Інший шлях.Чи є альтернатива нинішній економічній політиці України?

Інший шлях.Чи є альтернатива нинішній економічній політиці України?

Після перемоги Майдану нова влада гучно проголосила курс на «європейський вибір» та ринкові реформи, а для вирішення економічних проблем звернулася по кредити до міжнародних фінансових інституцій. Відповідно до рекомендацій та вимог Міжнародного валютного фонду, в країні почалася форсована «оптимізація» соціальних програм, урізання бюджетних видатків, скорочення державної інфраструктури, встановлення «ринкових» тарифів на комунальні послуги та інші засоби суворої економії, що переклали економічний тягар на населення. Уряд подає такі реформи як прогресивні і безальтернативні, але чи справді це так? Чи справді підняття цін та скорочення соціальних програм для населення — єдиний шлях виходу із кризи? І чи справді це шлях виходу? Запропонувати альтернативу логіці сучасних неоліберальних реформ та відповісти на питання «Де взяти гроші?» спробували автори книги «Альтернативні механізми соціально-економічного розвитку України», виданої цього року. Про виникнення ідеї книги та її ключові тези розповідає Олександр Кравчук, кандидат економічних наук, аналітик «Центру соціальних і трудових досліджень» та редактор журналу соціальної критики «Спільне».

Чому ви вирішили укласти таку збірку і запропонувати власні альтернативні механізми соціально-економічного розвитку?

Книга виникла як відповідь. Коли позаминулого року під тиском Міжнародного валютного фонду було прийнято низку «реформаторських законів», що суттєво скорочували видатки на соціальне забезпечення, ми вирішили показати, що насправді альтернатива існує. Намагаючись обґрунтувати непопулярні кроки по урізанню соціалки, влада зазвичай говорить, що грошей немає, тож треба оптимізувати те, що маємо. І під цю «дудку» скорочується все можливе і неможливе. Ми ж вирішили дослідити, чи є ресурси для необхідного фінансування. Як виявилося, віднайти їх можна — принаймні, якщо змінити податкову та боргову політику, а також зупинити відтік капіталів в офшори. Передусім у книзі йдеться саме про механізми, якими можна скористатися для перерозподілу ресурсів за допомогою державної політики в умовах наявної зараз ситуації.

А як ви оцінюєте ту економічну політику, до якої вдалася влада після Майдану? Чи виправдала вона себе?

Насправді жодних докорінних змін у неоліберальній1 моделі економічної політики не відбулося. Її наступ лише прискорився. За таких умов в Україні в кращому разі може бути створене «викруткове» виробництво. Зробити це у нас можна досить легко за рахунок відносно кваліфікованої робочої сили. Тому тут можна створити фабрики збирання готових виробів для продажу за кордон чи відкрити цехи для пошиття одягу, прибутки від яких будуть отримувати іноземні власники. Певний ріст у цих галузях ми вже бачимо. Але це не може становити основу для сталого інноваційного розвитку країни в майбутньому.

Яка ваша альтернатива з точки зору самої моделі економічної системи?

Тут є різні рівні вирішення проблеми. Перший, без якого, мабуть, ситуація кардинально не вирішиться, — це зміна капіталістичної системи, в якій всі закони розвитку суспільства підпорядковуються логіці отримання прибутку. Звідси витікають більшість проблем зі зростанням нерівності як між окремими соціальними групами всередині країни, так і між державами на світовому рівні. Тому без заміни системи, в якій накопичення та примноження власності є визначальним, говорити про вільне суспільство з вільними громадянами не можна. Звісно, це питання потребує окремих теоретичних розробок, але над ним варто працювати. Бо, на жаль, більшість прогресивних діячів та рухів навіть на Заході зайняті відстоюванням компромісу між працею та капіталом, досягнутого в минулому столітті. Звісно, дуже важливо зберегти попередні здобутки. Але потрібно не забувати ставити питання, чи є об’єктивні умови для їх збереження за сучасної економічної системи та ефективності виробництва. Я маю на увазі наявність потужного профспілкового руху, за яким стоїть сильний робітничий клас, та відповідність попередніх теорій звільнення сучасному стану речей в суспільстві. Але питання глобальних альтернатив потребує окремої довгої розмови.

