Мовна політика України. Антиукраїнський закон досі чинний

Мовна політика України. Антиукраїнський закон досі чинний

Щоденник Петра Шелеста містить цікаві відомості про те, як радянські керівники, проголошуючи лицемірні промови про «братню дружбу російського і українського народів» і «гармонійну російсько-українську двомовність», насправді ставились до української мови.

Описуючи засідання ЦК КПРС 2 вересня 1965 року, на якому йшлося про українські справи, Шелест зазначає: «У гарячці або навмисне було наговорено багато дурниць та образ, необґрунтованих звинувачень на адресу керівників республіки. Стверджувалося, що, мовляв, Україна претендує на особливе становище, проявляє місництво… Договорилися навіть до того, що в Україні забагато розмовляють українською і що навіть вивіски на магазинах і назви вулиць написані українською мовою. Севастополь же – місто російської слави, а в ньому є написи українською мовою. І взагалі дійшли деякі до того, що оголосили українську мову зіпсованою російською мовою. У всьому цьому виявився оскаженілий шовінізм і особливо це було у виступах Шелепіна, Суслова, Демичева, Косигіна».

Варто порівняти стан функціонування української мови в УРСР, який так обурював радянських очільників, із сучасним. Адже з того часу минуло понад 50 років, з яких 27 років українська узаконена як державна мова своєї країни.

50 років по тому

Можна констатувати, однак, що якби Суслов, Шелепін і К˚ на чолі з винародовленим українцем Брежнєвим дожили до нашого часу, то були б вельми задоволені – їхні зусилля з деукраїнізації УРСР не минули марно. В незалежній Україні українською розмовляють менше, ніж в 1960-х роках, а в деяких мегаполісах її вживання наближається до точки неповернення. Українських вивісок на магазинах та інших написів навіть у міському просторі Києва все менше – їх витісняють російськомовні й англомовні написи. Ну а «місто російської слави» Севастополь нині повністю зачищене від слідів української мови і будь-яких знаків, які б нагадували про його перебування у складі України.

Відомо, що мовну політику держави визначає її керівна еліта. Відтак провина за такий стан функціонування державної мови лежить на всіх чотирьох президентах України. Жоден із них не оцінив належно роль української мови у формуванні української нації і держави, кожен знехтував потребою реального, а не декларативного утвердження її державотворчої функції.

Недостатньо було оголосити українську державною, необхідно було ввести механізми реалізації її статусу, що передбачало передусім створення у владних структурах спеціального органу з мовної політики, наділеного функціями контролю за виконанням мовного законодавства.

Такі заходи з підтримки державних мов запровадили з перших же років незалежності балтійські держави, що дало їм можливість успішно подолати наслідки радянської русифікації й утвердити свої мови як основу національних держав європейського типу.

Втрачені шанси

Юрій Андрухович в одному з останніх есеїв згадує свої враження від змін у мовній атмосфері Києва, які він спостерігав тричі: вперше – в часи масових незалежницьких рухів 1989-1991 років, вдруге – під час Помаранчевої революції і втретє – під час Євромайдану і початку війни з Росією. У ці періоди, зазначає письменник (і з ним, гадаю, погодяться учасники цих подій), української мови в Києві ставало більше, кияни відчували потребу підкреслювати свою українськість – і через мову також.

Проте згодом, з поступовою втратою надій і загальним суспільним розчаруванням українська втрачала свої позиції і панівне російськомовне тло відновлювалось.

Очевидно, найбільші претензії з приводу втрати надій на зміни, заради яких люди масово виходили на Майдан, українська спільнота може пред’явити Ющенкові. Саме в Ющенкові свідома частина суспільства вбачала україноцентричного президента, здатного повести країну шляхом побудови національної демократичної держави, на противагу залежному від Росії Кучмі, який відверто зізнавався у своїй неспроможності зрозуміти, яку країну він має будувати.

Слабкість Ющенка як державного діяча виразно виявилась і у ставленні до мовної політики.

Сумна доля Концепції державної мовної політики

У цьогорічному третьому числі журналу «Право України» Сергій Головатий оприлюднив історію затвердження Концепції державної мовної політики, підготовку якої він ініціював у період свого перебування на посаді міністра юстиції. Концепцію випрацювала у 2006 році група юристів і мовознавців при Міністерстві юстиції під керівництвом Володимира Василенка.

Загальні засади Концепції визначали, що «загроза українській мові є тотальною загрозою національній безпеці України, загрозою самому існуванню української нації і української держави». Автори Концепції виходили з того, що «Україна – унітарна держава, в межах якої немає регіонів компактного проживання осіб, що належать виключно до якоїсь однієї етнічної меншини і становлять переважну більшість населення України. Тому державний статус української мови несумісний з пропагандою чи іншою практичною діяльністю, спрямованою на запровадження другої державної мови, будь-яких форм регіональної мовної автономії або проголошення діалектів української мови окремими мовами».

У липні 2006 року Концепція була направлена Ющенкові з пропозицією схвалити її і утворити при президентові Національну раду з мовної політики. При цьому в її авторів не виникало жодних сумнівів у позитивному вирішенні цього надзвичайно важливого питання.

Однак, отримавши Концепцію, президент самоусунувся від ухвалення рішення та в серпні того ж року надіслав її новопризначеному прем’єр-міністру Віктору Януковичу. Якою була подальша доля Концепції, неважко здогадатися.

За іронією долі, Ющенко все ж затвердив Концепцію своїм указом через три з половиною роки, 15 лютого 2010 року. На сайті президента вона з’явилась у значно урізаному вигляді 22 лютого, за два дні до закінчення його каденції.

Наводячи відповіді Секретаріату президента, пов’язані із відмовою затвердити запропоновану фахівцями Концепцію і створити спеціальний орган із державної мовної політики, Сергій Головатий зазначає, що вони є «промовистим свідченням того, що навіть на найвищому рівні державної структури послідовно і незмінно чинили опір унормуванню юридичного режиму належного функціонування державної мови».

Відсутністю державної підтримки української мови скористались представники п’ятої колони. Провал спроби утвердження реальної, а не декларативної державності української мови уможливив ухвалення за президентства Януковича антиконституційного Закону «Про засади державної мовної політики» Сергія Ківалова і Вадима Колесніченка. Метою Закону, автори якого по-шахрайському використали «Європейську хартію регіональних і меншинних мов», є надання російській мові тих же прав, що й державній українській. В умовах функціональної нерівноправності двох мов, успадкованої від періоду колоніальної залежності України від Росії, це загрожує витісненням української мови з усіх сфер суспільного життя на більшій частині території країни.

Антиукраїнський Закон Ківалова-Колесніченка досі лишається чинним. І це означає, що й нинішнє керівництво, навіть в умовах розв’язаної Росією війни проти України, не усвідомлює, чи не хоче усвідомити того незаперечного факту, що деукраїнізація мовно-культурного простору прокладає шлях «русскому миру» всередину країни.

Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».



загрузка...

Читайте також

Коментарі