В 40-х роках минулого століття цю мелодію наспівували італійські партизани. Пізніше, завдяки Мусліму Магомаєву вона потрапила до Радянського Союзу. Її співали американський виконавець Дін Рід і французький  Ів Монтан. За однією з версій вона має єврейське походження і з’явилася в Одесі на ідиш задовго до апеннінських інсургентів. На Майдані її співали у вигляді «Вітя, чао»!, а на концерті в окупованому Донецьку італійські сталіністи з Banda Basotti. Один з найбільш душевних переспівів хіта всіх часів і народів Bella ciao («Прощавай, красуне», з іт.) належить вокалісту та клавішнику культового гурту «Рутенія» Костю Єрофеєву і вже надцять років поспіль відомий як «Гімн УНСО». В інтернеті присутні відверто низькопробні записи, втім, це не заважає оцінити як естетичні так і пророчі сторони пісні.


Лишайся, мила, не плач, кохана,
За твої думи i сина спокiйний сон
Я вранцi рано у партизани
Пiду з боївкою УНСО.

Я вийшов з мiста, я встав з окопу,
Спливають кров’ю Абхазiя i Днiстер.
А вiд Донбасу до Перекопу
Два переходи БТР.

Не плач, кохана, вже сурми грають,
Тебе згадаю в застiнку перед кiнцем.
Бо хто воює, той не вмирає,
Повiк залишиться бiйцем.

До лiктя лiкоть стає пiдмога.
О, мила, чао, мила, чао, мила, чао, чао, чао
I од порога i до порога
Йде наша правда, наш звичай.

В бою загинуть — не на базарi
Сьогоднi — я , завтра — вiн, пiслязавтра — ти,
Кому — на лаврах, кому — на нарах,
Кому — в УНСО, кому — в мєнти.

Нас криють мiни, гiрська дорога.
I кожен з нас сто раз вмер i сто раз воскрес.
I ось я вперше молюся Богу,
Як хрест стискаю АКС.

Ми знову разом на барикадах,
I не здригнеться твоя i моя рука.
«УНСО — до штурму, УНА — до Влади!» —
Звучить наказ провiдника.

Снаряди свищуть, трiщить брукiвка,
Моє кохання давно є одна вiйна
Мiй дiм — руїни, сiм’я — боївка,
А заповiт — статут УНА.

Нехай гуркочуть бої запеклi,
Бо краще згинути вовком, нiж жити псом.
У рай не пустять, проте у пеклi
Я твердо знаю є УНСО.

У рай не пустять, проте у пеклi
Я твердо знаю є УНСО.

… 1997. Ми сидимо в офісі тоді ще СНПУ тоді ще на Софіївській. Сергій, троєщинський гопник, алкаш, бабій і скінхед, зараз відомий київський журналіст, просторікує на тему Донбаса.

 — У мене все просто, — каже він, — почнеться війна, візьму автомат і поїду на фронт.

Не знаю, поїхав два роки тому чи ні. В якості добровольця, мабуть ні. Журналіста – ймовірно. Головне в іншому: якби банально це не звучало, наприкінці 90-х, НІХТО, від забитого свастиками київського бритоголового до правого інтелектуала на факультеті політології Шевченка (часто це було одне і теж) не мав сумнівів в тому, що Крим і Донбас БУДУТЬ. Хтось («Тризуб») готувався і бігав людям на сміх по лісам. Хтось бігав (УНСО), але в 2014 до фронта майже не доїхав. Зупинився на рівні перманентного «бойового злагодження». Принаймні, про окремий батальйон ніхто не чув. За кілька років СНПУ апргрейдилася до ВО Свобода. З неї давно пішла «стара гвардія», хтось сів (Вахній і ко), інші зайнялися бізнесом або як Сєрьожа – журналістикою. На з’їзді в 2004 рулили інші люди з іншим порядком дня і планами на майбутнє. Романтичні алюзії про «кохання під окупацією» (вірш і збірник білоруського поета А. Адамовича) відійшли на другий план. На горизонті зоріли вогнища першого Майдану, концепція «внутрішньої окупації» заступила побоювання перед «зовнішньою».

Розпочата в 2004 захоплива ротація регіональних еліт притупила архетиповий страх перед Диким полем. Від Януковича до Ющенка і назад націоналістичні рухи спочатку сором’язливо визирали у напіввідчинені двері власного маргінеса. Згодом знахабніли і на хвилі буремних подій другого Майдану почали заглядати до вікон великої політики. Трампліном, котрий дозволив правим застрибнути на підвіконня парламенту стали дві, припасовані спинами наче сіамські близнюки сходинки: анексія Криму і окупація Донбасу.

