Чи повернуться українці додому після війни

Дискусія "Що може повернути українців додому? Умови, політики, партнерства" від СД Платформи, що відбулася 28 квітня 2026 року в Києві, засвідчила: головна проблема не лише в масштабі виїзду, а в тому, що Україна поки що не запропонувала достатньо переконливої моделі повернення та реінтеграції.

Повернення українців: чому питання не можна вирішити гаслами

Повернення українців на батьківщину не можна розглядати окремо від внутрішнього стану країни. Неможливо повернути мільйони людей у систему, яка не справляється навіть із внутрішньо-переміщеними особами, — вважає Ольга Алтуніна, представниця Уповноваженого з прав громадян, які постраждали внаслідок збройної агресії проти України.

За її словами, якщо 2022 року офіс отримав 44 тисячі звернень, то торік — 155 тисяч. Це свідчить не лише про довіру до інституції, а й про глибину кризи прав, з якою зіткнулися громадяни під час війни.

Першою і найжорсткішою умовою повернення залишається безпека. Це не лише страх перед ракетними ударами чи обстрілами. Це ширше відчуття передбачуваності: чи можна жити, працювати, ростити дітей, лікуватися, навчатися і планувати майбутнє без постійного відчуття, що будь-якої миті все знову буде зруйновано.

На дискусії прозвучало, що 83% українців, які зараз перебувають у різних країнах, не планують повертатися найближчим часом саме через безпековий чинник. Ця цифра пояснює, чому фінансові стимули самі по собі не вирішують проблему. Алтуніна навела приклад Норвегії, де було запущено програму добровільного повернення українців із виплатами: 1,6 тисячі євро дорослому і 3,6 тисячі євро дитині. За її словами, було подано понад шість тисяч заявок, але після нових обстрілів української енергетичної інфраструктури частина людей почала відкликати заяви.

Цей приклад показав, що люди можуть бути готові повернутися, якщо бачать шанс на нормальне життя. Але щойно цей шанс знову виглядає крихким, рішення змінюється. Повернення - це не разовий переїзд через кордон. Це готовність заново повноцінно жити в країні, бути залученим емоційно й економічно.

Для України це означає, що розмова про повернення неминуче пов'язана з обороноздатністю, захистом інфраструктури, відновленням міст і якістю базових послуг. Поки сім'я не розуміє, чи буде дитина ходити до школи, чи буде тепло взимку, чи буде доступ до медицини і чи не доведеться знову екстрено виїжджати, будь-які заклики залишаться вторинними.

Житло: повертатися часто просто нікуди

Другий ключовий фактор - житло. За даними Алтуніної, 4,3 мільйона українців залишилися без житла або без доступу до нього. Йдеться не тільки про зруйновані будинки. Житло може бути цілим, але перебувати на окупованій території або в зоні, куди неможливо безпечно повернутися. Повернення з-за кордону часто означатиме не повернення в рідне місто, а нове внутрішнє переміщення. Людина може повернутися в Україну, але не до Маріуполя, Бердянська, Сєвєродонецька чи іншого міста, пов'язаного з окупацією або постійною загрозою. Вона шукатиме нове місце в іншій області, де потрібні житло, робота, школа, медицина та соціальна підтримка.

Тут виникає одне з найскладніших політичних питань. Україна вже має мільйони внутрішньо переміщених осіб. За словами Алтуніної, у країні налічується 4,6 мільйона ВПО, і лише близько 80 тисяч живуть у місцях тимчасового розміщення. Соціальна підтримка також обмежена: виплати отримують далеко не всі.

Це означає, що держава поки що не створила повноцінної інфраструктури навіть для тих, хто перемістився всередині країни. Тому обіцяти окремі масштабні переваги тим, хто повернеться з-за кордону, буде не лише фінансово складно, а й соціально ризиковано. Люди, які всі роки війни залишалися в Україні, жили під обстрілами, втрачали роботу і житло, не повинні відчути, що їхні проблеми виявилися менш важливими.

