Останній такий хижак зник 90 років тому — тепер вчені з’ясували, як він полював

Нове дослідження черепів тілацина (Thylacinus cynocephalus) показує іншу картину. Незважаючи на величезну голову, його щелепи, ймовірно, були пристосовані не для тривалого утримання великої тварини, а для швидкого й потужного «клацаючого» укусу по невеликій і рухливій здобичі.

Деталі

Дослідники з Flinders University та University of Melbourne проаналізували будову збережених черепів тилацина та порівняли їх із сучасними хижими ссавцями.

Незвичайною виявилася сама комбінація ознак. Тілацин у середньому важив приблизно вдвічі менше за сірого вовка, проте його череп міг бути майже такого ж розміру. При цьому морда була довгою і порівняно тонкою — зовсім не такою масивною, як у хижаків, яким доводиться хапати й утримувати велику здобич, що чинить опір.

За розрахунками вчених, довга щелепа дозволяла її кінчику рухатися з високою швидкістю під час укусу. Великий і глибокий череп, у свою чергу, міг витримувати навантаження, що виникало.

Така будова більше підходить для різкого захоплення невеликої швидкої тварини, наприклад бандикута, ніж для боротьби з вівцею.

Автори навіть проводять функціональну паралель із деякими крокодилами та хижими рибами, які використовують довгі щелепи для швидких ударів. Це не означає, що тилацин полював як крокодил, — схожість стосується лише механіки укусу.

Вчені не можуть безпосередньо перевірити цю реконструкцію: останній достовірно відомий тілацин помер у зоопарку Хобарта в 1936 році.

На той момент вид уже був практично знищений. Європейські поселенці звинувачували тилацинів у нападах на овець, а влада Тасманії з кінця XIX століття виплачувала винагороду за вбитих тварин. Інтенсивне переслідування вважається головним чинником зникнення виду. Додаткову роль могли відіграти скорочення ареалу, зменшення здобичі, хвороби та конкуренція з собаками, хоча внесок кожного з цих чинників залишається предметом дискусій.

Чому це важливо

Нове дослідження не доводить, що тілацини ніколи не нападали на овець. Воно показує інше: їхній череп не виглядає спеціалізованим для регулярного захоплення та утримання великої здобичі, як у вовка.

Це особливо примітно з огляду на історію зникнення виду. Образ небезпечного «вбивці овець» використовували для виправдання його переслідування, хоча реальні масштаби збитків для тваринництва залишалися спірними.

Дослідження також показує межі знаменитої схожості тилацина з вовком. Ці тварини еволюційно були дуже далекими одна від одної: тилацин був сумчастим. Зовні вони набули схожої форми незалежно один від одного, але за подібним силуетом ховалися різні мисливські пристосування.

Ідея про дрібну здобич виникла не вперше: попередні біомеханічні дослідження вже вказували, що череп тилацина погано підходив для боротьби з великими тваринами. Нова робота уточнює можливий механізм — велика голова та довгі щелепи могли забезпечувати особливо швидкий і сильний ударний укус.

Джерело

Дослідження:«Skull morphology of the extinct Tasmanian tiger suggests unique biting style».

Автори: Vera Weisbecker, Andrew J. Pask, Axel H. Newton, Douglass S. Rovinsky.

Журнал: Nature Communications, 2026.