Зорко Юрий Валентинович (Украина, 1937) «Донецк. Окраина города» 1980

Ми прожили 25 років в одній країні. Це не мало, практично ціле покоління. Разом з тим, події останніх 2 років засвідчили, що різниця між регіональними особливостями не тільки не стерлася, навпаки – набула прикінцевої, подібної до метастаз форми. Весь час ми думали, що «покоління незалежності» на Донбасі і в Криму лояльніше до України ніж їх батьки і діди. Ми вірили в просвітницьку місію української освіти і недооцінили асиметричний вплив нашпигованого російськими мемами кабельного телебачення.

Приклади – нижче. Насправді їх більше ніж 3. Йдеться про комплекс взаємопов’язаних і взаємооповнюючих позицій, мета котрих – не ревізія, але повне заперечення права на існування «українського проекту». Зупинимося на перших трьох міфах, вони ж – базис, платформа, символ віри новонаверненого адепта «русского бога».

***

МІФ 1. «ДНР-ЛНР» це територія. Separatistischen Version.

З точки зору ідейного «новороса» йдеться про апеляцію до відновлення історичної справедливості. Остання різномаста і схожа на його улюблену страву – окрошку. Роль основи, квасу чи сироватки грають бульбашки на перманентній бразі з імперської історії. Серед продуктів помічені похідні від неї радянські меми з ковбаси за 2,20; маслаки продпайка з Донецько-Криворізської республіки та дрібно нашаткованої бурякової гички з колгоспних полів часів Хрущова. Весь цей де крутіший, де рідший заміс приправлений фронтовими «стограмами» зимового сталінградського шота.

«Новоросія» адепта це гримуча, складна для цивілізованого європейського шлунка суміш з всього, умовно найкращого у російській історії. Для нього несуттєво, йдеться про монархізм, комунізм чи нацизм. Ідеологічні установки «русскомірців» гнучкіші ніж здається на перший погляд. Не зважаючи на різницю у чисельнику, головне це знаменник, свого часу озвучений Е. Лімоновим. «У нас была великая епоха», переконаний «русскомірєц», в ідеологічній шафі котрого привиди Миколи Другого і Власова розкладають дружній пас’янс з сусідами по поличці, Леніним і Сталіним.

«Новорос» апелює до кожного з них. В силу очевидних проблем з освітою він  малознайомий з концепцією та історією Дикого Поля. Його знайомство з територією починається з царського топоніма «Новоросія», котрий пізніше трансформується в комуністичну «Донецько-криворіжську республіку», згодом в умовно-нейтральний «Донбас».

«Новоросія» адепта – це відроджений на певному етапі метафізичного циклу медіа-вірус, в основі котрого лежить зачистка і деколонізація «ісконно російської» території  від тимчасової окупації з боку власне українських сепаратистів. Ідеальна «Новоросія» це лівий берег Дніпра, з Києвом чи без нього і з центром в колишньому Дніпропетровську. Його сусід, київська Малоросія, ще далі за Збручем – галичани, згідно з сучасними концептами російської історіографії, ймовірно, окремий народ. Варіант – частина польського.

«ДНР-ЛНР» це організація. Цієї версії притримується українське законодавство, згідно з котрим, ці абревіатури функціонують в двох взаємодоповнюваних площинах. В першій йдеться про організацію, власне терористичне угруповування; друга позначає територію, котру захопили її бойовики. Найбільш яскравий приклад з подібного – «Ісламська держава», спочатку угруповування, потім територія, котра перебуває під її контролем.

За даними статистичного порталу Statista, у 2015 році тільки ІДІЛ здійснила більше атак, ніж «ДНР» та «ЛНР». Уже на третьому місці — «аль-Каїда в Сирії», також відома як Аль-Нусра. Відтак, питання про статус «ДНР-ЛНР» вирішується на користь української версії – це організація, котра, на відміну від частини властиво сепаратистських рухів по-перше, прагне до іренденти; по-друге  — не має єдиного етнічного стержня, а значить про «право націй на самовизначення» не йдеться; по-третє є ідейною та збройною проекцією сусідньої держави; по-четверте – контролює заледве третину від зазначених у своїх найскромніших планах територій; і насамкінець – в якості обґрунтування свого права на існування, користає з таких, досить заскорузлих, і тим дивніших для постмодерного суспільства консервативних мемів, як царських («Новоросія»), так і радянських («антифашизм»).

