробити, оскільки через часті обстріли й проблеми з водою перебувати в місті ставало дедалі складніше й небезпечніше. Через два дні після від'їзду за кордон, у дворі багатоквартирного будинку, де жила сім'я, стався приліт. Загиблих не було, але багато вікон у будинку було вибито.

Дворецькі вирішили виїхати до Польщі, у місто Зелена-Гура. Переїзд був складним. У перші дні Вікторія з дітьми та подругою зіткнулися з житловою проблемою. Сім'я збиралася орендувати квартиру, про яку домовилася заздалегідь, однак після приїзду їх попросили почекати невизначений час. Оскільки потрібно було десь жити, довелося заселитися в хостел, за який власник зажадав аж 27 тис. грн за дві доби. Сім'я змушена була погодитися.

Ми розуміли, що якщо доведеться жити в хостелі ще кілька днів, ми спустимо всі наші заощадження. Тоді ми вирішили жити в лісі. Купили двокімнатний намет. Ліжками нам слугували надувні матраци та іграшки. Із пляшок влаштували умивальник, на багатті готували собі їжу, - розповіла Соцпорталу Вікторія.

У лісі сім'я прожила 10 днів, поки місцевий лісник на ім'я Майрош не звів із жінкою, яка посприяла з житлом.

Вікторія каже, що в плані розвитку дітей Польща була хорошим вибором. Сини та доньки відвідували місцевий навчальний заклад, їх навіть влаштували до спортшколи, де вони займалися гімнастикою. Діти добре співали і їх попросили виступити на дні міста. Однак бажання повернутися додому було дуже великим. І останньою краплею в ухваленні рішення покинути Польщу став негативний досвід із медициною.

Одинадцятирічна дочка Вікторії Маргарита дістала струс голови з розсіченням. Та таким, що кров не могли зупинити протягом трьох годин.

Вранці ми приїхали в приймальне відділення швидкої допомоги. До нас вийшла медсестра, яка сказала приїхати ввечері, коли буде дитячий лікар. Приїжджаємо ввечері. Протягом чотирьох - п'яти годин вичікуємо чергу. І тут нам кажуть, що ми вас не приймемо, потрібно їхати в госпіталь. На дворі вже ніч. Їдемо в госпіталь, де нас також не прийняли. У підсумку донька тиждень змушена була лежати вдома, я сама її лікувала. У принципі маю в цьому досвід, проте були труднощі з розумінням назв ліків польською мовою, - розповіла Вікторія.

Інший негативний досвід родина отримала в пошуках дитячого стоматолога, на що довелося витратити понад два місяці. І лише за допомогою старшого 19-річного сина, який на той момент працював у Польщі та залучив свої зв'язки, питання вдалося вирішити.

Вікторія згадує, що повернення додому стало великою подією для її синів і доньок.

Діти цілували землю, не могли повірити, що нарешті вдома. Так, коли навколо лунають вибухи, це дуже страшно. Нещодавно поруч із нашим двором стався ще один приліт. Але, як би важко не було, вдома нам все ж краще, - розповіла вона.

Ще рік очікувань

Свою історію розповіла київська психологиня Світлана Паніна, яка разом із чоловіком і чотирма дітьми мешкає на півдні Франції в невеличкому місті Бандоль на узбережжі Середземного моря. Світлана — мешканка Криму. Вона покинула півострів разом із сім'єю 2014 року, коли Крим захопили російські війська. Сім'я влаштувалися в селі Горенка під Києвом в орендованому будинку. Там у Світлани народилися ще діти.

Перші дні повномасштабної війни в лютому минулого року Паніни пережили в підвалі. Там було холодно, але зате безпечніше ніж у будинку. Однак постійна загроза життю змусила батьків шукати шляхи виїзду з села. Зрештою допоміг друг сім'ї, у якого була машина.

Спочатку Світлана з дітьми та чоловіком планували їхати до Словаччини. Нашому виданню Світлана розповіла, що ще до війни розглядали цю країну як можливе тимчасове проживання.

Але в Словаччині нам із дітьми, нашими кішками і собаками, не знайшлося місця. Запропонували переїхати до Франції, де нас прийняла одна сім'я, - розповіла Світлана.

Франція в плані соціальної підтримки молодій матері дуже сподобалася. Каже, що відчували постійну підтримку не тільки місцевої влади, а й звичайних французів. На думку Світлани, навіть якщо людина не матиме грошей, їй все одно допоможуть житлом, харчуванням і мінімальними виплатами. Єдиною серйозною складністю для себе вона вбачає в обов'язковому знанні французької, що необхідне при працевлаштуванні. Але, каже Світлана, для українських біженців є безкоштовні курси з вивчення мови.

Щодо своїх планів на майбутнє, то багатодітна мама думає поки що пожити у Франції ще рік. Хоча зізнається, що дуже сумує за домом.