Другий рівень, який все ж таки дієвий у середньостроковій перспективі — це умовний шлях соціал-демократичних перетворень, яким досі переважно йдуть країни Європи. Він передбачає регулювання економічних процесів в економіці за допомогою державних інструментів. До цих інструментів можна віднести ту ж податкову політику, а саме високі ставки податків для найбагатших задля перерозподілу створюваних у країні багатств, пріоритет соціального захисту вразливих груп населення перед приватними інтересами власників тощо. За наявної системи така політика може дозволити країні зайняти краще місце в системі міжнародного поділу праці та змінити принципи розподілу ресурсів всередині країни. Власне, книжка, яку ми видали, присвячена саме другому рівню.

Перше, з чого ви пропонуєте почати, — це боргова залежність країни. Наскільки це велика проблема і які можливі способи її вирішення?

Боргове питання в суспільстві сильно недооцінене. Але через два-три роки воно стане ключовою темою в українському дискурсі. Адже останнім часом було накопичено величезний борг. Згідно з останніми офіційними даними, це майже 67 млрд. доларів державного і гарантованого державою боргу, який невдовзі доведеться віддавати.

Тут можна згадати історію. Єдиний період економічного зростання України за часів незалежності припадав на період 2000-х років, коли ми оголосили перший суверенний дефолт. Тоді ми відмовилися сплачувати непосильні для економіки відсотки та тіло боргу міжнародним і приватним кредиторам і переоформили їх погашення на пізніші періоди. При чому з приватними кредиторами ніхто не носився так, як зараз, коли реструктуризація відбулася, по суті, на їхніх умовах. Тоді в односторонньому порядку за їхніми кредитами видали єврооблігації з погашенням до 2007 року.

Звісно, в той час це викликало протести кредиторів. Україна оголосила дефолт і опинилася у міжнародній фінансовій ізоляції. Але завдяки такому кроку величезний відсоток коштів державного бюджету, який ішов на обслуговування боргу, був спрямований на інші цілі (майже 11% держбюджету 2000 року мало йти на виплати зовнішнім кредиторам, при цьому платежі на користь Міжнародного валютного фонду у 2000 році перевищували всі золотовалютні резерви Нацбанку). Завдяки цьому, а також завдяки сприятливій для українських товарів кон’юнктурі на міжнародних ринках вдалося підняти соціальні стандарти з дна дев’яностих. Уже через чотири роки внаслідок економічного зростання Україна знову успішно виходить на ринок капіталів і залучає зовнішнє фінансування за рекордно низькими ставками на рівні 7% річних. Таким чином, якщо буде економічний ріст — кредитори повернуться самі. Важливіше питання в тому, на які цілі такі кредити залучати.

Зараз же відбувається зворотна тенденція, коли Україна знову набирає борги у всіх, у кого тільки можна. І бере вона їх не просто так, а з відсотками, тобто люди заробляють на цьому гроші. Коли фізична особа іде в банк, вона знає, що доведеться повертати більше ніж позичаєш. Звісно, відсотки для державних кредитів менші, адже кредитори тут — міжнародні інституції, але все одно боргові зобов’язання поступово стають основним тягарем для економіки країни. Так, у 2015 році виплати відсотків за державними і гарантованими державою боргами склали майже 100 млрд. грн., що становить 17% сукупних виплат державного бюджету країни.

Крім того, якщо брати кредит не у приватних кредиторів, а у таких установ, як МВФ чи Світовий банк, то, крім виплат за кредитами, вони вимагають змін у економічній політиці. Грубо кажучи, вони підкорюють собі процеси економічного і суспільного розвитку країни.

