Мінські угоди: історія, інтереси, перспективи

Мінські угоди: історія, інтереси, перспективи

Так звані перші «Мінські угоди» було підписано на початку вересня 2014 року з метою підвести риску під збройним конфліктом на сході України. Відтоді минуло два роки, протягом яких військові дії рідко зупинялися на довше, ніж добу.

Відбулося також кілька ескалацій конфлікту, наслідком найбільшої з них узимку 2015 року стало підписання нового протоколу в межах тих-таки угод. Наразі єдиний відчутний результат Мінських угод — зниження (порівняно з фазами активних бойових дій) жертв серед військових обох сторін конфлікту та цивільних осіб. Ця стаття є спробою аналізу передумов виникнення Мінського процесу, особливостей його протікання та причин недієздатності плодів цього процесу — Мінських угод.

Конфлікт в Україні та передумови першої Мінської угоди

2014-й став роком великих змін для України. Країна увійшла в нього з величезною торбою нерозв’язаних проблем — внутрішньополітичних, соціальних, а також зумовлених зовнішньополітичними обставинами. У столиці вирував Майдан, який протестував проти влади президента Януковича та його «Партії Регіонів». Янукович, який наприкінці 2013 року відмовився від підписання угоди про економічну Асоціацію з ЄС і взяв натомість кредит від Російської Федерації на 15 мільярдів доларів, у очах міжнародної спільноти та значної частини українців остаточно спозиціонував себе як не просто проросійського, а прямо залежного від Росії лідера. Температура суспільства, і без того розігрітого економічною стагнацією, невирішеними соціальними проблемами, спробами Януковича та наближених до нього людей централізувати й узурпувати владу в державі, дійшла до градусу кипіння. Замість того, щоб зменшити вогонь, Янукович накрив каструлю кришкою антипротестних законів 16 січня — і стався вибух. Протести радикалізувалися по всій країні, на заході й у центрі протестувальники захоплювали державні установи. Водночас набирав силу реактивний (у тому сенсі, що виник він як відповідь на Майдан) рух Анти-Майдану, підживлюваний із тих самих джерел незадоволення економічною та соціальною ситуацією, але підтриманий іншими верствами еліти й зорієнтований на Росію як на головного партнера, а для декого і як на майбутній «порт приписки» — після відокремлення від захоплених бандерівцями територій.

У лютому в столиці відбулася розв’язка. Після кривавих вуличних боїв 18—20 лютого Янукович втратив віру в спроможність деморалізованих силовиків і своїх однопартійців надалі захищати та підтримувати його владу, і втік в Росію. Бурхливу радість протестувальників і їхніх лідерів, які одразу зайняли керівні посади в уряді та парламенті, було затьмарено новинами, що приходили з Криму. Там відбувалися акції проти подальшого перебування в складі України, що супроводжували захоплення влади на півострові частинами російської армії та загонами численних добровольців, зокрема й зі складу колишніх українських силовиків, котрі відступили з Києва. Частина українських військ, правоохоронців та представників влади перейшли на бік Росії, частина відступили на материк. Референдум про приєднання до Росії, що відбувся в Криму 16 березня, лише «легітимізував» те, що фактично вже відбулося.

Натхненні прикладом кримських товаришів, учасники Анти-Майдану розпочали активні протести й у інших частинах України. Досить потужні антимайданівські рухи Одеси, Харкова, Запоріжжя, Донецька та Луганська перейшли до активних дій. Як і на Майдані, в акціях Анти-Майдану брали участь різноманітні групи з різними цілями. Але якщо під час самого Майдану там домінували групи, підконтрольні представникам українського великого бізнесу та українськими політикам, то після анексії Криму та прямого втручання Росії тон стали задавати проросійські активісти, а акцент на темах спротиву «бандерівцям» та корумпованим прозахідним лідерам Майдану змінився на теми щонайменше федералізації, а як максимум — приєднання до Росії вслід за Кримом. Нечисленні ліві активісти та окремі члени КПУ, які намагалися переорієнтувати повістку на соціальні та економічні питання, зазнали краху. «Русская весна» (саме таку самоназву використовували деякі протестувальники) керувалася прикладами попередніх дій майданівців, орієнтуючись на захоплення будівель органів місцевої влади та силовиків. 7 квітня було оголошено про створення Донецької та Харківської Народних Республік. Як і в Криму, на новий рівень організації та діяльності ці протести вивів «зовнішній фактор». 12 квітня озброєна група добровольців на чолі з російським монархістом Ігорем Гіркіним, який брав участь у подіях в Криму, а перед тим у кількох «гарячих точках» на боці інтересів Росії та православ’я, захопила владу в двох великих містах — Слов’янську та Краматорську, — розташованих майже посередині між Харковом та Донецьком. 14 квітня виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов підписав указ про початок антитерористичної операції.

