«День звільнення – мій другий день народження»: військова розповіла історію свого ув’язнення

Одна з жінок, яка провела 8 місяців в ув'язненні, розповіла свою історію. З міркувань безпеки ми не публікуємо її фото та реальне ім'я.

Ірина - військовослужбовиця, яка в грудні 2021 року вирушила у двомісячне відрядження на Донеччину. Тому жінка не панікувала, коли в лютому почали ширитися новини про можливе вторгнення. Однак пізніше Ірину евакуювали з першої лінії оборони в безпечніше місце - до Маріуполя. Про цей період жінка розповідає:

Спека почалася з першого дня нашого перебування в Маріуполі. Постійні хаотичні обстріли. Ми жодної секунди не знімали каски чи броніки. За кожною командою "повітря" спускалося під землю. Спочатку перебували за містом, але 26 чи 27 лютого нас перевезли на територію заводу Ілліча. Пам'ятаю дорогу, якою ми їхали. Усюди - обпалена техніка, трамваї, що зійшли з рейок, кинуті тролейбуси, обірвані дроти. На тротуарах лежали мертві люди. У місті паніка, хаос. Тоді прийшло розуміння, що це справді війна. Я багато років на службі, але до такого не була готова. Але чи можна до такого підготуватися?

На заводі ми постійно чули вибухи. Розуміли, це бомблять місто. Коли за можливості виходили на вулицю, страшно було дивитися, як горять будинки, горить Маріуполь.

Ірина потрапила в полон на початку квітня. У військових закінчилися продукти та вода. Протягом двох тижнів вони майже нічого не їли і пили технічну воду. Доставити продукти теж було неможливо, бо росіяни збивали гелікоптери з пораненими, не давали гуманітарні коридори, обрізали доступ до води та продуктів харчування.

Знаєте, був такий день, коли я трохи запанікувала, а потім сказала собі: Боже, ти тут із такою великою бригадою. Вони з голими руками підуть, щоб не дати противнику просунутися ні на сантиметр углиб. Тобі нічого не загрожує". Але, на жаль, мої надії не виправдалися. Нашим чоловікам потрібна була їжа! Тож однієї з ночей ми пішли на прорив, щоб вийти за місто й отримати доступ до постачання. А разом із цим можливість вести бій і тримати оборону. Але росіян була сила-силенна. І ми потрапили в полон, - поділилася жінка.

Бараки та Оленівка

Росіяни вивозили полонених вночі окремо, поділивши на чоловіків і жінок. Перевозили полонених стоячи у відкритих машинах.

Їхали через зруйновані міста. По руїнах, по трупах. У якийсь момент вантажівки зупинилися, нам сказали підняти руки вгору. Нас зустрічала колона з російських військових, ДНРівців із собаками, з прожекторами. Перше, що вони зробили - перерили наші рюкзаки і відібрали телефони, техніку. Залишили тільки спальники і каремати.

Потім нас пересадили в другу машину. Відвезли в якесь селище і завели в сарай. Це було довге приміщення із заґратованими вікнами без скла. Перше, що впало в око, коли ми увійшли в барак, були наші поранені хлопці, які лежали біля стін на бетоні. Їм ніхто не намагався допомогти. Хіба військовополонені не люди? Хіба їх не повинні оглядати лікарі?

Наступні п'ять годин, розповідає Ірина, їх знову обшукували, не дозволяючи піднімати голову і роздивлятися. Після чого дозволили лягти на свої каремати та спальники. У приміщення з вулиці потрапляв дощ із мокрим снігом.

Вбиралень у приміщенні не було, на вулицю полонених також не пускали. Лише залишили відро.

Наступного ранку ми зрозуміли, що наш барак не єдиний. Через ґрати було видно ще один, інший, бачили там наших хлопців. У сараї ми жили дві доби. За цей час нас годували один раз. Це була мерзла тушонка в банках, чай і шматочок хліба, - каже Ірина.

Після цього полонених перевезли в Оленівку. По прибуттю, чоловіки мали пройти через живий коридор із російських співробітників, які били кийками полонених.

Ми думали, що нас битимуть так само. Але до автобуса увійшов співробітник і сказав, мовляв, якщо не хочемо, щоб і нас так приймали, потрібно опустити голови і не виглядати у вікна. Я вийшла з автобуса в першій п'ятірці. Сил зробити цей крок не було, але розуміла, що вибору немає. З нас зрізали всі шнурки, ремені. Оглянули від спідньої білизни до устілок берців. Саме в Оленівці з мене зняли все золото, всі прикраси. Сказали, що повернуть. Звісно, не повернули.

В Оленівці жінка перебувала в кімнаті площею близько 10 квадратних метрів, розрахованій на шістьох осіб. Однак у приміщенні перебувало 40 осіб, які по черзі сиділи, спали та їли. Їли також із немитого посуду, передаючи тарілку та ложку сусідам. Чистої питної води не було.

На вулицю за 5 діб нас випускали двічі. Туалет був у камері. Але води, щоб злити, не було. Самі розумієте, який сморід там стояв. Про душ чи гігієну взагалі не йшлося, - додала жінка.

