Ситуація в Україні cхожа на аналогічну в країнах Латинської Америки. Та ж сама компрадорська буржуазія, відсутність реального, а не декларативного реформування, перефразовуючи О. Арестовича, «люди нові – схеми старі». І нам, і їм притаманна так звана пауперизація – різке класове розшарування. Кажуть, що 4% населення України так чи інакше контролює біля 96% валового продукту. Бонус – 450 чоловік, відомих як депутати Верховної ради, чиї лише задекларовані статки складають третину бюджету сусідньої Молдови.

Теоретично, подібний стан речей мав рано чи пізно породити потужну партію лівого толку, соціал-демократичну, мінімум. Практично, ніша соціального опору використовується всіма без винятку популістами, від парламентських «тимошенків-ляшків» до крайніх правих з числа «Національного корпусу», «Правого Сектору» і ВО «Свобода». Важко уявити, що люди, котрі декларують колекції антикваріату мають бодай щось реально, не декларативно, спільне, з тими, хто виживає на «мінімалку», або за допомогою «натурального господарства» в селі.

Політика – це ВІП-хобі, дозволити собі його можуть лише люди з певним майновим статусом і часто – непевним моральним бекграундом. Свідченням останнього стали все ті ж декларації, з їх відсутністю доказової бази законного походження майна. Пояснення на кшталт «мені подарували», «це бізнес дружини» тощо можуть ввести в оману лише партактив на ставці. Всіх інших мешти за 40 000 доларів або «орендовані» через страх перед «режимом» Януковича палаци в Козині лише дратують. Причина роздратування, втім, лежить в площині банальної заздрості. Ми заздримо, ми хочемо бути на їх місці. Хочемо їздити іншим транспортом, харчуватися в інших місцях, відпочивати за кордоном… «Лексус» замість маршрутки; ресторан замість вузької кухонки, Мальдіви, не Залізний порт…

Ми хочемо красти, і пишатися цим. Рвати на собі «вишиванку», а не гинути на лінії зіткнення. Їздити під любим видом наркотиків, інколи через трупи невинно убієнних бабусь без претензій з боку правоохоронних органів, власне, своїх же друзів. Розбивати на публіку лоби у власних церквах і хреститися антикварними артефактами ціною в бюджет райцентра. Своїх дітей ми вчитимемо в туманному Альбіоні, або хоча би в якійсь Сорбонні. Для тих, хто не успадкував всі батьківські гени підійте юрфак або міжнародних відносин «Шевченка». Зрештою, у Києві кокс дешевший, а ділер перевірений. Все ж контроль як ні як.

Вони кров від крові свого народу. Не «жидомасони», «сепаратисти», «рука Кремля» або інша, часто стереотипна нечисть. Вчорашні сусіди, етнічні українці, професійні патріоти, котрі спромоглися інвестувати нажите непосильним трудом у практичну недоторканість депутатського або чиновницького статусу.

Історично в Україні домінували саме ліві партії. Згадайте, ким були Іван Франко і Леся Українка, Григорій Косинка і Микола Хвильовий, Микола Міхновський і Симон Петлюра? Цей список не на одну шпальту. Відкинемо «хліборобів» на Надпріпрянщині і УНДО в Галичині. До появи ОУН 90% відсотків місцевого політикуму складали, властиво, ліві, від анархістів до есерів, від есдеків до націонал-комуністів. Результатами більшовицької зачистки і встановлення однопартійної системи стали кілька  взаємодоповнюючих наслідків.

По-перше, перервалася традиція. Станом на сьогодні, лише поодинокі адепти знайомі з працями Драгоманова, Бачинського, Подолинського, Мазлаха, Шахрая, Майстренка, Полтави, Горнового тощо. Після Другої Світової останні носії цієї традиції згуртувалися довкола антибандерівського діаспорного видання «Вперед», а на теренах СРСР – невеликої, малопомічної грубки десь на колимському лісоповалі у 70-х. Доживші до Незалежності комуністичні дисиденти витягнули з шаф вишиванки і перефарбувалися в націонал-демократів, відтак, питомо ліва, в українському варіанті остання націонал-комуністична традиція не спромоглася вийти на вищий організаційний рівень. Хоча би партійний.

Три складові української лівої (від теоретичних розробок, до їх втілення в тому числі у боротьбі за незалежність) канули в Лету: соціал-демократична традиція ЗУНР-УНР, «упівський соціалізм» (переважно на еміграції)  та націонал-комуністи 70-х років 20 століття. Їх місце зайняла радянська доктрина вульгарного марксизму, а після 1991 довільно кальковані, малопридатні для українського грунту, часто субкультурні західні зразки.