Ними, один за одним, долаючи електоральні перешкоди і змітаючи на своєму шляху вчорашнє несприйняття населенням рвонули до електорального успіху нашвидкоруч організовані боївки «Тризуба» («Правого Сектору»), «Соціал-націоналістичної асамблеї» («Азов» — «Національний корпус»), «Карпатської Січі» (ВО Свобода), «імені святої Марії)» (Братства), ОУН («ОУН»). На цьому шляху підсковзнулися на слизькій дошці популізму фейкові батальйони Тимошенко і Ляшка. Організовані осколки УНСО довго збиралися і збирали, в тому числі на дизайнера (sic!) по фейсбучним паблікам. Настільки, щоб дочекатися закінчення активних бойових дій. Без власного фронтового батальйону, а відтак і електоральних перспектив. Окремим добровольцям, звичайно ж, респект. Загиблим — вічна пам’ять.

Під час цього короткого і стрімкого забігу хтось лишився топтатися на місці (те ж УНСО), дехто не зумів перегрупуватися і по дорозі розгубив набутий на Майдані імідж («Правий Сектор»). Інші залишилися в статусі-кво (ВО Свобода). Єдиний, по-справжньому фантастичний успіх випав на долю до цього маловідомої Соціал-націоналістичної Асамблеї, на платформі котрої розпочав свій шлях «Азов». Зараз колишні харківські маргінали прикривають неформальний фланг політики Авакова (полк «Азов»), засідають у Верховній Раді (Білецький), керують Нацполіцією (Троян), копняками виганяють з правих шанців виборців ВО Свобода («Національний Корпус»).

Вони «яструби» української політики. Від їх позиції в тому числі залежить концепція деокупації (реінтеграції) спочатку Донбасу. Як бути з Кримом в будь-якій хронологічній перспективі не знає ніхто. Тому зупинимося на 3-х найбільш популярних варіантах розвитку подій.

Хорватський. Україна схожа на колишню Югославію. Передусім, з огляду на низку регіональних подібностей. Останні дуже умовні. Так, роль Сербії віддають Росії; Хорватія це Галичина, Боснія  — Крим тощо. Не зважаючи на цілком механічні тотожності цей підхід не позбавлений певної раціональності. Принаймні, в частині, що стосується Донбасу. Згідно з концепцією української «Югославії» залежні від Росії терористичні анклави «ЛНР» і «ДНР» за всіма ознаками нагадують чисельні «сербські країни» — етнічні анклави на території Хорватії і Боснії, передусім.

Їхня історія, як і їхня доля є моделями, на котрі орієнтуються вітчизняні реваншисти з числа вищеназваних ультраправих. «Хорватський сценарій» це не просто класика, це майже релігійний сюжет. В двох словах: на початку проголошення своєї незалежності Хорватія втрачає контроль над майже 25% своєї території, котрі відходять місцевим «сербським краянам». Їх, в свою чергу, підтримує Сербія, для котрої крах Югославії тотожний краху майбутнього Великої Сербії. Хорвати відступають і беруться за реформування економіки і збройних сил. Паралельно цементують фундамент міжнародного тиску на Сербію і спостерігають за тим, як борсаються у багнюці власного вибори «краянські» сепаратисти. За цими заняттями минає три роки. 4 серпня 1995 року 200-тисячна, переобладнана хорватська армія практично без опору займає Західну Славонію. Знесилені консолідованим західним тиском власне серби спостерігають в окуляри біноклів і телевізійних екранів за тим, як хорватські танки рівняють їх останні алюзії на відновлення хай невеликої, але такої власної балканської імперії.

Нічого не нагадує? Один в один. Ні відняти, ні додати. Україна – Хорватія, «ЛДНР» — сербські сепаратисти, Росія – Сербія. Як тільки вона виходить з Донбасу українська армія максимум за два тижні бере під контроль державний кордон. Це залатує величезну колективну травму від отриманих протягом двох років поразок. Разом з тим, гострим наче скальпель ножем вскриває величезний економічний гнійник, антибіотиків від котрого в України немає. Залишилося реформувати економіку і армію. Ну і попросити Росії вивести дислоковані на Донбасі батальйони. Що з цього важко, а що неможливо? Після двох років імітації реформ і те й інше здається фантастикою. Принаймні, протягом наступних років.

