25 років тому найбільша на той час недержавна етнічна група стала незалежною. В 1991 році вона устаканилися в адміністративних кордонах УРСР і приготувалася до тривалого марафонського забігу в напрямку світлого європейського майбутнього.

Поруч, можливо на кілька кроків попереду маячили різнокольоровими трусами спортсмени з Прибалтики і Польщі. Згідно з розповсюдженою тоді концепцією «наздоганяючої модернізації» саме вони мали нести нові капіталістичні прапори в естафеті під назвою «хто перший добіжить до ЄС».

Неочікувано прудкі мешканці колись спільної цивілізаційної ойкумени, сьогодні відомої під геополітичним концептом Балто-Чорноморського союзу, передумали грати «в довгу» і одночасно перетнули фінішну пряму в 2004 році. Акурат в рік початку першого українського Майдану.

Ми залишилися позаду, натхненні деклараціями тогочасних майданівських вождів і перспективами різкого подолання відриву під поляків і прибалтів. Потім було перше, масштабне, колективне розчарування в Ющенку і «любих друзях» з його логічним у таких випадках вислідом – контрреволюцією «регіональних» господарників».

Кілька років повзучої «донбасизації» управлінського апарату, новий Майдан, Небесна сотня, анексія Криму, окупація Донбасу, 2 роки «гібридної війни», «експропріація експропрійованого» під гаслами повернення державі, «статус-кво» колаборантам Дикого поля, імітація реформ і топтання в багнюці народного очікування і що головне, терпіння…

***

ix6qvgxjstm-768x1024…  26 серпня 2014 р., в районі смт. Новосвітлівка Краснодонського району Луганської області загинув член УНА-УНСО, перший керівник Правого Сектору Обухівщини (Обухів – місто обласного підпорядкування, 35 км. на південь від Києва, прим.ред), доброволець батальйону «Айдар» Сергій Кононко. Крім нього під свій останній обстріл потрапили ще троє добровольців. За іронією долі вижив лише поранений, котрого вони везли до шпиталю (за іншою версією виходили з оточення). Пізніше в медіа з’явилася інформація про обмін тілами загиблих з терористами банд формування «ЛНР». Після цього за результатами експертизи ДНК трьох загиблих ідентифікували, Кононка, відомого за позивними «Обухів» (місто походження), «Обух»  (скорочено від Обухів, легендарний засновник міста) і «Тор» (носив на шиї Мьолнір – молот Тора) – ні. Принаймні, про його поховання в місті не чули. За свідченнями з місцевих «Хронік міста» останнє не могло пройти повз обухівчан. Тим більше в ті буремні, нервові часи, коли за новою українською традицією СВОЇХ (саме так, з великої літери) ховали велелюдно, на колінах. Любителю язичницької символіки (носив на шиї Мольнір – Молот Тора) Кононку це припало би до душі. Якби… .

За нашою інформацією місцеві журналісти зайнялися розшуком його родичів, власне, інформації про добровольця. Зараз ми не знаємо в кого він вірив і яким богам молився. Разом з тим, на кількох його світлинах з обухівського спортзалу чітко видно маген-давид – т. зв. «зірку Давида». Для не непосвячених: це те саме, що хрестики для православних, місяці для мусульман тощо. Його не носять як прикрасу, як і будь-які інші подібні  атрибути це радше символ віри. В даному випадку – етнічного походження. Відтак, що ми маємо на виході? Український футбольний ультрас-націоналіст єврейського походження, класика дещо призабутого з часів Євромайдану тренду «жидобандерівець».

chj15sdafag

Згідно зі статистикою за час війни на Донбасі загинули 82 народжених в Росії; 3 – Азербайджані, 4 – Білорусі, 2 – Вірменії, 4  — Грузії, 1 – Естонії, 12 – Казахстані, 2 – Киргизстані, 1 – Кубі, 1 – Латвії, 7 – Молдові, 1 – Монголії, 12 – Німеччині, 1 – Польщі, 1 – Таджикистані, 4 – Туркменістані, 3 – Угорщині, 11 – Узбекистані, 1 – Чехії.

Серед них 3 громадянина Росії, 4 – Грузії, по 1 з США, Швеції, Білорусі, вільної Ічкерії.

map1

В Україні немає повноцінної статистики загиблих в АТО. Принаймні, в розрізі їх етнічності. Та, що є, ділить загиблих на громадян України і іноземців. Трохи країни походження, що, в свою чергу, не ідентично національності. Ну народився українець в Кишиневі, переїхав до Вінниці, загинув під Луганськом. Можна сказати, що молдаванин воював за Україну? Звичайно, ні.

Наскільки коректно виділити з них представників різних націй за прізвищем? В ситуації з умовно українськими прізвищами на  — ко і умовно російськими на  — ков це безперспективно, оскільки тожсамість на цих теренах давно подолала рубікон примітивної ідентифікації. З кавказськими або середньоазіатськими прізвищами простіше, їх семантика говорить сама за себе.