Таганрозьке СІЗО

У квітні полонених перевезли на територію РФ, у таганрозьке СІЗО, де їх приймали жорстоко:

Уявіть: людина бере тебе міцною рукою і з ненавистю стискає шию та гне до самої землі. А ти мусиш стояти біля стіни, широко розставивши руки й ноги, і голова в цей момент має бути дуже низькою. У такій позі потрібно було відповідати на запитання.

Найпринизливіше було, коли нас роздягли догола в присутності чоловіків. Очі ніхто з них не відвертався. Весь одяг у нас відібрали. Потім загнали на 2 хвилини в душ із крижаною водою. Дали мокру брудну ганчірку, щоб обтертися. Видали зеківську форму. І в такій самій позі, з головою, опущеною до колін, оформляли: брали відбитки, слину, відрізали волосся, нігті. Казали, що на ДНК.

Полоненим видали матраци і дуже брудну постільну білизну, в якій були замотані кружка, ложка, маленький тюбик із зубною пастою і трохи туалетного паперу.

Удень у камері не можна було сідати, лягати, весь час потрібно було стояти біля стіни з опущеною головою. Освітлення майже не було, тільки віконце з ґратами, з якого сифонило. Дивитися у вікно - заборонено. Сідати без команди теж. Крім цього, заборонялося голосно розмовляти і спілкуватися українською мовою.

Сказали вчити російську. У СІЗО нам уперше дали вірш "Простите нас, родные россияне" і зажадали, щоб ми його вивчили напам'ять. Наглядачі отримували насолоду, коли запитували, а ми повинні розповідати. Змушували співати російський гімн, "День победы". На кожній перевірці наглядачки-жінки нас тягали за волосся, били по ногах, якщо, на їхню думку, ми недостатньо широко розставляли їх біля стіни. Майже щодня на перевірці нас били. Принижувати й обзивати було нормою.

Найстаршій полонянці, за словами Ірини, було 56 років, до якої так само жахливо ставилися. Послаблень через погане самопочуття ніхто не робив.

Якщо ми хворіли, то не зверталися по допомогу. У мене проблеми зі спиною, якось попросила знеболювальне. Прийшов медик, дав мені дві таблетки, сказав, що вони не допоможуть, але звертатися до лікаря він мені не радить. Бо буде гірше, - поділилася жінка.

Після цього жінку переміщували ще двічі. Наступним місцем стала Бєлгородська колонія, де до бранців ставилися більш-менш лояльно. Полоненим було дозволено не опускати голови, вдень сидіти на ліжку.

Через 3,5 місяці жінку знову перевезли - до виправної колонії в Курській області.

Тут нас не просто змушували щоранку слухати гімн Росії, але дуже голосно його співати. Одного разу довелося співати гімн 17 разів поспіль. Тому що їм так хотілося. Вони так розважалися, - розповіла Ірина.

У виправній колонії за порушення правил були покарання. Одного разу, коли жінка вночі вкрилася легкою курткою поверх ковдри, вранці доглядач вдарив жінку головою об залізні двері.

Одного разу мене били шокером. Наглядач хотів перевірити заряд. Після цього мені стало зле, піднявся тиск, але його це не зупинило. І він знову вдарив струмом. Шокер там використовували для залякування: клацали ним біля вуха, голого тіла, - поділилася вона.

Увесь цей час бранці не знали, що відбувається в Україні. Росіяни розповідали лише, що країна захоплена і "влада про нас забула", схиляючи отримати російське громадянство. Ніхто не погодився. Росіяни дивувалися. Так само як і дивувалися, коли полонені жінки навчилися ниткою робити брови і розчісувати волосся зубною щіткою.

Звільнення

Довгоочікуване повернення відбулося в зиму. Жінкам дали одяг і відвезли до лікаря, перевіряли на поліграфі. Після чого з мішком на голові посадили в літак.

Мене все ще з мішком на голові посадили між двома хлопцями. Було дуже холодно, і вони мене з боків притиснули плечима, немов дали знати: тримайся! Та я розуміла, що це наші хлопці. Коли літак приземлився, і я не почула ні дзижчання моторів автозаків, ні гавкоту собак, то трохи заспокоїлася. Пакети з нас зняли тільки в якомусь приміщенні, де був великий басейн. По периметру стояли розкладачки з матрацами.

Ірина каже, що до останнього боялася думати про обмін:

Наступного дня нас за списками завантажили в автобус і відвезли. Сказали не піднімати голови. Коли автобус зупинився, навколо було поле. Промайнула думка, що нас привезли на розстріл. Про обмін боялася думати до останнього. Це здавалося неможливим. Поки не почула "Слава Україні!" в автобусі. Чітко пам'ятаю обличчя чоловіка, який називав прізвища. Він назвав моє, побачив мої сльози і почав плакати. А я стала, за звичкою опустила голову і склала руки за спиною. Він сказав: "Ніколи в житті цього більше не робіть". Я запам'ятаю ці слова на все життя.

Попри пережите, на наслідки для здоров'я, жінка зазначає, що полон не вбив у ній бажання продовжувати службу.