Недоторканність чи відкликання. Які механізми контролю ефективні?
Прірва у можливостях між депутатами і більшістю населення об'єктивно зумовлює несприйняття депутатської недоторканності. Однак видається, що самого по собі скасування недоторканності без запровадження елементів прямої демократії недостатньо. Форми безпосереднього народовладдя були відомі вже на початку минулого століття, хоча й не отримали досі значного поширення.
З огляду на міжнародний досвід питання коментує політолог, активіст «Соціального руху» Денис Пілаш
Вимога щодо позбавлення народних депутатів недоторканності є однією з найпопулярніших у суспільстві та є лейтмотивом протестів з вимогою «Великої політичної реформи», які тривають другий день поспіль під Верховною Радою. Більш того, навіть президент допускає відміну недоторканності в 2020 році. Про те, чи стане це достатнім для дієвого контролю за народними обранцями розповідає політолог, активіст «Соціального руху» Денис Пілаш.
- В країнах Вестмінстерської системи (Британія та її колишні колонії), як і в більшості континентальної Європи під недоторканністю розуміється парламентський імунітет – депутати не можуть бути піддані кримінальному або цивільно-правовому переслідуванню за те, що вони говорять і як голосують в парламенті. Поза його стінами за свої діяння в якості приватних осіб вони підлягають звичайній процедурі, так само як і рядові громадяни, – каже активіст.
В той же час, за його словами, в Україні під депутатською недоторканністю розуміють повний імунітет. Тому для арешту підозрюваного у чомусь нардепа треба подання прокуратури та голосування про позбавлення недоторканності.
- Чинна українська система породжує численні можливості для зловживань. Однак це не значить, що з відміною недоторканності відбудуться кардинальні зміни. Справді дієвим способом контролю за роботою депутатів, на думку «Соціального руху», є делегована демократія і можливість відкликання депутата виборцями у разі порушення передвиборних обіцянок. Таку систему, наприклад, втілювали депутати окремих партій в Німеччині, – підкреслює Денис Пілаш. Відомо, що представники Піратської партії Німеччини реалізують цей механізм шляхом електронної демократії.
Цікаво, що ідею імперативного мандату, вперше запроваджену після Жовтневої революції, підтримував видатний австрійський конституціоналіст Ганс Кельзен (він був науковим керівником українського марксиста Романа Роздольського).
- Зведена більшовиками в російській радянській конституції… аж ніяк не є, у світлі розглядуваного питання, подоланням демократії, а радше поверненням до неї. Короткий термін мандату, можливість повсякчасного відкликання народом представлених у різних радах депутатів і пов’язана з цим їхня цілковита залежність від виборців, тісний контакт з первісним матеріалом народної волі – все це найщиріша демократія,
– писав вчений у праці «Про сутність і цінність демократії» (1920). Подібні механізми історично закріплювались лише у соціалістичних конституціях (хоча тоталітарний характер режимів заважав утіленню такої декларації).
Важливо, що в розвинутих демократичних країнах політики самі йдуть у відставку, якщо стане відомо про їх приховані статки. Показовим є досвід Ісландії. «Соціальний рух» виступає за соціальну люстрацію, тобто позбавлення капіталістів та топ-менеджерів ФПГ права обиратись до влади. Призначення ж на державні посади бізнесменів та окремі ліберальні реформи сприяють корупції, підкреслює юрист Віталій Дудін.