Іншими словами, якщо з Алієвим Іолчу Афі Огли все зрозуміло, то ким себе вважали Аліщенко Іван Альбертович чи Амельчаков Юрій Юрійович вже важче. Йдемо далі. Коли ви востаннє або хоч раз чули про загиблих в АТО угорців, поляків, румун, болгарів, циган, власне всіх тих, кого прийнято вважати частиною «багатонаціонального народу» України? Йдеться, насамперед про корінні народи, представники котрих мешкають на території країни спокон віків? Чому мас-медіа не артикулюють заяви про ставлення цих громад до подій в Криму і на Донбасі? Прес-служби громадських об’єднань меншин не інформують про участь своїх членів в АТО? Всі чули про польських і угорських найманців «ЛДНР», хто чув про їх добровольців, а чи мобілізованих в АТО? З України чи країн проживання?

Натомість ЗМІ сочаться інформацією про кримсько-татарські з’єднання, від умовного батальйону до очевидної роти; історіями про єврейських добровольців або Єврейську роту в УДА («Українська добровольча армія») Д. Яроша. Можливо це некоректно, але кримські татари і євреї не мають до України територіальних претензій. В той самий час окремі політичні кола країн сусідів не покидають алюзій щодо Львова – польського міста, румунського статусу Північної Буковини, угорського протекторату над Закарпаттям тощо.

Ми не розводимо тут шовінізм і не шукаємо бліх в чужому волоссі. Питання, котрі ми піднімаємо важкі і неполіткоректні. Ще гірші висновки: згідно з ними Україна стоїть на одній зі сходинок в формуванні нової «української матриці» — повноцінної політичної нації. Її основа – поліетнічна кооперація корінних і не дуже меншин, чиї представники підтримують розвиток власне українського територіального проекту з його претензіями на статус «нової Хорватії» або «нового Ізраїлю». Для цього ми маємо все  необхідне, від потреби у докорінній модернізації на грунті нового суспільного договору до власних «сербських країн» і «палестин».

Саме тому, ідеальною вважається ситуація, коли етнічні меншини зважають на ситуацію і впрягаються  у спільний для всіх плуг державного реформування, котрий, втім, частина з них до цих пір вважає ярмом. Звідси зайві в ситуації збройного протистояння з Росією вимоги розширення власного статусу, від культурного до територіального. Зайвий і напрочуд небезпечний патерналізм з його «можливо Росія буде краще». Власне, і вимоги подальшої автономізації і вказаний нами патерналізм часто замішані на густому тісті з де латентної, а де відкритої русофілії, симпатії до бандформувань «ЛДНР». Останні, на думку окремих представників національних меншин є прикладом «успішного» відстоювання своїх «прав» представниками російської меншини на сході України. Відсутність реальних, а не пропагандистських передумов до вибуху так званої «русской весны» ними до уваги не береться.

Вони не вірять в місію українського проекту, звідси і зростаюча статистика по «картам поляка», румунським чи угорським паспортам в місцях компактного проживання. Можна говорити про поглиблення зв’зків з країною походження, а можна – про ігнорування інтересів країни проживання і перманентну підготовку «запасного аеродрому». І лише кримських татарам немає куди бігти, а євреї давно інтегрувалися до українського соціума, настільки, що станом на сьогодні повноправно вважаються однією із складових нової «української матриці».

Українська історія знає кількасот років протистояння з поляками і моторошні сторінки Волинської трагедії. Існування на периферії імперської ідентичності в Росії і єврейські погроми за часів козаччини, гайдамаччини, отаманщини. Ми кілька століть потерпали від предків кримських татар і них самих.

Сьогодні ми різні квадратики одного Кубика Рубика. Процес його складання триває. Українська політична нація щосили намагається віднайти і припасувати до нього всі, присутні на її території квадратики-меншини. Через призму нових викликів, факторів формування і розвитку, тих, про які йдеться в партійній пісеньці загиблого обухівського УНСОвця Сергія Кононка: «А від Донбасу до Перекопу два переходи БТР»…

«Шляхи революції ведуть на Схід». Так стверджували автори популярного у певних колах часопису «Націоналіст» в середині 90-років минулого століття. Виявилося, що все амбівалентно. Згідно з першим законом діалектики шляхи контреволюції ведуть звідти, назустріч.

Хто ляже органічним квадратиком до загальноукраїнського Кубика Рубика, а хто чекає на чергових «освободителей» в статусі «сплячої ячейки», свідомий своєї ролі 5-ї  колони зараз, в надії на покращення життя в окупаційному «бессарабському», «срібноруському», «галицькому» або «буковинському», медійно-«народному» протектораті потім?

Час покаже. Російські пропагандисти підкажуть. Розкажуть і продемонструють як принижують національні меншини в місцях їх споконвічного проживання прийшлі і ушлі українські «хвашисти». Тези (і дези) про незадоволення «київським режимом» з боку угорців, болгар етк. вже були. Хто буде наступним? Це питання до СБУ. Нам лишається спостерігати і сподіватися, що все вище написане – одна суцільна концептуальна помилка і тил є. А Кубик давно складений.

Мирослав Чайковський,  Соцпортал



загрузка...

Читайте також

Коментарі