Боснійський. Перефразовуючи відому приказку, «боснійський» сценарій це те саме, що хорватський, лише навпаки. Станом на сьогодні він реалізований в Боснії і Герцеговині. Аналогічний до нього варіант проштовхується в ситуації з Молдовою і Придністров’ям, а також з Україною і «ЛДНР». Модель подібного державного утворення влаштовує, як мінімум, дві сторони: буремний регіон і його, згідно з середньовічною термінологією «сеньйора», котрий втомився утримувати «васала». Офіційно ця втома ряжена у занепокоєння гуманітарною ситуацією в регіоні. Насправді, дуже схоже на розповсюджені ще у 19 столітті війни панів: один з них нападав на маєток іншого, крав і примучував кріпаків сусіда. Після цього за кілька днів повертав його назад, знекровленого різками і сповненого «стокгольмського синдрому», з його потаємними БДСМ-алюзіями про нового господаря. Після цього, закривавлений, але живий кріпак досить вільготно розміщався в будинку господаря, часто отримував «вільну» і на правах члена родина жив за рахунок і на шиї колишнього пана.

Подібне, в чомусь паразитичне існування провадить теперішня Сербська країна в складі Боснії і Герцеговини. Рівноправний партнер у слабо затягнутому федеративному вузлі сербський анклав не зважає на потребу розвивати спільну з боснійцями і хорватами місцеву «матрицю» і періодично погрожує «розв’язатися» і вийти з домовленостей. Це в свою чергу, впливає на динаміку модернізаційних процесів в країні, котра, серед країн колишньої Югославії, здебільшого, пасе задніх. І це не дивно в ситуації паралельного існування як мінімум, двох влад. Україна хоче бути Хорватією: успішною і переможною. Її північні сусіди наполягають на боснійському сценарії, згідно з котрим 4% окупованої бандформуваннями «ЛДНР» території матимуть право визначати вето на, як мінімум, зовнішньополітичні рішення цілої країни. За це Україна обіцяє відбудувати і відгодувати Донбас, котрому, як відомо, «все всегда должны».

Ідеально — для Донбаса, котрий, нарешті перестане всіх годувати і піде на заслужену, часто військову (бойовиків легалізують), пенсію.

Ідеально — для Росії, чий наснажений БДСМ-сеансами «новоросійський» кріпак мріє про лаври колективного «шарикова».

І нарешті, третій варіант. Найбільш тривалий, можливий і доступний. Кіпрський. Згідно з історичною довідкою в 1974 році майже 40% території острова було захоплено місцевими турецькими сепаратистами, на боці котрої виступив тодішній прототип сучасних російських «іхтамнетов» турецька армія. Втім, це не завадило грекам-кіпріотам пізніше вступити до Європейського Союзу і вирватися вперед у порівнянні з контрольованим турецькою армією Північним Кіпром. Настільки, що вже за кілька десятиліть так званий «патріотизм шлунку» почав перемагати «патріотизм прапора» і колишні сепаратисти самі попросилися назад. Більше половини з них підтримали об’єднання Кіпру, в той час як самим грекам-кіпріотам цей план прийшовся не до смаку. Одна з причин – наявність турецької армії на окупованих територіях.

Цей варіант теж влаштовує «ЛДНР» — ми підтягнемося під ваш рівень життя після того, як ви його досягнете. Гарантією серйозності наших намірів вдруге одружитися вважайте два армійські корпуси на чолі з Генштабом Росії. Серйозні мужики – серйозні гарантії. Схоже на «ідеальну Прибалтику» російськомовного мешканця Латвії, Литви або Естонії: «фашиствуючі» прибалти тягнуть воза в ЄС з його вершиною піраміди – welfare state, в той час як місцеві путіністи насолоджуються його бюджетними благами у власній «нарвській» або «даугавпілській народній республіці», з пенсією у євро, Путіним на екрані і батальйоном «іхтамнетов» в гуртожитку напроти.

Від Донбасу до Перекопу два переходи БТР. Як мінімум, одна з моделей вказує на високу ймовірність саме такого формату деокупації східних теренів. Проблема лише в тому, що, як казав Гьоте:  «теорія суха, а дерево практики вічно зелене». Іншими словами, Україна не Хорватія, і навіть не Кіпр. Відтак, ми просто не знаємо, звідки підуть БТР – зі вже звільненого Донбасу на ще окупований Крим чи навпаки. Готуймося до першого варіанту. Тримаймо в голові всі інші.

Мирослав  Чайковський, Соцпортал



загрузка...

Читайте також

Коментарі