Після цього маховик війни почав розкручуватися повільно, але неухильно. У квітні відбувалися локальні сутички на блокпостах біля Слов’янська та краматорського аеропорту. 2 травня сталася трагедія в Одесі, де внаслідок вуличних зіткнень між прихильниками Майдану та Анти-Майдану й пожежі в Будинку профспілок, де переховувалися частина анти-майданівських активістів, загинуло кілька десятків людей. У той самий день біля Слов’янська почалися активні бойові дії з використанням військової техніки. 9 травня в Маріуполі добровольчі батальйони й українські силовики вступили в бій із місцевими проросійськими активістами, які на той час уже називали себе ополченням ДНР, та міліціонерами, котрі перейшли на їхній бік. На початку червня, після обрання та інавгурації Президента Петра Порошенка, АТО активізувалася й українська армія, разом із частинами Національної Гвардії та добровольчими об’єднаннями, перейшла в наступ. 5 липня було захоплено Слов’янськ, угруповання Гіркіна відступило в Донецьк. 22 липня перейшли під контроль уряду Сєвєродонецьк та Лисичанськ. У серпні темпи українського наступу дозволяли розраховувати, що стратегічну мету повернення під контроль кордону, розрізання території ДНР та ЛНР, подальшого оточення та ліквідації сил сепаратистів буде досягнуто найближчим часом. Проте активізувалася підтримка сил сепаратистів із боку Росії (аж до використання частин регулярної армії, якого Росія не визнає), і наступ українських сил захлинувся. У результаті контрнаступу південний фронт української армії розвалився, значні сили опинилися в оточенні під Іловайськом і були розгромлені під час спроби прориву. Фактично, дорога для «коридору на Крим» була відкрита. Маріуполь і Запоріжжя опинилися перед загрозою захоплення, а Росія ясно показала, що готова активно діяти не тільки в Криму, але й на сході України.

Перша Мінська угода та передумови «Мінська-2»

В таких умовах було проведено перший раунд Мінських переговорів і підписано «Протокол за підсумками консультації Тристоронньої контактної групи, щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України П. Порошенка та ініціатив президента Росії В. Путіна». Ідея про проведення переговорів саме в Мінську з’явилася ще в липні, але нагальна потреба принаймні тимчасового перемир’я постала лише після описаних подій. У переговорах брали участь: від України — другий президент Леонід Кучма, від Росії — посол в Україні Михайло Зурабов, а також представник ОБСЄ — Хайді Тальявіні й лідери ДНР та ЛНР Олександр Захарченко та Ігор Плотницький відповідно. Саме їхні підписи стояли під підсумковим «Протоколом», що з’явився 5 вересня. Проте, вочевидь, головні пункти цього протоколу було погоджено, принаймні на загальному рівні, до переговорів, під час телефонної розмови Порошенка та Путіна, яка відбулася 3 вересня. Говорячи про зміст протоколу, всі пункти можна умовно розділити на три групи: положення про припинення бойових дій, положення про політичне врегулювання конфлікту й положення про безпеку в зоні конфлікту. Основні пункти першої групи положень — двостороннє припинення застосування зброї, забезпечення моніторингу перемир’я за допомогою ОБСЄ та обмін полоненими й заручниками. У другій групі — положення про децентралізацію влади в Україні, зокрема через ухвалення закону про особливий статус деяких районів Донбасу, проведення місцевих виборів у цих районах за новим законом, а також заходи для покращення гуманітарного та економічного становища на території конфлікту. Третя група — забезпечення контролю над кордоном з боку ОБСЄ, виведення незаконних збройних формувань, бойовиків та найманців, гарантії безпеки для учасників конфлікту і, звичайно, «продовження інклюзивного загальнонаціонального діалогу».