По-друге, відбулося заміщення, підміна як термінів, так і самих понять. В Україні і більшості країн колишнього СРСР лівими вважають залишки колишніх місцевих компартій, або їх політтехнологічних клонів. Сформовані, властиво, радянською традицією вони не мали нічого спільного з соціалістичним світоглядом і за набором ідеологем, нічим не відрізнялися від традиційних проросійських консерваторів, з їх апеляцією до дешевого популізму і популізму на дешевизні. Після нещодавньої заборони КПУ одночасно кілька партійних структур спробували підняти випавший з рук Симоненка і Ко прапор комунізму. Поки що безрезультативно – занадто жорстка конкуренція на ниві соціального популізму.

В Україні відсутні ліві: просто і українські. Станом на сьогодні жодна з позапарламентських маргінальних груп не має нічого спільного з українською лівою традицією. Для цього є кілька надзвичайно банальних причин. У всіх них, як це не банально, один спільний знаменник. Це ставлення до неоколонізаторських процесів Росії на пострадянських просторах.

Одні, пр., «Боротьба», не зважаючи на перманентне пашталакання щодо прав і тд робітників, на повірку виявилися закосом під своїх попередників, більшовиків. Як і «муравйовці» 100 років тому, сучасні знежирені сталіністи в 2014 взяли активну участь у відновленні окупаційного російського режиму. Схожість з історичними попередниками у маскуванні за соціальними гаслами, різниця –  у результатах. Цього разу заробити «бендерам від комунізму» вдалося, досягти бажаного – ні. Перша радянська столиця не стала другою українською.

«Соціальний рух», котрий нещодавно оформився в першу питомо українську ліву партію не підтримує відновлення колишнього СРСР в будь-якому вигляді. Щоправда, особливо і не опирається йому. Позиція партії дуже схожа на В. Винниченка: «На біса нам армія, треба боротися з панами». Збоку дуже схоже на голову страуса в піску. Наче і пече в одне місце, але, в цілому, жити можна.

Колаборанти і «пораженці»  — дві групи в середовищі українських позапарламентських лівих. Перші до цих пір розводять банальні пропагандистські теревені щодо «фашистської хунти» і «соціалістичних республік Донбасу». Другі лояльніші до «українського проекту» і не мають особливих алюзій щодо класового, ба навіть, умовно інтернаціонального характеру Донбасу. Разом з тим, в силу цілком ілюзорної внутріпартійної потреби, до цих пір не спромоглися сформулювали свого ставлення до окупації частини південних та східних територій України.

Ви можете уявити перспективи партії, котра декларує боротьбу за народні інтереси (і, як не дивно, це не технологія), разом з тим робить вигляд, що окупація Криму і війна на Донбасі є наслідком міфічного «олігархічного», абощо, протистояння?  В крайному разі пробує обґрунтувати свою відмову від однозначної оцінки «складністю ситуації», «чисельними факторами», «гуманістичним підходом» тощо?

Питання: які шанси в українському електоральному полі матимуть структури, які недвозначно підтримали слоган «Путин, введи войска»? Або ті, хто уникає відповіді про причини найбільшої колективної  травми українців за останні 25 років? Тієї, котра ще довго дамокловим мечем висітиме над шиєю української економіки. Тієї, що російським танковим з’єднаням перекрила шлях до ЄС і НАТО Молдові, Грузії і Україні.

Жодної. На місцевому рівні  — так. На регіональному – можливо. Максимум — завести кілька депутатів у сільські чи міські ради населених пунктів до 50 000.

В Україні є ліві. Немає перспектив. Принаймні, допоки їх алюзії торкатимуться власної ідейної величі. Поза очікуваннями з боку тих, кого вони прагнуть представляти. Два Майдани, дві окупації і одна війна визначили порядок денний населення України. Вони пробігли повз український лівий рух як Ахілл проз заглиблену у свої панцир і думки, черепаху. Шансів на те, що народ підлаштується під «правильні» революційні очікування лівих, мало. Шансів на еволюцію самих лівих, як виявилося, теж. Верхи не готові, низи не готові, ніхто не готовий. Відтак, 0 + 0 = 0.

Ось чому в Україні  ніколи не буде лівих. По суті, не по формі.

Мирослав  Чайковський, Соцпортал



загрузка...

Читайте також

Коментарі