Співвідношення боргових зобов’язань України, міжнародних резервів та ВВП у 2000-2015 роках (на кінець року) [Міністерство Фінансів України, НБУ].

Що може бути інструментом зменшення боргової залежності? Ви що, пропонуєте не віддавати борги?

Минулого року ми проводили конференцію за участю багатьох міжнародних економістів. Серед інших, до нас приїжджав Ерік Туссен — відомий діяч, що ініціював публічний аудит і перегляди боргів у різних країнах. Наприклад, у Греції йому це не вдалося, адже уряд «Сірізи» в останній момент позадкував. А от в Еквадорі, заручившись підтримкою уряду і громадянського суспільства, він провів повний публічний аудит усіх державних боргів. І до того часу, як вони були переглянуті, країна відмовилася сплачувати кредиторам бодай що-небудь.

Сам процес отримання кредитів є надзвичайно непрозорим. Зазвичай під час укладення договорів ми не знаємо умов перемовин. Інформація є конфіденційною. Які відсотки? Хто що вирішує? Чому українська громадськість не долучена, якщо на її плечі ляжуть ці виплати? Навантаження на одного працюючого українця по виплаті тіла і відсотків кредитів за останні десять років зросло в 56 разів (!) та становить за підсумками минулого року майже 17 тис. грн. на рік. Тож перше, що слід зробити — це зупинити виплати до проведення публічного аудиту, який має бути максимально прозорим і відбуватися за участю міжнародних аудиторських компаній. Думаю, частина боргу таким чином може бути переглянута як одіозна, незаконна або непосильна для українського народу.

Але загалом я вважаю, що треба оголошувати дефолт в односторонньому порядку, а не реструктуризацію, подібну до тієї, що відбулася в минулому році. Та реструктуризація минулого року, про яку говорили як про перемогу, була передусім вигідна самим кредиторам. Ми писали про це в журналі «Спільне». Адже кредитори розуміють, що Україна досягла критичного рівня навантаження і все одно не могла сплачувати їм виплатити. До того ж вони зробили відстрочку всього на 3 роки, списавши лише 20% боргів, при цьому зав’язавши український економічний ріст на боргові інструменти. Я маю на увазі, що, згідно з цією угодою, при зростанні ВВП України більше ніж на 4% на рік 40% цього росту будуть виплачувати кредиторам у якості бонусу. Виходить, що майже половину можливого економічного зростання, про яке говорять нинішні урядовці, забиратимуть кредитори лише за те, що вони погодилися надати нам таку відстрочку.

Баланс платежів та надходжень по державному боргу України в 2007-2014 роках [Державна казначейська служба України].

Давайте перейдемо до іншого інструменту — фіскальної політики. Постійно доводиться чути, що в Україні високі податки, які не дають бізнесу розвиватися і витягнути економіку країни. Якщо я правильно розумію, ваші пропозиції дещо суперечать цій тезі?

Ну, це ж один із постулатів неоліберальної економічної політики: свобода бізнесу означає свободу від податків. На державу при цьому перекладаються збитки, а прибутки лишаються приватним компаніям. Це також стосується запланованого продажу залишків енергетичних підприємств, інфраструктури, переведення у приватну власність «Укрзалізниці» тощо. А податки, з цієї точки зору, мають бути зведені до мінімального рівня. Але якщо ми зменшуємо податки, то зменшуємо й наповнення бюджету. А якщо зменшуємо бюджет, то у нас бракує коштів на соціальний розвиток. Ось що стоїть за такою логікою.

У нашій книзі ми пишемо, що, згідно з дослідженнями, реальне податкове навантаження на бізнес з урахуванням тіньового сектору (за даними Міністерства фінансів, більше половини бізнесу перебуває в тіні) насправді є одним із найменших у Європі. Тобто високі податки — це мантра і вигадка. А філософія чинної податкової системи, що передбачає перенесення тягаря наповнення бюджету на фізичних осіб і звільнення великого бізнесу, на мою думку, є згубною.