Отже, причини, через які український уряд пішов на переговори й погодився на запропоновані умови миру, зрозумілі — бойова поразка й загроза продовження бойових дій за участі, прямої чи непрямої, Росії могли призвести до ще більших територіальних втрат і внутрішньої дестабілізацієї — аж до повної втрати суверенітету України як держави. Чому на переговори пішли сепаратисти та Росія? Тут необхідно згадати, що ЄС, США та низка інших країн запровадили відчутні економічні санкції проти Росії ще після анексії Криму. Росія, підписуючи Мінські угоди й орієнтуючись на їх імплементацію, очевидно, прагнула продемонструвати свою прихильність до мирного врегулювання конфлікту та наблизитися до зняття, бодай часткового, санкцій. Крім того, Росія мала ще одну мету: зберегти свій політичний вплив на процеси в Україні. В умовах неможливості участі у виборах та, відповідно, будь-якого впливу на українську владу найбільш проросійськи-орієнтованого електорату, яким традиційно було населення Криму та Донбасу, а також дискредитації, перешкод функціонуванню та інколи прямих заборон на діяльність проросійських партій та організацій на решті українських територій Росія втрачала свої інструменти «м’якої сили», а сама лише постійна загроза прямого вторгнення є малоефективним інструментом впливу. Тому Російська Федерація, звичайно, була і є зацікавленою в поверненні території Донбасу під юрисдикцію України. Проте результат Майдану і провал Януковича довели, що в довоєнній конфігурації української системи влади Росія не має достатньо впливу для забезпечення своїх інтересів. Саме тому необхідною умовою миру було названо децентралізацію та особливий статус Донбасу, за яким крилася давня ідея перетворення України на федерацію, де стратегічні зовнішньополітичні рішення неможливі без згоди всіх членів.

Щодо представників самих сепаратистів, то їхня участь у переговорах та підписання угоди стали свідченням крайньої залежності від Росії. Під час усіх найгарячіших фаз конфлікту лідери ДНР та ЛНР повторювали, що вони є представниками незалежних країн, і їхня мета — саме незалежність. Проте Мінська угода передбачала лише якийсь із форматів автономії. Навіщо було ДНР та ЛНР в умовах воєнних перемог іти на такий компроміс — незрозуміло, якщо, звичайно, не враховувати згадані вище інтереси Росії. Серед варіантів розвитку подій навесні 2014 року розглядали й варіант розділу України та створення нової підконтрольної Росії держави «Новоросії», від Одеської області до Харківської (а можливо, і включно з Києвом), на який від початку орієнтувалися повстанці в Україні та деякі лідери сепаратистів із Росії (наприклад, Гіркін). Цей план, очевидно, передбачав численні локальні повстання, які мали зумовити захоплення влади на місцях і подальше об’єднання нових республік. План провалився, сил місцевих сепаратистів не вистачило, а об’єднання українських великих бізнесменів та більшості чиновників навколо ідеї українського суверенітету й незалежності стало несподіванкою, мабуть, навіть для них самих. Для реалізації цього плану необхідним було масштабне залучення Росії, до якого закликав той-таки Гіркін, але, через небажання Кремля опинитися в іще більшій міжнародній політичній та економічній ізоляції, цього не сталося. У варіанті урізаних ДНР та ЛНР, які не були спроможні самостійно контролювати навіть території Донецької та Луганської областей, а з наступом української армії опинилися на межі існування, ідеологи та лідери сепаратистів розуміли повну залежність від Росії й були змушені погодитися на той мінімум, що їм пропонували — амністія, особиста безпека і шанс бути обраними на майбутніх місцевих виборах.

