Мінськ без України: до чого призведе пасивність Києва щодо Донбасу

Мінськ без України: до чого призведе пасивність Києва щодо Донбасу

Вперше за довгий час мінський процес, який вже почали називати не інакше як замороженим, нарешті зрушив із мертвої точки. Але солістами в ньому, як і раніше, є Москва і Вашингтон, які посилюють свій тиск на Київ. Перша – зацікавлена в реінтеграції Донбасу і збереженні його в Україні як чинника свого впливу, другий – прагне створити сприятливий спадок щодо українського питання для нового президента США. Україна ж, для якої проблема Донбасу залишається питанням територіальної цілісності й суверенітету, через політичні причини досі не може запропонувати свій сценарій розв’язання конфлікту.

Є контакт

В останні тижні навколо мінських домовленостей почалося помітне пожвавлення. Незважаючи на те, що 5 жовтня контактна група в Мінську призначила дати відведення важкого озброєння, весь минулий тиждень не вдавалося повністю зупинити обстріли. У тестовому режимі запустили кілька нейтральних зон, які мали забезпечити тишу на лінії розмежування. І хоча процес розведення військ проходить непросто, абсолютно очевидно, що сторони конфлікту вперше за довгий час готові йти на поступки і пробувати нові формати забезпечення безпеки.

Не обійшлося й без збоїв: у неділю стало відомо, що відведення військ поблизу Станиці Луганської перенесли у зв’язку з обстрілами. Але, знову ж таки, перенесли, а не скасували. Уже в понеділок процес під контролем ОБСЄ все-таки стартував. У Золотому й Петровському розвести сторони вдалося, у принципі, без зволікань, і вже зараз там іде розмінування територій.

Ініціаторами пожвавлення переговорів щодо Донбасу стали ЄС, США й Росія. Можна сформулювати навіть більш жорстко – у форматі компромісу між цими трьома силами без участі України. Підтверджує це відразу кілька фактів.

По-перше, Україна знову отримала кредитні гарантії США на $1 млрд. Якщо МВФ виділяє гроші під гарантії приведення бюджету в збалансований стан, який помилково іменують у нас реформами, то США – під політичні зобов’язання. З огляду на те, що виділення мільярда збіглося за часом із вельми жорсткими заявами віце-президента США Джо Байдена щодо готовності відразу п’яти країн ЄС відмовитися від санкцій проти Росії і про «необхідність політичних заходів, які має прийняти Україна», американці налаштовані рішуче.

Навесні після виділення аналогічного $1 млрд ми стали свідками відставки Віктора Шокіна з посади генерального прокурора. Тоді озвучували версію, що зняття Шокіна було однією з вимог американської сторони в обмін на збереження кредитних гарантій. Сьогодні ж адміністрація Барака Обами намагається створити майбутньому президентові США сприятливий ґрунт для вирішення проблеми Донбасу. Тому, навіть незважаючи на те, що Київ поки не демонструє гнучкості у виконанні мінських домовленостей, Штати продовжать політику «пряника», але рано чи пізно можуть дістати й «батіг».

По-друге, важливо розуміти, що реальний процес переговорів щодо Донбасу проходить не по лінії Київ-Москва-Брюссель-Вашингтон, а набагато коротшим маршрутом Вашингтон-Москва. Це сумно усвідомлювати, але це факт. Саме остання зустріч заступника держсекретаря США Вікторії Нуланд із помічником президента Росії Владиславом Сурковим стала реальний чинником активізації мінського процесу.

І незважаючи на те, що на цей канал комунікації звернули увагу порівняно недавно, саме по лінії Нуланд-Сурков довгі місяці вироблялося загальне бачення США і РФ у розв’язанні донбаського питання. І той факт, що ні глава українського МЗС Павло Клімкін, ні президент Петро Порошенко, який відповідає за зовнішню політику, ніяк не коментують перебіг проведення переговорів по цій лінії, свідчить про те, що офіційний Київ досить обмежений в інструментах впливу на ті рішення, які виробляються Нуланд і Сурковим. А з огляду на те, що остання їхня зустріч ознаменувалася затвердженням неформальної «дорожньої карти» з реалізації Мінських домовленостей, українська дипломатія явно випадає з контексту.

І, по-третє, на полях Генеральної асамблеї ООН, що пройшла наприкінці вересня, президент України Петро Порошенко мав вельми неприємну розмову з віце-президентом США Джо Байденом. Його суттю було спонукати Київ до активних дій щодо імплементації політичної частини Мінських домовленостей.

Сукупність цих фактів формує вельми гнітюче враження про позиції чинної української влади в переговорному процесі щодо Донбасу, але, водночас, дає всі підстави припускати, що Мінську – бути.