Нам дуже не вистачає культурно-мовного середовища: театрів, книжкових виставок, ярмарків - усього того, до чого вона звикла, перебуваючи в Києві. Але ще більше я сумую за українським суспільством. За що люблю Україну, так це за горизонтальну підтримку, громадські, волонтерські організації - за весь цей рух небайдужих людей!", - розповіла нашим журналістам багатодітна мама.

Світлана дивується як Україні з її працьовитими людьми не вдається досягти такого ж процвітання як Франції. Тому вона зараз приділяє велику увагу вивченню соціальних механізмів французького суспільства, щоб після повернення в Україну спробувати максимально донести оточуючим отриманий досвід.

"Нам було куди повертатися"

Наступна наша героїня — мешканка Запоріжжя Юлія Кусакова. Разом із трирічною донькою Анею вона також поїхала до Франції в пошуках захисту. Але, попри загальну підтримку волонтерів та французького уряду, за 13 місяців вирішила повернутися назад до рідного міста.

До Франції Юлія їхала до своєї хрещеної, яка живе в Парижі. Згодом та допомогла вийти на українських і французьких волонтерів, які надали мамі з донькою безоплатне житло та харчування поблизу невеличкого міста Санс у Бургундії.

Якби я не була впевнена, що нам нададуть підтримку, не поїхала б за кордон. Але я знала, що хрещена допоможе. А тому ми їхали не на порожнє місце. У цьому плані нам було простіше, ніж іншим біженцям, - розповіла Соцпорталу Юлія.

Мати з донькою проживали в будинку разом із його власниками, а також іншою українською мамою з дитиною. Стосунки у всіх були дружні. Але невдовзі друга сім'я вирішила виїхати, оскільки було важко без знання французької мови. Юлія Кусакова французьку знала, а тому вирішила залишитися. Хоча, каже, дуже хотіла виїхати вже у вересні, оскільки була впевнена, що війна в Україні ось-ось закінчиться.

Нарешті у квітні цього року Юлія все ж наважилася їхати додому. Каже, що їй складно було самій із дитиною жити в селі.

У глибинці, де ми жили, не було громадського транспорту. І, щоб дістатися, наприклад, до лікаря, доводилося доньку довго везти на візку, іноді під дощем. Було б легше, якби в мене була машина. Але в мене немає прав, та й водити я не вмію. Зрештою я вирішила виїхати. Адже в Запоріжжі на той момент було спокійно, і нам було куди повертатися, - підсумувала молода мама.

Упевненість у завтрашньому дні

Киянка Людмила Шикота з 5-річною донькою Олівією понад рік мешкають у Канаді в 750-тисячному місті Вінніпег. Переїхати на інший континент Людмила планувала ще вісім років тому, але вагалася. Початок війни в Україні змінив плани, і найближче майбутнє своєї сім'ї Людмила поки що бачить у Північноамериканській країні.

За словами Людмили, уряд Канади надає українцям всебічну підтримку. Приїжджим надається медстраховка, право працювати, а також одноразова фінансова допомога в розмірі 3 тисяч канадських доларів на дорослого (курс до гривні - 1:27) і 1,5 тисячі на дитину. Тим, хто не зможе працевлаштуватися, допоможуть із продовольством, оскільки в країні є безкоштовна система банків їжі - Food Banks.

Людмилі дуже подобається підхід канадців у питаннях дошкільного виховання дітей, де приділяється максимально часу розвитку дитини. Діти займаються всілякими виробами, багато танцюють, вчать пісні, вірші.

Донька англійською вже й казки розповідають. В останній день літа вихователі організували для дітей піцу-паті. Регулярно організовують безкоштовні поїздки в зоопарк, влаштовують пікніки, - розповіла молода мама Соцпорталу.

У Канаді державні дитячі садки є платними. Минулого року місячне відвідування коштувало 380 доларів, але цього року суму було знижено до 210 доларів. Зміни у фінансових питаннях у Канаді, каже Людмила, нерідко відбуваються в бік зниження. Приємною несподіванкою для багатьох батьків став лист адміністрації дитсадка, в якому йшлося про те, що у фонді освітнього закладу залишилися зайві кошти, тож на півтора місяця батьки звільняються від оплати.

Ти відчуваєш, що за тебе турбуються, і це дуже приємно, - ділиться враженням Людмила.

Якщо ж батьки не мають змоги оплачувати дитячий садок, вони оформляють субсидію. Перші півроку, каже Людмила, її донька мала змогу відвідувати дитячий садок безплатно. Але потім молода мама влаштувалася на роботу і за субсидією вони вже не зверталися.

Киянка говорить про канадців як про добрих і привітних людей.

Канада дуже стабільна країна. Тут такий соціальний підхід, що померти тобі з голоду не дадуть, від хвороб вилікують. Ти впевнений у завтрашньому дні, - розповіла вона.