МІФ 2. «ДНР-ЛНР» («Новоросія», в цілому) це «русская земля».

Наступний міф місцевих колаборантів і їх російських кураторів полягає у твердженні, згідно з яким існують «відпочаткові», властиво, російські землі, на котрих росіяни «жили завжди». Згідно з розповсюдженою серед місцевих маргіналів і російського істеблішменту концепції О. Дугіна до них належать, зокрема, частина Прибалтики («Балторосія»: Клайпеда, Нарва, Даугавпілс), північний Казахстан, південно-східна Україна («Новоросія»), рівнинна частина Чечні, Придністров’я тощо.

В якості доказів крім низки досить спекулятивних «міфів руського мира» адепти новітньої колонізації колишніх імперських околиць наполягають на очевидній для них статистиці. Згідно з нею етнічні росіяни були і є більшістю на вказаних територіях. Так це чи ні? Звернімося у пошуках відповіді до статистики переписів.

Статистика етнічного населення південно-східних регіонів України

Отже, згідно з першим Всесоюзним переписом населення в північно-західних округах сучасної Донецької та Луганської областей (включно з окупованими територіями) відсоток українців значно більший: в Артемівському районі — 72,5%, в Старобільському — 89,3%. У південно-східних районах — українців трохи більше 50%.

Крім того, у Луганському і Сталінському округах великий відсоток складають росіяни — 42,7% і 34,2% відповідно.

У Маріупольському — росіяни (18,5%) і греки (15,5%).

Йдемо далі. Тогочасний адміністративний поділ був дещо інакшим. Території півдня і сходу України складалися з 3-х частин, власне тих, котрі адепти «Новоросії» вважають «неукраїнськими»:

Степовий підрайон: Зинов’евська, Маріупольська, Мелітопольська, Миколаївська, Одеська, Першомайська, Старобільська, Херсонська окру́ги, Молдавська АРСР;

Дніпропетровський підрайон: Катеринославський, Запорізький, Криворізький окру́ги;

Гірничопромисловий підрайон: Артемівський, Луганський, Сталінський окру́ги.

Статистика перепису свідчить, що в «Степовому підрайоні» (від Приазов’я до Бесарабії) українці складають 3 674 086 чоловік, росіяни 798 073. Різниця в 4, 6 разів.

«Дніпропетровський» (Запоріжжя, Західний Донбас). Українці 1 983 403, росіяни — 213 653. Різниця в 9, 3 рази.

«Гірничопромисловий» (Східний Донбас, частина Слобожанщини):  українці — 1 221 800, росіяни  — 639 151. Різниця в 1,8 разів.

Сумарна кількість українців в цих 3-х округах 6879292, росіян: 1650877, різниця в 5, 1 рази.

Звичайно, урбанізація Донбасу і пов’язані з нею міграційні процеси вплинули на етнографічну карту місцевості. Так, в 1926 році на території сучасної Донецької області українцями себе вважали 61,6% населення, в той час як в 2001 – 59,9%, росіянами, відповідно, 24,6% і 38,2%.

На території сучасної Луганської області в 1926 році українцями себе вважали 68,2% населення, росіянами – 28,1%, в 2001 – 58% і 39,1%, відповідно.

Етнічність, власне ідентифікації подібного штибу складніші, ніж здається на перший погляд. Події останнього часу свідчать на користь гіпотези про її, як мінімум, нестабільність. Очевидно, існує кілька «українських» ідентичностей, рубікон між котрими лежить в площині так званої «історичної правди». У «донецького» українця вона своя, у «київського» — інша, «львівського»  — теж. Частина тих, хто вважає себе українцями вкладає в поняття етнічної самості, відмінні від більшості, характеристики. Це, в свою чергу дає підстави як їм самим, так і російським пропагандистам розвивати гіпотезу про Україну, як територію, на котрій проживають кілька рівновіддалених від «единого руського народа» субетносів: новороси, малороси і тд. Співців імперського гімну статистика і сучасний етногенез не цікавлять. Їх «Украина» — це пасторальна, наївна територія родом з 19 століття. Зі смішною мовою і політичними амбіціями.

МІФ 3. Боротьба з фашизмом.