Ще одна сторона переговорів, представлена через посланця ОБСЄ, непрямо беручи участь в переговорах через контакти з Кремлем та українським урядом, — це ЄС та США. Маючи деякі розбіжності в своїх інтересах в Україні та її відносинах із Росією, на дипломатичному фронті ці актори виступали об’єднано. Не в останню чергу через дипломатичну та військову залежність ЄС від США, актуальність якої підтвердилася вперше з часів Холодної війни через посилення військової напруги в регіоні й необхідність збільшення військового контингенту НАТО в Польщі та Прибалтиці. Метою західних країн у переговорах була нормалізація відносин із Росією через припинення бойових дій, які стали несподіваною і відверто зайвою проблемою (в умовах, коли проблем у Заходу й без того вистачало), а також збереження в Києві прозахідної влади разом із недопущенням посилення російського впливу в регіоні. Можна припустити, що для ЄС важливішою була перша мета, для США, через віддаленість від фронту й менший обсяг економічних зв’язків із Росією — друга.

Таким чином, перший варіант Мінських угод був спробою прийти до компромісного рішення, яке б припиняло бойові дії, нормалізуючи політичний процес із гарантіями «особливих» позицій для проросійських сил. Але підписаний протокол мав кілька проблем. Перша — нечіткі формулювання. Не вказано було, що саме передбачається під спеціальним статусом Донбасу, не описувалося, як саме буде відбуватися припинення бойових дій, і, головне, у якому порядку мають реалізовуватися положення. У подальшому каменем спотикання стало саме це: коли мають відбутися вибори на Донбасі — до відновлення контролю за кордоном і відведення техніки, чи після. Другою проблемою було те, що протокол підписували, образно кажучи, з ножами біля горлянок майже всіх підписантів. Україна стояла перед загрозою повномасштабного воєнного вторгнення, сепаратисти — перед загрозою відмови у підтримці з боку Росії, а Росія опинилася в досить незручному становищі через санкції та міжнародний тиск. США та ЄС були на комфортніших позиціях, але безпосередніми сторонами конфлікту вони не були, тож виступали в ролі суддів та наглядачів. Останньою проблемою Мінських угод була їхня загальна слабка легітимність. Їх підписували не лідери держав, навіть не голови міжнародних відомств. Із боку України це був колишній президент (хоча МЗС України і підтвердило його права як офіційного посланця), з боку Росії — один із послів, а підписи лідерів невизнаних республік, яких на той час ніхто на їхні посади не обирав, узагалі небагато важили.

 Щоб розв’язати бодай якусь із цих проблем, переговорники робили спроби конкретизувати положення угоди. 19 вересня 2014 року було підписано додатковий меморандум, який уточнював і конкретизував заходи на забезпечення перемир’я, майже не зачіпаючи інші, ширші теми переговорів. У ньому передбачалося відведення важкого озброєння на максимальну дальність його пострілу, створення 30-кілометрової зони безпеки, заборона наступальних дій, використання бойової авіації та встановлення нових мінних загород. Також передбачалася організація місії ОБСЄ з моніторингу виконання домовленостей і наголошувалося ще раз на необхідності виведення закордонних збройних формувань, бойовиків і найманців із території України. Цей меморандум дав деякі результати — значно зменшилася кількість загиблих військових і цивільних, активні бойові дії припинилися на деякий час. Проте головні причини конфлікту не було подолано, а втілювати в життя більш далекосяжні положення Мінської угоди ніхто особливо не поспішав.

