Мінський гамбіт: хто виграє, а хто програє від миру на Донбасі

Мінський гамбіт: хто виграє, а хто програє від миру на Донбасі

Берлінська зустріч «нормандської четвірки» всупереч усім песимістичним прогнозам стала реальним каталізатором реанімації Мінських угод. Але це зовсім не означає, що кожна зі сторін відмовилася від своїх істинних мотивів і готова пасувати.

Як і прогнозував Forbes, жовтень видався вкрай насиченим подіями, пов’язаними з імплементацією Мінських угод. І сприяло цьому не стільки наближення виборів у США, скільки важливість для кожної зі сторін можливості продемонструвати прогрес у реалізації Мінська до кінця року.

Сам же прогрес учасниками «нормандського формату» розумівся по-різному. Для президента України Петра Порошенка було важливо показати свою здатність впливати на переговорний процес і не піддаватися на тиск Заходу щодо реалізації політичної частини цих домовленостей. Російський лідер В. Путін, чия участь у засіданні «четвірки» до останнього залишалася під питанням, навпаки, хотів отримати максимум гарантій політичного зближення Києва і Донбасу. Президент Франції Франсуа Олланд і канцлер Німеччини Ангела Меркель прагнули до пошуку балансу між взаэмно суперечливими позиціями російської і української сторін.

Підсумки Берліна

В результаті вдалося погодити не так вже й мало позицій, як може здатися на перший погляд. Загальні підсумки Берліна можна сформулювати у трьох основних тезах.

Перша ─ Україна змогла відстояти прив’язку виконання політичної частини до гарантій безпеки в регіоні. «Питання безпеки стоїть в основі всього успіху у виконанні мінських угод», ─ ця фраза Франсуа Олланда стала свідченням невеликої української перемоги в частині посилення контролю над безпекою в регіоні та неможливості реалізовувати політичну частину без додаткових гарантій з Москви.

Друга ─ ніякого кордону до виборів на Донбасі. «Україна отримає остаточний контроль над власним кордоном тільки в кінці процесу, а до цього ми маємо згоду, що спостерігачі ОБСЄ можуть рухатися вільно до кордону», ─ це вже цитата Ангели Меркель, яка раз і назавжди поклала край дискусії про черговість виконання пунктів мінських угод, на якій наполягав Петро Порошенко.

І третя ─ дискусії про розширення мандата місії ОБСЄ на Донбасі бути. Хоча постфактум Москва дещо відкоригувала свою згоду на введення збройної місії, факт залишається фактом ─ на найвищому «нормандському» рівні цей аспект не викликав антагонізму. А значить, питання контролю і стримування, таке необхідне для забезпечення миру в регіоні, може бути вирішене.

Реалізація всіх цих трьох тез повинна знайти відображення в «дорожній карті», яку міністри закордонних справ взяли зобов’язання підготувати до кінця листопада. Поки що ж у сторін є якийсь тайм-аут, який може як прискорити, так і загальмувати процес.

Питання довіри

Як би оптимістично не оцінювалися підсумки берлінської зустрічі, абсолютно очевидно, що рівень недовіри учасників мінського процесу один до одного залишається дуже високим. А це виливається в те, що кожен продовжує грати в свою гру.

Уже в перші дні після берлінської зустрічі проявилися як позитивні, так і негативні наслідки попередніх переговорів.

Якщо говорити про Україну, то вперше вище українське керівництво заявило про те, що контроль над кордоном дійсно може бути переданий тільки після проведення виборів на Донбасі. Цю позицію озвучив як президент України Петро Порошенко, так і глава МЗС Павло Клімкін.

Крім того, президент Порошенко вперше розкритикував так звану «партію війни», заявивши, що кожен, хто не задоволений Мінськом, повинен нести відповідальність. Це свідчить про те, що принципове рішення про виконання Мінських угод командою президента прийнято, але для цього спочатку потрібно провести комплексну підготовчу роботу всередині країни.

Очевидно, що в своєму критичному виступі Петро Олексійович мав на увазі групу Арсена Авакова і орієнтований на нього «Народний фронт». Саме ця частина політичної еліти найбільше налаштована на критику Мінська і ні за яких обставин не погодиться на імплементацію його політичної частини.

Більше того, саме група Авакова зацікавлена в публічній кампанії з дискредитації мінського процесу всередині країни. В принципі це й так відбувається через спікерів «Народного фронту» і роботу близьких до глави МВС інформаційних ресурсів.

Схожі політичні гойдалки відбуваються і в Москві. Не встиг Путін повернутися в Кремль, як тут же Росія почала давати «задній хід» стосовно збройної місії ОБСЄ на Донбасі. Озвучив нове трактування берлінських домовленостей прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков, який не відкинув саму ідею, але зробив акцент на тому, що місія зможе використовувати тільки табельну зброю. А це свідчить про те, що хоч Олланд і Меркель виступили гарантами забезпечення безпеки в регіоні, згода Москви з приводу цього пункту все ще залишається під питанням.

Однак Україна і тут встигла відреагувати, запропонувавши замінити місію ОБСЄ на місію ООН. Але навіть у наших західних партнерів все ще залишається маса побоювань, які буде дуже складно розвіяти: участь різних країн, використання спецзасобів, терміни, ймовірні жертви. Це лише мала частина об’єктивних проблем.

Ніякого альтруїзму

Крім того, важливо розуміти, що у Москві поки що вдається нав’язувати Заходу дещо інший контекст реалізації Мінська. Адже по приїзду Петро Порошенко говорив про безпеку, а Ангела Меркель чітко заявила про те, що питання розширення місії ОБСЄ може обговорюватися тільки після прийняття Києвом закону про вибори. Проте в Адміністрації президента прекрасно розуміють, що в цьому скликанні Верховної Ради такий документ прийняти ніколи не вдасться.

Що ж стосується мотивів Меркель і Олланда, то тут над миротворчим превалює бізнесовий і політичний інтерес. Захід об’єктивно бере курс на плавне скасування санкцій проти Росії (це лобі посилюється з кожним днем). Крім того, є ряд спільних проектів, які вимагають тіснішої економічної взаємодії. Наприклад, і «Північний потік-2», і так званий «Турецький потік» цікаві таким країнам, як Франція і Німеччина. Крім того, в Німеччині третина населення виступає за переговори з РФ і боїться того, що їхня країна може бути втягнута в конфлікт із Москвою.

І останнє ─ зустріч у Берліні показала, що питання України на світовому порядку денному далеко не єдине, і той натиск, з яким європейські лідери переводили тему на Сирію, повинен був сказати нам багато про реальні пріоритети світової політики.

З огляду на все це, доводиться констатувати, що часу в України не так вже й багато. Тому успіх у реалізації Мінських угод багато в чому буде залежати саме від української зацікавленості. У інших учасників процесу завжди будуть приховані мотиви і меркантильні інтереси. І в двадцять першому столітті цьому навіть нерозумно дивуватися.

джерело: Forbes



загрузка...

Читайте також

Коментарі