Один з ключових міфів російських пропагандистів має на меті формування орієнтованої на т.зв. «радянський інтернаціоналізм» цільової групи. На відміну від місцями сумнівної і відверто шовіністичної тези «Донбас – русская земля» війна з «бандерівцями» знаходить більший відгук на Донбасі – одному з останніх «радянських» анклавів Східної Європи.

Не останню роль в формуванні автономної, дистанційованої від материкової України, практично субетнічної ідентичності на Донбасі відіграли типові для 70-х років минулого століття радянські процеси остаточної колонізації території колишнього Дикого поля. Подібні тегденції охопили значні простори тогочасного Радянського Союзу і супроводжувалися масовими міграційними процесами так званих «спеціалістів», простіше кажучи – інженерно-технічної інтелігенції. Їх наслідки, зокрема, урбанізація місцевості, русифікація території тотожно формування іншокультурних анклавів до цих пір використовується Росією на рівні концепції «сограждан» і її нещодавнього, модернізованого варіанту – «російської нації».

В цьому відношенні немає різниці між російсько-орієнтованими вкрапленнями в Прибалтиці, Молдові, Україні, Казахстані. Значно менше постраждали республіки Кавказу і Середньої Азії, котрі позбулися власних бомб уповільненої дії за допомогою різкої відмови від панівного статусу старої партійної, часто власне російської номенклатури, підвищення статусу місцевої мови і падіння рівня добробуту в 90-х. Позбавлені досить зручного статусу «білої людини», змушені адаптовуватися не лише до нових економічних обставин, але і культурного середовища колонізатори в підсумку повернулися на етнічну батьківщину. В Україні, Білорусі, Казахстані, частково Прибалтиці лишилися цілі покоління, для котрих знання чи тим більше використання місцевої мови не доступне. Для когось це політична маніфестація, для більшості – відсутність потреби. «И так поймут».

Частина тих, хто лишився, інтегрувалися до нових державних організмів і навіть претендує на, власне, державотворчу роль. До прикладу, подібних позицій притримується мер Риги Ніл Ушаков, котрий наполягає на існуванні спільної для латишів і росіян громадянської латвійської нації. На протилежному боці барикад — колективне Придністров’я, мешканці, котрого вирішили, що воювати простіше, ніж вивчити кляту румунську мову. При тому, шо відсоток молдаван серед населення лівого берега Дністра високий. Як і українців. Але в битві за ідентичність перемогла спільна для всіх радянська міфологема, як і на Донбасі. Кажуть, свого часу територія Придністров’я входила до складу України і орієнтовно в 1993 Смирнов просився назад. В 90-х не склалося і черговий радянський заповідник відправився у майже самостійне плавання під наглядом досвідченого російського лоцмана у вигляді 14-ї армії РФ.

Ситуація на Донбасі майже ідентична. Шахтар з Донбасу знайде спільну мову з енергетиком з Клайпеди, або робітником з Тирасполя швидше, ніж з вихідцем з іншого регіона України з однієї простої причини. У них спільний бекграунд – молодість у 70-х, служба в армії, розподілення із Саранська на підприємство в «національній окраїні», День Перемоги, 1 травня, Жовтнева революція і туга за втраченим. Відтак, варто визнати, що значна частина російськомовних громадян не інтегрувалася до країн проживання і не збирається. Пенсія, зарплата і житло не впливають на їх, нанизану пропагандою російських медіа, картину світу.

Мешканець «ЛДНР» хоче жити окремо, або в Росії, але Україна має платити пенсію. Росіянин Риги або Талліна хоче отримувати зарплату в євро і мати безвізовий режим, але, в ідеалі в якісь Естонській губернії чи області, на правах відновленого статуса панівної меншості. Як було за царських часів, як було за Союзу. Така амбівалентність, шизофренічність позиції. Остання, як відомо, влаштовує Росію на всьому континуумі її протекторатів: ідеально, коли фінансові зобов’язання несе одна сторона, а політичний вплив має інша. Звідси ростуть ноги «особливого статусу» Донбасу, а з недавнього часу і Придністров’я.