Наведу приклад. У вересні цього року ми були присутні на дебатах про напрямки формування українського бюджету на рівні заступників міністрів. Так от, навіть вони визнають, що один із основних податкових кроків, зроблених минулого року — а саме зменшення єдиного соціального внеску, який сплачують роботодавці за своїх працівників — нічого не змінив на краще. Як казав один із керівників департаменту соціальної політики, ми подарували близько 40 млрд. грн. підприємцям і наївно очікували, що вони їх нам повернуть, що вони виведуть зарплати з тіні. Але по факту цього не відбулося, роботодавці як платили зарплату в конвертах, так і далі платять, зменшилися тільки відрахування ЄСВ до бюджету. Тому якщо така політика й могла би, можливо, спрацювати десь у Європі, в Україні, де ніхто не звик працювати офіційно, вона є невиправданою.

Та навіть за наявного рівня оподаткування існують галузі, що оподатковуються за непропорційно низькими ставками. І тут можна згадати про агросектор. Україну зараз презентують як потенційну «аграрну наддержаву». Але дані кажуть про інше. Ми провели дослідження, в ході якого робили публічні запити до державних фіскальних органів і порівнювали, хто в Україні скільки виробляє і хто скільки платить податків. У результаті ми порахували, що протягом останніх трьох років аграрії, які зараз виходять на перше місце у структурі виробництва України і дають 12% ВВП, сплачують при цьому тільки 0,6% усіх податків. Тобто в 20 разів менше! Виходить, що інші сектори економіки просто субсидують аграріїв.

Тож, на нашу думку, необхідно збільшувати прозорість товаропотоків і податковий тиск на недооподатковані галузі.

info_spilne_podatki_fin-jpeg-768x775

Третій інструмент, про який ви говорите, — це деофшоризація. Справді, практично всі погоджуються, що коли багатії ховають свої гроші в офшорах — це погано. Але чи справді тут ідеться про такі суми, які могли би реально на щось вплинути?

Почну з маленького анекдоту. Коли в минулому році приймали закони про скорочення соціальної сфери, в той же час, у листопаді, було введене в дію рішення Кабінету міністрів, що виводить Швейцарію та ОАЕ з переліку контрольованих офшорних територій. І чомусь урядовці роблять це в розпал осінньої ділової активності, в період зростання експорту зернових. А це одні з найбільших каналів, через які виводяться гроші з України. Масштаби оцінюються у мільярди гривень. Тобто ми чітко бачимо, в чиїх інтересах працює економічна політика. Можна однією рукою забирати у гроші у пенсіонерів і науковців, таким чином зменшуючи будь-які шанси на інноваційний розвиток, а іншою відкривати доступ до виведення капіталів без оподаткування.

Що ж до обсягів, то ми робили про це дослідження і з’ясували, що Україна — одна з країн, із якої виводяться в офшори найбільше неоподаткованих капіталів. Проаналізувавши митну статистику та середньосвітові фактичні ціни на основні групи товарів, якими торгує Україна, ми порахували, що з 2012 по серпень 2015 року лише за рахунок неоподаткування цих товарів держава недоотримала близько 3,9 млрд. доларів податків. Погодьтесь, це величезна сума. За сьогоднішнім курсом це понад 100 млрд. грн. або майже одна п’ята бюджету України. 43% вітчизняних товарів «на папері» продаються через 8 офшорних країн на кшталт Швейцарії, Віргінських островів чи Белізу, які, згідно з нашими розрахунками, споживають фактично ледве більше 2% цих товарних потоків. Все інше за ринковими цінами спрямовують в треті країни, але юридично ці товари продають туди за заниженими цінами, оскільки з цими країнами діють угоди про уникнення подвійного оподаткування. Тому ці торгові операції оподатковуються за мінімальними «офшорними ставками». Загалом під час перепродажу товарів через країну-посередника ціна товарів нижча на 20-90%. На таких операціях український бюджет втрачає величезні суми — а це і є той ресурс, який можна було б направити на економічний розвиток та соціальні програми.