Почати життя з нуля

Своїм враженням про життя в Шотландії поділилася кандидатка психологічних наук, психологиня Юлія Святенко з Києва. Жінка каже, що в Україні в неї було абсолютно прекрасне життя: квартира, машина, на які вона самостійно заробила. Але війна все змінила.

У свої 39 років я розумію, що починаю жити з нуля. Бо науковий ступінь, твої статуси - все це обнуляється, - розповіла нашому виданню Юлія .

У північну частину Королівства Велика Британія Юлія переїхала разом із 16-річним сином, а пізніше перевезла сюди батьків. Незважаючи на об'єктивні труднощі, пов'язані з облаштуванням у новій країні, і середнє володіння англійською, Юлії вже за два місяці вдалося влаштуватися на роботу за фахом: вона надає психологічну підтримку британцям і українцям, працюючи у великій організації. І на сьогодні жінка всерйоз розглядає майбутнє своєї родини у Великій Британії.

Українка шанобливо відгукується про систему соціальної підтримки західних країн.

Шотландія надає людям соціальне житло, в якому є побутові прилади, пральна машина, меблі. Якщо в людини немає можливості платити "комуналку" - держава робить це за неї. Людям, які страждають від алкогольної та наркотичної залежності, виділяють фінансову допомогу, щоб вони через відсутність грошей не йшли на вулицю грабувати перехожих. Якщо ж у людей із залежністю є домашня тварина, виділяються гроші на корм. Також тут діє система "фудбанків", - розповіла Юлія.

Наша співрозмовниця розповідає, що була приємно здивована підтримкою, яку у Великій Британії школа надає учням. Так, навчальний заклад забезпечує дітей одягом і ноутбуком. Щоб стимулювати дітей краще вчитися, для тих, хто відзначився, передбачена стипендія, яка є досить пристойною.

Бажання допомагати батьківщині

Розповідаючи про бажання повернутися в Україну, деякі українки, окрім смутку за рідними та домом, називають більш глобальні причини. Наприклад, як це не пафосно звучить, бажання взяти участь у житті країни.

Свою історію нам розповіла мешканка Кропивницького Алла Волошина, голова регіонального відділення всеукраїнської громадської організації "Асоціація сприяння самоорганізації населення".

З початком війни вона разом із двома дітьми 9 і 15 років, а також подругою старшої доньки переїхали до Румунії. На відміну від багатьох інших українських переселенців, переїзд і облаштування в чужій країні пройшли практично без ускладнень. За словами Алли, румунські волонтери надали її сім'ї максимальне сприяння, забезпечили безоплатним проживанням, продуктами, одягом, надали допомогу в оформленні необхідних документів, допомогли у влаштуванні дітей до школи. Уже за три дні після приїзду, каже жінка, вона змогла зайнятися роботою та волонтерською діяльністю, а діти пішли навчатися в Transylvaniacollege.

Однак туга за батьківщиною пересилила почуття страху перед "прильотами". Через сім місяців Алла з дітьми повернулася додому. Більшу частину речей, які їм подарували румуни, жінка перед від'їздом залишила для допомоги українцям та українкам.

Наша героїня згадує, що родичі намагалися всіляко відмовити її повертатися. Намагалися це робити й румунські волонтери. Але Алла з дітьми бачила, що ситуація на їхній рідній Кіровоградщині після вторгнення більш-менш нормалізувалася. А тому відсиджуватися за кордоном, коли є можливість надати підтримку своїй країні, вона не збиралася.

Якщо всі роз'їдуться, хто тоді відновлюватиме країну? Для цього потрібні люди. Тому я вирішила максимально робити все від себе залежне, щоб допомагати рідній країні. Докладати зусиль для інтеграції людей, які, рятуючись від військових дій, осіли в нашій приймаючій громаді. Максимально часу приділяти впровадженню інструментів співпраці влади і громади, таких як "соціальне замовлення", "соціальне підприємництво", "волонтерство", - розповіла Соцпорталу Алла.

Дані історії показують, що крім безпеки і матеріальних благ, не менш важливим фактором для біженців є соціальні магніти й банальне бажання жити й працювати у своїй країні.

Згадані опитування ЛЗІ свідчать, що для половини біженців найважливішим стимулом для повернення є поліпшення соціальної та економічної ситуації в Україні.

На жаль, серйозних соціальних перетворень у державі поки що мало. Непомітно кардинальних кроків уряду в питаннях боротьби з корупцією. Гострим залишається питання соціальної підтримки населення. А у сфері трудового законодавства влада стала на бік роботодавця, суттєво урізавши трудові права. Якщо перед урядом стоїть завдання повернути громадян додому, то необхідні рішучі дії щодо поліпшення якості життя населення.