Звідси мем «боротьби з фашизмом», від Бронзового солдата в Талліні до сучасних донбаських міфів, в котрих просто немає місця відмінної від малоросійської ідентичності. Принцип, за яким формується їстівна для «радянських» анклавів страва передбачає чітку дієтичну добавку: є ми, а є вони. Вони – це всі, хто проти переформатування сучасного української ідеї і її апгрейду на рівні уніоністьких, від народів-братів, до «украинцы — это испорченные русские» концептів. Повна або, принаймні, часткова відмова від індивідуального прочитання історії з її подальшим підпорядкуванням спільній з Росією імперській історіографії. В ній ми частина чогось більшого, метафізичного, божественного. В минулому і майбутньому. Радянському і неоімперському. Заради цього, переконані адепти «руського мира», варто поступитися своїми «хуторянськими інтересами», тим більше в їх квінтесованому варіанті – «бандерівстві».

Справедливості заради варто відзначити, що більшість «борців з фашизмом» слабо орієнтується в походженні терміну, а тим більше особливостях українського націоналізму і вважає, слідом за героєм «ДНР» Й. Кобзоном, що «бандерівець» є похідною від слова «банда». Трохи осторонь стоять радянські міфи про галицьких колаборантів часів Другої Світової тощо. Зараз слово «бандерівець» практично зрослося з радянським, а потому і російським мемом, щоправда вийшло за межі свого географічного ареалу. Для ідейного «новороса», «бандерівець» — це людина, котра демонструє бодай мінімальну лояльність до сучасного «українського» (в його прочитанні «американського») проекту – включно з жовто-блакитними шкарпетками. Окремі мова, історія і перспективи не розглядаються. Це помилковий шлях розвитку, котрий призвів до війни на Донбасі. Більше того, апеляція до відмінної від «загальноросійської», «загальнорадянської», чи будь-якої локалізованої в інших термінах, ідентичності прирівнюється до одного з найбільш ненависних слів, що цікаво, як для прихильників європейського, так і євразійського напрямку розвитку  — «фашизму».

Свого часу, в радянській публіцистиці існували досить неоковирні терміни на кшталт «троцко-фашист», зараз «фашизмом» називають все, що просто не подобається. Класичний приклад —  представник російського МЗС сумнозвісна Захарова, котра критику в спортивній статті на The Guardian назвала «фашизмом».

В російській пропагандистській версії «фашизм» — це не Муссоліні, не шовінізм тощо. Фашизм —  це все і всі, хто критикує панівну лінію партії. Так було за Радянського Союзу, так і зараз. Відроджено низку, як виявилося простих, і в той же час продуктивних, глибинних мемів, реакція на котрі у населення практично підсвідома. В ситуації з Донбасом, ця, багато в чому гіпертрофована інтерпретація як терміну, так і явища, набули ідентичного з російським медіа-продуктом виміру  — хто не з нами, той фашист. Варіант – «кто не русский, тот фашист». І крапка. Звідси і повернення до «антифашизму». І не має значення, що «руський мир», як принцип авторитарно-консервативного світогляду, багато в чому є властиво «фашистським». Свого часу Черчіль передрікав, що «фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами». Донбас довів цю гіпотезу в дві дії і перетворив на аксіому.

***

Звичайно, повний перелік цих старих-нових, забутих-відтворених легенд «руского мира» включає в себе не 3, і навіть не 5, 10 чи 15 положень. Це струнка і по-своєму логічна парадигма спирається на вигадані колись і архаїчні зараз, втім, все ще популярні світоглядні міфи. Нормальний, адекватний у своєму божевіллі «новорос» вірить у те, що «Донбас годує Україну» (зараз гріє своїм вугіллям); він вірить у те, що знає українську мову, а слово «дітлахи» від «лохи» і є «бандерівською обзивалкою»; «новорос» не сумнівається, що все життя працював на Україну, котра тепер повинна утримувати окуповані території і, це справедливо. Він не чув про відсутність в Україні «накопичувальної пенсійої системи», а якщо і чув то не збирається вірити. Для нього данина Дикому полю це не повторення історії, а її, історії, справедливість за принципом «Нам все должны».

Ми вважали його віру маргінальною, а набір релігійних символів сектантським. Ми сміялися над його побутом і пихою. Ми прогавили момент, коли чирку прорвало і гній бризнув назовні. Коли Орда вийшла з підпілля і спробувала відновити втрачені 25 років тому позиції. Дехто з нас до цих пір думає, що компроміс можливий. Він помиляється сам і вводить в оману інших. Одне добре – тепер рубікон проходить не по Збручу. А значить шанси все ще є.

Мирослав Чайковський,  Соцпортал



загрузка...

Читайте також

Коментарі