«Мінськ-2» та стагнація мирного процесу

Щоправда, у межах виконання угоди було зроблено деякі кроки. Верховна Рада ухвалила-таки закон «Про особливий статус», а в ДНР та ЛНР почалися процеси консолідації влади, ліквідації угруповань, які не приймали угоди або відмовлялися підпорядковуватися владі очільників республік. Різноманітні збройні угруповання об’єднувалися в «народні міліції», які потім можна було б легалізувати. Відбувався також обмін полоненими. Проте і в Україні, і в самопроголошених республіках одразу з’явився потужний спротив виконанню мінських угод. В Україні «партія війни» — і ультраправі, і звичайні популісти, що грають на патріотичних почуттях, одразу заявили про неприйнятність такого формату миру, в якому «військові злочинці» та «терористи» отримують не тільки амністію, але й шанс засідати в українському парламенті, а ще, понад те, мати особливі, культурні, політичні та економічні права на території деяких районів Донбасу. А спікер парламенту ДНР Борис Літвінов одразу заявив про неможливість виконання Мінських угод і про те, що самопроголошені республіки були на перемовах лише спостерігачами, а отже не зобов’язані нічого виконувати (щоправда, Літвінов поплатився за це посадою). Загалом, виконання угод не було в інтересах ні України, ні сепаратистів. Для України виконати угоди було особливо важко, оскільки через більшу конкурентність під час виборів лідери України більше залежать від настроїв у суспільстві, і вони зовсім не впевнені, що ефект від припинення бойових дій зможе компенсувати втрату голосів націоналістично і антиросійськи налаштованого електорату. Не кажучи вже про повернення до електорального поля кількох мільйонів виборців із категорично негативним ставленням до керівників і організаторів антитерористичної операції. Водночас Росія, а тим паче місцеві лідери сепаратистів, вочевидь, не впевнені в забезпеченні своїх інтересів за умов відведення військ і зброї.

Саме тому період із вересня 2014 до січня 2015 років було присвячено пошукам виправдань невиконанню угод, суперечкам щодо тлумачення його положень, а також реорганізації й укріпленню власних військових потуг. Сторони конфлікту готувалися до ще одного раунду з’ясування, чий погляд на вирішення цього самого конфлікту є більше реалістичним. Проте ескалація й активні бойові дії на початку 2015 року не виявили однозначного переможця. Сепаратисти змогли взяти Донецький аеропорт, який довго слугував в українській пропаганді символом незламності військового духу, проте в подальшому наступі на Піски і Спартак зазнали поразки й відчутних втрат. На іншому фронті, біля Дебальцевського виступу, після важких і виснажливих боїв наступ збройних формувань ДНР та ЛНР закінчився захопленням 9 лютого села Логвіново та фактичним оточенням угрупування української армії в Дебальцеві. Правда, повторення Іловайська не відбулося, більша частина оточених спромоглася вийти з котла, а основні рубежі оборони української армії на артемівському напрямку збереглися недоторканими. Військові дії підтвердили статус-кво, сепаратисти змогли отримати перемогу — захопили важливий залізничний вузол Дебальцеве, проте, за свідченнями зокрема й деяких просепаратистських експертів 4, зазнали занадто великих втрат, щоб у найближчий час наступати знов. Звичайно, зберігався великий резерв «північного вітру», як називають прихильники самопроголошених республік пряме втручання Росії, але це крайній захід, вдаватися до якої Кремль до часу написання статті не надто поривався.

Тому, коли долю українських військ у Дебальцеві ще не було вирішено, сторони конфлікту поїхали в Мінськ на новий раунд переговорів. На цей раз Путін та Порошенко зустрілися особисто, до них також долучилися представники ЄС, президент Франції Франсуа Оланд та канцлер Німеччини Ангела Меркель. Переговори між ними завершилися підписанням нового документу, який мав назву «Комплекс заходів по виконанню Мінських угод». Підписували його, правда, не вони, а ті самі переговірники, які підписували й перший «Протокол». Натомість лідери держав видали спільну заяву, в якій висловлювали повну підтримку «Комплексу заходів», а крім того заявляли про наміри домовлятися і про ширші питання — газове співробітництво, економічна асоціація України з Євросоюзом і «занепокоєння» Росії з цього приводу, загальне відновлення співробітництва в Євразії, а також залучення Німеччини та Франції до реконструкції банківської системи на території Донбасу та сприяння відновленню соціальних виплат там.