Які є варіанти боротьби з цим явищем? Наш юрист Віталій Дудін дослідив міжнародний досвід. Насправді країни великої двадцятки (G20) серйозно просунулись у питанні боротьби проти незаконних та неконтрольованих фінансових потоків між країнами і розробили ряд дієвих механізмів. Але, звісно, вони не поширюються на Україну.

Що ж це за механізми? По-перше, це обмеження свобод для компаній, зареєстрованих в офшорних гаванях. Вони не можуть брати участь у тендерах на державні закупівлі, отримувати будь-які пільги чи бути звільненими від оподаткування. По-друге, вони мають доводити суттєву присутність у країнах своєї реєстрації. Як правило, в офшорних компаніях реально майже ніхто не працює. Але є механізми, що дозволяють торгувати з компанією, лише тоді, коли там працює достатня кількість персоналу. Також у багатьох країнах діє «презумпція недобросовісності». Якщо ти пов’язаний з офшорною компанією, то автоматично опиняєшся під підозрою і підлягаєш окремим перевіркам з боку органів державної влади. Також потрібно збільшувати відповідальність за дотримання правил трансфертного ціноутворення, яке має працювати на обмеження продажу товарів іноземних компаній за заниженими цінами через дочірні фірми, розташовані в Україні. Ну, і прозорість власності. Досі в Україні не розроблений серйозний механізм, що показував би, хто ж є справжніми власниками. Необхідно зобов’язати компанії показувати, хто є хто.

Динаміка внеску окремих країн у прямі іноземні інвестиції в Україну в 1996-2014 роках (сукупні інвестиції на кінець року) [за даними Держкомстату].

Четверте питання, яке ви підіймаєте у книзі, стосується робочої сили. Ми, очевидно, маємо дешеву робочу силу, чим нещодавно так пишався наш президент. Чи може ця дешева робоча сила стати рушієм прогресу для України та приманкою для інвесторів, що принесуть у країну капітали?

Навіть попередній міністр фінансів цинічно говорив, що розуміє, що уряд зменшує реальний дохід громадян, але це ж не так страшно, адже тепер інвестори будуть зацікавлені прийти в Україну. Це та модель, про яку я говорив на початку нашої розмови. За умови стабілізації політичної ситуації та припинення військового конфлікту на Сході сюди справді можуть зайти інвестори. Але вони, по суті, будуть експлуатувати місцеву дешеву робочу силу за копійки.Дослідження, яке ми робили, показує, що така політика в принципі не може бути запорукою економічного прориву країни. Єдине, що вона може гарантувати, — це те, що міжнародні корпорації, які сюди зайдуть, будуть і далі викачувати ті самі ресурси за рахунок переваг дешевої робочої сили.

Нинішня політика України направлена саме на те, що б клас найманих працівників став більш гнучким. Це теж одна з догм неолібералізму: що ринок, баланс попиту і пропозиції та здорова конкуренція все врівноважать. Тоді як насправді за цим стоїть «кидок» частини знедолених, які в силу певних фізичних особливостей чи інших причин не можуть знайти собі роботу.

З іншої ж точки зору, якщо така політика і призведе до певного економічного зростання, то варто задуматися, що ховається за цим ростом. Припустимо, чиновники кажуть, що ВВП виріс на 1%. Але як були розподілені результати цього зростання? У результаті перерозподілу цей 1% росту може повністю осісти у кишенях 1% українських або іноземних власників у якості прибутків. Отже, ріст також буває різним, і нам не подобається, що всі націлені тільки на показник зростання ВВП, при цьому зовсім не звертаючи уваги на ступінь нерівності в Україні чи розширення доступу громадян до освіти та медицини. На законодавчому рівні мають бути закріплені норми щодо підвищення мінімального рівня зарплат в Україні до рівня реального мінімального споживчого кошика. У своїх дослідженнях ми показували, що, всупереч панівній ідеології, це не призведе до падіння ВВП. Скоріше навпаки. У людей з’явиться більше грошей, а отже, вони зможуть більше споживати, в тому числі української продукції, підтримуючи економічний ріст.