Тому потрібна єдина політика підтримки людей, які постраждали від війни: незалежно від того, чи перебували вони в Україні, чи виїхали за кордон, чи повернулися після кількох років життя в іншій країні. Критерієм має бути реальна потреба: втрата житла, втрата роботи, інвалідність, наявність дітей, необхідність перенавчання, психологічна травма, відсутність доступу до базових послуг.

Робота і зарплата: якою є ситуація в Україні

Після безпеки та житла неминуче постає питання роботи. Українці можуть бути емоційно пов'язані з країною, допомагати армії, підтримувати родичів та слідкувати за українським порядком денним. Але рішення про повернення майже завжди буде раціональним: на що жити, де працювати, чи зможе сім'я оплачувати оренду, лікування, освіту та повсякденні витрати.

За словами Алтуніної, 48% українців за кордоном уже знайшли постійну роботу, понад 70% мають вищу освіту, а 46% — постійне житло. Це означає, що значна частина тих, хто виїхав, не перебуває у стані тимчасового очікування. Вони інтегруються, входять у місцеві ринки праці, хоча й не завжди за фахом, будують зв'язки та отримують досвід іншої соціальної системи.

Іванна Храпко, яка представляє Профспілку працівників державних установ України, акцентувала увагу на тому, що гідні умови праці — одна з головних умов повернення. Україна і до повномасштабної війни стикалася з трудовою міграцією: люди виїжджали не тільки через відсутність роботи, а й через низьку оплату праці. Війна посилила цей процес.

Особливо болісно це видно у сферах, які є основою національної стійкості: освіта, охорона здоров'я, соціальні та державні послуги, виробництво. Якщо вчитель, лікар, викладач, працівник місцевої адміністрації або кваліфікований фахівець не може прожити на свою зарплату, країна втрачає не тільки конкретну людину. Вона втрачає здатність утримувати якість інститутів.

Храпко навела особистий приклад колеги-викладачки, яка виїхала в Німеччину, працює у Франкфурті-на-Майні податковим агентом і отримує близько 2000 євро. За її оцінкою, вірогідність того, що така фахівчиня повернеться в Україну на значно нижчу зарплату, дуже мала, навіть якщо вона любить Україну і продовжує їй допомагати.

Це один із центральних висновків усієї дискусії: повернення неможливо побудувати на моральному обов'язку. Людина може відчувати відповідальність перед країною, але вона також відповідає за дітей, батьків, власне здоров'я і майбутнє. Якщо Україна хоче повернути людей, праця в країні має перестати бути самопожертвою.

Молодь їде від невизначеності

Окремий ризик — відтік молоді. Наталія Стареправо, активістка СД Платформи, зазначила, що молоді люди виїжджають не тільки через війну. Їх виштовхує невизначеність: слабкі соціальні гарантії, відсутність зрозумілого ринку праці, страх перед майбутнім, недовіра до державних інституцій і відчуття, що в Україні неможливо побудувати життєвий план.

Стареправо зазначила, що після рішення уряду відкрити можливість виїзду для чоловіків 18-22 років за кордон виїхали близько 400 тисяч молодих чоловіків. Молодіжна міграція небезпечна не тільки демографічно. Вона впливає на якість майбутньої політики, економіки, громадянського суспільства та місцевого самоврядування. Їдуть потенційні інженери, вчителі, управлінці, громадські активісти, фахівці з відновлення. Якщо країна не запропонує їм зрозумілого місця в післявоєнному розвитку, вона втратить не тільки населення, а й здатність оновлюватися.

Тому стратегія повернення має включати окремий молодіжний блок: перше робоче місце, стажування, доступне житло, освітні програми, участь в ухваленні рішень, підтримка молодіжного підприємництва, чесна комунікація про військову службу, права та обов'язки. Молодим людям потрібен маршрут, за яким можна будувати майбутнє.

Освіта як умова повернення

Сім'я не повернеться, якщо не розуміє, де і як навчатиметься дитина. Студент не повернеться, якщо не бачить якості та перспективи. Педагог не залишиться, якщо система тримається тільки на його особистій витривалості, вважає Наталя Шевченко з громадської організації "Прогресивні".

Вона наголосила, що після 2022 року розмова про освіту вийшла далеко за межі університетів. Важливими є дитячі садочки, школи, професійно-технічна освіта, перенавчання дорослих і підтримка самих педагогів. Війна показала, що освіта — це не тільки знання, а й соціальна інфраструктура, яка утримує сім'ї та громади.