«Комплекс заходів» в основному повторював пункти «протоколу», знову намагаючись розв’язати деякі з проблем, що заважали його імплементації (ОБСЄ 2016). Положення нового документу набагато детальніше описували необхідні кроки для досягнення миру, а також вказували на чіткі часові рамки та послідовність упровадження. Наприклад, обмін полоненими мав відбутися протягом п’яти днів після відведення зброї, постанову Верховної Ради про визначення територій, які підпадають під дію закону «Про особливий статус», має бути ухвалено в 30-денний термін, відновлення контролю над кордоном має початися в перший день після виборів, а завершитися після загального політичного врегулювання та конституційної реформи, в якій буде закріплено децентралізацію та особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей. І все це, зрозуміло, в консультаціях та переговорах із представниками окремих районів. У цьому документі також закріплювалося, що саме мається на увазі під особливим статусом: амністія для учасників конфлікту, мовне самовизначення, право місцевих органів влади на участь у формуванні місцевих силових структур, створення народної міліції, право на «транскордонну співпрацю з регіонами Російської Федерації» і так далі.

Проте очевидно, що головною проблемою Мінських угод були не формулювання, а інтереси сторін конфлікту, які ще раз спробували привести до компромісу — і знову без відповідного політичного підґрунтя. Нові угоди було сприйнято опозиційними силами, знов-таки з обох боків, як нову «зраду». Українську сторону обмежили в дипломатичних маневрах, наголошуючи на тому, що «спочатку вибори, потім кордон», проте приводів для відмови в організації та визнанні виборів на конфліктних територіях вистачало. Українська влада каже про необхідність спочатку припинити бойові дії, оголосити повний режим тиші, відвести військову техніку та звільнити територію Донбасу від російських військових. Росія ж заявляє, що її військових на Донбасі немає й так, а ті, що є — добровольці й перебувають у складі міліції, яку передбачено угодами. А щодо режиму тиші — то тут ОБСЄ повідомляє про порушення режиму обома сторонами, а сторони звинувачують одна одну в тональності, яка мало відрізняється від виправдань шкільних забіяк: «він перший почав». Таким чином продовжувати конфлікт можна ще довго, незважаючи на тиск «міжнародних партнерів». Наразі основні переговори проводяться в так званому «Нормандському форматі», що являє собою зустрічі тих самих учасників Мінська-2: Порошенка, Путіна, Меркель та Оланда. Одна з ідей, яка постала на цих переговорах — поліцейська, озброєна місія ОБСЄ. Проте згоди щодо функцій, повноважень, кількості учасників та ролі місії немає — так само, як і з приводу всього іншого. На переговорах 20 жовтня 2016 року обговорювали дорожню карту імплементації Мінських угод із конкретними датами, проте її підписання було знову відкладено.

А тим часом конфлікт триває у нібито паралельній і мало дотичній до переговорів реальності. Невдовзі після припинення активних бойових дій біля Дебальцева розгорнулися позиційні бої на новому фронті, в селі Широкине біля Маріуполя, а також на інших напрямках. Протягом 2015—2016 років найбільш активні бої й обстріли точилися навколо Донецька, в містах Мар’їнка й Авдіївка та в Пісках. У ЛНР траплялися вбивства відомих польових командирів, у яких звинувачували українські диверсійно-розвідні групи (хоча в це, здається, мало хто вірив і в самій ЛНР). Відбулося кілька провокацій і на адмінкордоні з Кримом, одна з яких — затримання групи громадян України, звинувачених у підготовці терактів під керівництвом української розвідки, — змусила знов згадати про загрозу відкритої війни України з Російською Федерацією. А остання новина «мирного процесу» до моменту написання статті — вбивство відомого командира сепаратистів Арсена Павлова, «Мотороли», кумира просепаратистської публіки. На відміну від інших убитих командирів, Павлов не виявляв політичних амбіцій і взагалі мало на що впливав, водночас був одіозною фігурою в українському суспільстві через свої зізнання у розстрілах полонених. Тому в те, що його вбили українські спецслужби, повірили охочіше, а товариші Павлова обіцяють помститися й стерти українські міста на пил.