В очікуванні сигналу

Фігури, наближені до мінського процесу, в особистих бесідах в один голос твердять: «Реальні зрушення є, залишилося дочекатися політичного сигналу з Києва».

Але саме в цьому зараз і полягає основна проблема. Петро Порошенко, будучи уособленням української зовнішньої політики, як не дивно, абсолютно не може виступити гарантом затвердження нинішнім скликанням Верховної Ради необхідних змін до Конституції. Проста більшість у Порошенка є, конституційної – немає. І події під Верховною Радою 31 серпня минулого року показали, що будь-яка активність президента щодо Донбасу може призвести до політичної кризи.

Насамперед, це пов’язано з позицією його політичних партнерів із «Народного фронту», чиї представники з огляду на службове становище, підкріплене особистими бізнес-інтересами, мають прямий конфлікт інтересів із мінським процесом. Саме для вирішення цієї дилеми Адміністрацією президента ведеться активна робота для зняття з посади нинішнього глави МВС Арсена Авакова, який фактично очолює табір «яструбів» в українській політиці. Цю групу повністю влаштовує чинний статус-кво щодо Донбасу: завдяки йому зберігається можливість освоєння великих «військових» бюджетів, а внутрішні невдачі можна безкарно списувати на тліючий конфлікт у східних областях країни. І на цю групу не настільки відчутно тиснуть Сполучені Штати, які після відставки Арсенія Яценюка з посади прем’єр-міністра фокусують увагу саме на Петрові Порошенку.

Мовчання по-київськи

Основна ідея Банкової полягає у звільненні Авакова з подальшим розколом фракції «Народний фронт» у парламенті. Але й це не дасть президенту жодних гарантій. Ключові рішення, пов’язані з Мінськом, доведеться проводити через сесійний зал. Фактично, Порошенко змушений буде поставити всі фракції – крім «Опозиційного блоку» – у положення, коли їм доведеться публічно відмовитися від тієї риторики, яка, власне, і привела їх до парламенту.

Особливо це стосується так званого особливого статусу Донбасу й оголошення там виборів за українським законодавством. Нинішнє скликання Верховної Ради абсолютно не готове навіть до початку дискусії на цю тему. Хоча парламент міг би виступити зі своєю позицією з цього питання, давши президенту орієнтири для переговорів, що в принципі логічно в умовах парламентсько-президентської республіки.

На цей момент єдиним нормативним документом, який є у Верховній Раді щодо статусу Донбасу, залишається прийнятий 31 серпня минулого року в першому читанні законопроект № 2217а, присвячений конституційним змінам щодо децентралізації. У ньому є посилання на окремий закон про так званий особливий порядок самоврядування в окремих районах Луганської та Донецької області. Але це далеко не той документ, який чекають від України.

Що ж до реального закону про статус Донбасу, то поки про нього ходять тільки чутки. Хтось каже, що кілька проектів ще з літа «гуляють» коридорами Банкової, хтось – що базовий текст з’явиться після досягнення домовленості між Москвою і Вашингтоном.

Аналогічні справи й у питанні проведення виборів на Донбасі. З одного боку, акцент робиться на тому, що вибори мають пройти тільки за українським законодавством, з іншого – поки навіть не розпочаті консультації з цілої низки принципових питань. Яка виборча система? Які повноваження української ЦВК? Як гарантувати участь українським партіям? Що робити з виборчим правом переселенців? Це лише мала частина тих гострих питань, щодо жодного з яких немає навіть начерків рішення.

Водночас поки навіть на тлі активізації мінського процесу абсолютно непомітним є бажання української влади зробити хоча б спроби набути суб’єктності у переговорному процесі. Очевидно, що Банкова продовжує реалізовувати стару стратегію із затягування часу. Але якщо ще рік тому вона працювала, то сьогодні терпіння світових лідерів, яких у 2017 році буде цікавити зовсім інший порядок денний, закінчується.

Найсумніше, що навіть західні партнери вже всерйоз обговорюють арсенал методів для примусу Києва до діалогу. Особливо це стосується Брюсселя, який, на відміну від Вашингтона, економічно зацікавлений у скасуванні санкцій. У певний момент може дійти до відвертого шантажу, і поки незрозуміло, як наша країна збирається на це реагувати.

З огляду на той темп переговорів, який взяли Москва, Брюссель і Вашингтон, вже цього місяця ми можемо стати свідками корінного перелому в мінському процесі. Котрий, як би сумно це не звучало, може статися практично без участі Києва. Тому якщо за два роки в української влади нарешті визріла своя позиція щодо Донбасу – зараз саме час її озвучити.

джерело: forbes.net.ua



загрузка...

Читайте також

Коментарі