За словами Шевченка, освітяни в прифронтових і постраждалих регіонах продовжують працювати, беруть участь у проєктах, проходять курси підвищення кваліфікації, опановують нові методики та штучний інтелект. Але водночас вони перебувають у стані постійного виснаження. Учитель підтримує дітей і батьків, але сам часто залишається без достатньої психологічної та професійної підтримки.

Це важливий шар проблеми. Повернення українців неможливе без працюючих шкіл, дитячих садків, університетів і центрів професійної підготовки. А вони неможливі без людей, які в них працюють. Якщо педагогічна система триматиметься лише на самовідданості, вона не витримає тривалого навантаження.

Окреме значення має професійна освіта. Для відновлення країни потрібні фахівці робітничих і технічних професій, а також програми перекваліфікації для дорослих, які втратили колишню роботу. Це стосується і цивільних, і ветеранів. Україна повинна не просто повернути людей фізично, а допомогти їм заново вбудуватися в економіку.

Ветерани та реабілітація: тест на зрілість держави

Питання повернення українців не можна відокремити від ставлення до ветеранів. Історія Наталії та Руслана Афанасьєвих з організації Veteran’s Pro Movement показує це особливо ясно. Наталя розповіла, що після початку повномасштабного вторгнення виїхала з матір'ю і сином із Нікополя, потім жила близько двох із половиною років у чеському Брно. У неї була офіційна робота, вона платила податки, користувалася медичним обслуговуванням, дитина ходила до школи і вчила чеську мову. Після мобілізації чоловіка, його поранення влітку 2024 року і втрати зору сім'я повернулася в Україну. Сім'я була адаптована за кордоном, але війна змінила їхні плани. Після повернення їм довелося заново пристосовуватися до життя в Україні.

Своєю чергою, Руслан Афанасьєв зазначив, що підтримка ветеранів має бути універсальною та автоматичною. Якщо ветеран не впевнений, що після поранення отримає лікування, реабілітацію, виплати, супровід і можливість працювати, то люди за кордоном теж не будуть впевнені, що держава зможе захистити їх у кризовій ситуації. Підтримка ветеранів — фундамент майбутнього суспільного договору.

Європейські партнери можуть допомогти, але не створити стратегію

Один із практичних підходів з боку ЄС, який обговорювався на дискусії, - цільова підтримка українських громад, готових приймати людей. Якщо відомо, що певна кількість українців планує повернутися в конкретний регіон, європейська допомога може йти на соціальне житло, школи, перекваліфікацію, робочі місця та послуги саме там, де виникне навантаження.

Ще один напрямок — навчання та перекваліфікація. Європейські країни, де зараз перебувають українці, можуть узгоджувати програми підготовки з потребами українського ринку праці. Якщо Україна розуміє, які професії будуть дефіцитними, людей можна готувати заздалегідь. Але для цього українська держава сама повинна мати прогноз, стратегію та комунікацію з партнерами.

Також учасники зазначили, що низка змін, наприклад, реформи трудового законодавства, не має подаватися як вимога європейської інтеграції, якщо вони погіршують становище працівників. Для повернення українців Європа має асоціюватися з гідністю, захистом праці та справедливими правилами.

Учасники також наголосили на важливості створення цілісної політики забезпечення соціальних прав в Україні, яка дасть змогу людям бачити своє майбутнє в рідній країні.

Раніше Соцпортал писав про нове дослідження щодо українських мігрантів, яке показує, хто саме виїхав, як українці інтегруються в Європі і що може вплинути на рішення людей повернутися додому. А також що для цього може зробити держава та чи як допомагають країні ті, хто став частиною української діаспори за кордоном.

Підписуйтесь на наш Youtube-канал, щоб не пропустити нові відео на гостросоціальну тематику. Всі новини про міграцію читайте в розділі Соціалка на Соцпорталі. Приєднайтеся до каналу "Що там із соціалкою" у Viber або ж у Телеграмі. Маєте конкретне запитання? Звертайтеся до СоцGРТ!