Ваша пропозиція — це розвиток інноваційної економіки. Але чи справді Україна спроможна конкурувати з країнами першого світу на ринку інноваційних технологій? Чи, можливо, в України буде більше шансів у більш властивих для неї галузях? У тому-таки сільському господарстві?

Це питання бачення майбутнього України хоча б у середньостроковій перспективі, якої досі немає. Якщо ми погоджуємося на нав’язуванні нам умови розбудови України як джерела дешевої робочої сили, сировини та напівфабрикатів, тоді так. Треба закривати Академію наук, розпускати інститути, зменшувати фінансування освіти і говорити, що ми країна третього світу і ні на що не претендуємо. Але, думаю, це неприйнятний сценарій для більшості українців.

Насправді в Україні досі збереглася доволі розвинена мережа Національної академії наук. Але це входить в суперечність із навязуваною системою, в якій наукові дослідження  зосереджені в вищих навчальних закладах. Проте швидко створити альтернативу НАН ми не зможемо. Процес руйнації призведе до того, що вже за кілька років ми втратимо залишки наукового потенціалу, що досі зберігся. В Україні ще є і фізична наука, і молекулярна хімія, і багато інших перспективних наукових напрямків, які мають авторитет на міжнародному рівні. Звісно, вона відстає багато в чому, але реформування науки не може зводитися до банального урізання фінансування. Воно можливе лише через переправлення коштів на ті галузі, в яких можна зробити прорив.

Досі збережені ті самі авіаційне і космічне виробництво, які могли би стати рушіями економічного росту. Інноваційний розвиток у сфері ІТ-комунікацій — іще одна з можливих ніш, куди Україна могла б рухатися. При тому не можна забувати і про розвиток промислового виробництва. У ньому має відбутися перехід на нове технологічне обладнання.

Фінансування науки в Україні з різних джерел у відсотках ВВП. Показаний на малюнку поріг 1,7% ВВП — значення, починаючи з якого, згідно з думкою наукознавців, можна розраховувати на суттєву економічну функцію науки. Якщо ж наукоємність ВВП нижче, наука здатна виконувати лише соціокультурну функцію.

Яким чином можна втілити ваші пропозиції, які очевидно суперечать інтересам тих, хто перебуває при владі? Наприклад, збільшення податків торкнеться власників великих підприємств. А дехто з представників українських еліт уже засвітився в офшорних скандалах.

Це, безперечно, питання політичне. На жаль, в Україні досі не створено дієвого і впливового руху, який стояв би на позиціях, критичних до сучасної політики, і пропонував би подібні альтернативи. Тому наразі потрібна просвітницька робота, потрібно формувати програмні вимоги організацій і рухів. Я не можу сказати, що щось можна зробити помахом руки. На жаль, за останній усе скоріше тільки відсунулося назад. Особливо в умовах, коли в Україні відбувається збройний конфлікт, всі альтернативні точки зору можна затаврувати як «сепаратистські» і тому подібні речі. Тож, можливо, ці рухи почнуть проростати після стабілізації ситуації. Вони виникатимуть за рахунок великої маси розчарованих людей, невдоволених тим, що обіцяне під час Євромайдану так і не виконали. Тому це питання серйозної праці, і ми, зі свого боку, будемо намагатися подавати альтернативну точку зору. Не тільки критикувати, а й висувати певні пропозиції.

джерело: Політична критика



загрузка...

Читайте також

Коментарі