Що далі?

Варіантів подальшого розвитку конфлікту не так уже і багато. Наразі їх два: перший — Мінські угоди таки втілюються в життя, окремі райони Донбасу повертаються під юрисдикцію України, але на специфічних умовах; другий — одна зі сторін отримує вирішальну військову перемогу й закінчує конфлікт повністю на своїх умовах. У разі перемоги України це буде, очевидно, розгром загонів сепаратистів та повернення територій на довоєнних умовах. У випадку перемоги ДНР та ЛНР кінцеву військову мету визначити складніше. Захоплення Києва і встановлення лояльної до Росії влади, яка погодиться на переформатування України як федерації та визнання Криму територією Росії? У кожному разі, такі сценарії за нинішньої розстановки сил малоймовірні. Теоретично, Росія має військову можливість спробувати реалізувати останній сценарій, проте є великі сумніви, чи буде він для Кремля виправданий із дипломатичної та економічної точок зору. В України ж можливість для «зачистки» Донбасу теоретично з’явиться тільки у випадку відмови чи неспроможності Росії підтримати самопроголошені республіки. Про такий варіант наразі говорити важко.

Що ж до виконання компромісних Мінських угод, то теж незрозуміло, як саме їх будуть виконувати, чи, скоріше, які засоби впливу мають ті, хто бажають виконання угод, на тих, хто їх виконувати не бажає. Як зазначалося вище, ЄС має, певно, найбільший інтерес у реалізації угод і відновленні відносин із Росією, тому його лідери і є головними ініціаторами та прихильниками мирних переговорів. У США щодо угод складніша позиція, оскільки посилення впливу Росії в Україні, яке буде беззаперечним наслідком втілення Мінську в життя, є небажаним для них наслідком. А для української влади рух у напрямі поступок сепаратистам є дуже небезпечним — це показали, зокрема, події під час голосування за зміни до Конституції України в частині децентралізації 31 серпня 2015 року. Тоді під час протестів і сутичок під Верховною Радою в ряди правоохоронців було кинуто гранату, загинули кілька солдатів Національної Гвардії. У будь-якому випадку, удар по рейтингу тих політиків, які прийшли до влади, спекулюючи на «ідеалах Майдану», і які погодяться на реалізацію Мінська, буде відчутним. Росія ж була і є головним провідником ключових пунктів Мінських угод, для неї будь-який компроміс у питанні Донбасу є виграшним, оскільки роль конфлікту на Сході як «димової завіси» для анексії Криму вже виконано, а будь-яке обмеження та послаблення центральної влади в Україні дає Кремлю додаткові засоби для впливу на внутрішню та зовнішню політику свого колишнього сателіта.

Отже, питання в тому, чи може Росія, в умовах тепер уже досить обмежених засобів впливу на Україну, переконати «західних партнерів» у необхідності активнішого тиску на Україну, та яку саме з можливих інтерпретацій Мінських угод вона зможе проштовхнути. Якщо таких засобів знайдено не буде, і якщо в найближчий час не трапиться чогось надзвичайного, що повністю змінить розташування сил та влади в регіоні та світі, то великою є ймовірність того, що конфлікт залишиться в навіть не замороженому, а «охолодженому», підвішеному стані. Перестрілки й обстріли прифронтових територій, нечасті й не дуже масштабні ескалації, десятки загиблих із обох боків майже щомісяця — останні два роки продемонстрували, що така позиційна війна може тривати ще довго. У майбутньому можливе й повне «замороження». Зрештою, для нинішніх лідерів ДНР та ЛНР реалізація Мінських угод обіцяє досить туманні перспективи, тому сумнівно, що вони особисто будуть активними в їх просуванні. Крім, можливо, того, на що буде вказано в прямих «рекомендаціях» із Кремля. Таким чином, вірогідність реалізації Мінських угод існує, проте сказати напевно, коли та як саме в Донбасі настане сподіваний мир, складно.

, Спільне



загрузка...

Читайте також

Коментарі