Чому поляки не розуміють нас

Чому поляки не розуміють нас

Країна, що воює, завжди зосереджена на сьогоденні. А польські колеги розмову про майбутнє хочуть підмінити розмовою про минуле.

Ще нещодавно в Україні було заведено вважати Польщу своїм головним союзником і адвокатом. Але ми живемо в епоху руйнування ілюзій, і це стосується не тільки Москви, але й, зокрема, Варшави, –- пише журналіст Павло Казарін для Крим.Реалії.

Найбільш невдячна справа – це шукати в минулому відповіді на запитання, які ставить перед нами сьогодення. Але надто вже велика спокуса – і тому в будь-якій країні завжди знайдуться люди, які будуть гортати історичні довідники як збірник готових рецептів. В принципі, тут немає нічого несподіваного – новий світ породжує дуже серйозні виклики, від яких нерідко з’являється спокуса зайнятися історичним эскапізмом.

Зовсім недавно довелося побувати на круглому столі за участю польських колег. Захід було присвячено питанням нової української ідентичності – тієї, що почала формуватися після Майдану і війни. Але несподівано все обговорення звелося до теми Волинської трагедії – тієї, що трапилася на українських землях в 1943 році. Для української сторони це було несподіванкою ще й тому, що після того, як Петро Порошенко у Варшаві став на коліна перед пам’ятником жертвам трагедії – питання офіційних історичних оцінок багато хто визнав закритим.

Але, як виявилося, не всі. У багатьох польських колег виникли питання до сучасного процесу формування української політичної нації. Вони говорили, що в символічному пантеоні цього процесу занадто багато атрибутики українських націоналістів – від прапорів до гасел. Причому, тієї самої атрибутики, яка була на озброєнні тих, хто був причетний до вбивств на Волині в 1943 році.

І довгих три години дві делегації намагалися говорити одна з одною – не завжди і не у всьому успішно. І, як мені здається, причина цього нерозуміння була досить проста. До того ж, вона багато в чому схожа на ті фантомні страхи, які сьогодні продовжують курсувати в Криму і Донбасі.

Справа в тому, що нова українська ідентичність формувалася на Майдані на основі ставлення до майбутнього, а не до минулого. Більше того – в рамках цього підходу апеляцій до історії практично не було. Це був абсолютно ціннісний розкол між умовними «прорадянським» і «нерадянським» таборами. Питання мови і крові були виведені на периферію цього процесу – і тому не несли в собі практично жодних відповідей.

Коли слідом почалося вторгнення в Крим і Донбас, питання для перевірки і зовсім скоротилося до одного-єдиного: «Чиєї перемоги і чиєї поразки ти бажаєш у нинішній війні?». Все інше не мало ніякого значення – саме цей вододіл був головним, що відрізняє «своїх» від «чужих». Закінчення прізвища, так само як і генеалогічне древо, не гарантували нічого. Бо війна була ціннісною, а не етнічною або релігійною.

Саме цей тренд зберігається в Україні донині. Історія – важлива, але сама по собі не здатна дати відповіді, а тому ці відповіді в ній і не шукають. Гасло «Слава Україні – Героям слава!» перестав бути вузьконаціональним і стало загальносуспільним. Це вже не питання історичної спадковості, коли символ виявляється нерозривно пов’язаним з діями людей, які використовували його 70 років тому. Це старі слова, які звучать в рамках нового соціального договору. І проводити паралелі можна лише з точки зору спільності мети – «незалежність», але вже точно не з точки зору методів.

Так само як і термін «бандерівці». Його популярності Україна і зовсім зобов’язана російському телебаченню. Воно так люто використало це слово для позначення всіх прихильників української незалежності, що спровокувало реакцію: «бандерівцями» себе стали називати все підряд – немов знущаючись зі спроб російської пропаганди навісити ярлик з поганою репутацією. А як ще розцінювати появу на українських вулицях футболок з написом «жидобандера»?

Якщо пофантазувати, що замість Бандери, росТБ вирішило б використовувати ім’я будь-якого іншого українського історичного персонажа, то реакція була б точно такою ж. І Московський проспект у Києві перейменовували б, ймовірно, на проспект Коновальця, а принти на толстовках були б присвячені Коновальцю або Шухевичу. Але російська пропаганда звично обрала Бандеру – і українське суспільство зрезонувало відповідним чином. Сила дії дорівнює силі протидії.

Вся особливість символічного оконтурювання українського нацбілдингу полягає в тому, що це не питання прямої історичної наступності. Так вже склалося, що російське вторгнення запустило складний процес розлучення двох країн. Який потребував власних символів, образів і навіть словника. І з подачі Москви всі ці образи були знайдені в національному русі середини минулого століття.

Але спроби частини польського суспільства проводити прямі паралелі між цим образним рядом і трагічними подіями часів Другої світової доводять лише те, що Варшава так і не розуміє до кінця специфіку подій, що відбуваються в Києві. Тому що Україна сьогодні живе в реальності, коли сьогодення важливіше за минуле. Коли символічна атрибутика сама собою не є відсиланням до ідеології сімдесятирічної давності. Коли тотожність форми не означає копіювання змісту.

Країна, що воює, завжди зосереджена на сьогоденні. Саме це розуміння дуже непросто дається тим польським колегам, які розмову про майбутнє хочуть підмінити розмовою про минуле.

Втім, ми й самі були точно такими ж. Зовсім недавно.

автор: Павло Казарін, джерело: nv.ua



загрузка...

Читайте також

Коментарі