Кожному українцеві зі шкільних уроків історії України відомо про битву об’єднаного війська руських князів (чернігівського, київського та галицького) і половців із монгольським військом на чолі з полководцями Субедеєм і Джебе, яка відбулася 31 травня 1223 року на річці Калка, що за іронією долі розташована на території сучасної Донецької області (нині ріка називається Кальчик). Підсумок цієї битви також відомий: нищівна поразка русичів, яка призвела до далекосяжних і багато в чому вирішальних наслідків для історії Східної Європи.

Утім, ця битва спонукає до багатьох важливих питань, актуальних для української сучасності. Я вже писав про небезпеку опису російсько-українського конфлікту на Донбасі як протистояння цивілізації й варварства. Цим дискурсом послуговуються не лише українські політики, а й чимало українських інтелектуалів. Спробуймо поглянути на можливі витоки цього дискурсу на нашій землі.

Для русичів-християн монголи були цілковито дегуманізованим опонентом. Навряд чи вони сприймали їх як людей, адже монголи не лише говорили чужою, цілком незрозумілою мовою, а й були нехристами, що, авжеж, виключало їх з правового й цивілізаційного поля Русі. Недарма руські князі вбили монгольських послів, яких ті надіслали для перемовин, порушивши таким чином недоторканність дипломатичних місій. Це вбивство, власне, було однією з основних причин походу монголів проти русичів, хоча спочатку ціллю монголів були їхні вороги половці. Зважаймо також на те, що, на відміну від сучасної технологічної й майже анонімної війни, за часів Середньовіччя війна була цілковито персоналізованою, позаяк велася на близькій відстані, тож фізичні страждання ворога середньовічний воїн бачив на власні очі. Щоби завдати такого фізичного болю своєму опонентові, воїн-християнин потребував надзвичайної, сказати б, сліпучої мотивації, адже, убиваючи опонента, він порушував фундаментальну заповідь християнства, – не убий. Отже, монгола русич-християнин не розглядав як людину, а як загрозу своєму способові життя, у якому не було місця чужинцям.

Ці віддалені історичні події як екстремальний прояв боротьби за владу оголюють засадничу характеристику владних взаємин у християнських суспільствах аж до кінця Другої світової війни, яка полягає у виключенні, ексклюзії певних суспільних верств із публічного життя. Як до країни такого виключення на різних етапах історичного розвитку зазнавали селяни, робітники, жінки, нащадки рабів у колишніх рабовласницьких суспільствах, вихідці з колишніх колоній тощо. Влада становила привілей, що здебільшого поширювався на вузьке коло можновладців.

Сучасний італійський політичний філософ Джорджо Аґамбен називає такий стан справ виключенням «голого життя», про що пише у своїй відомій книзі «Homo sacer. Суверенна влада й голе життя» (1995). У цій книзі Аґамбен посилається на поняття «homo sacer» (лат. «священна людина»), що існувало в давньоримському кримінальному праві. Такого юридичного статусу набував кривоприсяжник, який порушив дану якомусь богові присягу, а отже, загрожував міській гармонії людей та богів. Юридичний статус такої людини полягав в оголошенні її поза законом, тобто будь-хто міг безкарно її вбити, проте водночас ця людина визнавалася священною, тож її не можна було приносити в жертву якомусь божеству. Тому вбивство цієї людини розглядали як помсту божества кривоприсяжникові. Для Аґамбена метафора «священної людини» є характеристикою не лише владних взаємин у західних християнських суспільствах, а й властивістю інтелектуальних дискурсів, квінтесенцію яких він вбачає в метафізиці: «„Політизація“ голого життя становить за визначенням метафізичне завдання, у якому з’ясовують людську природу живої людини. Модерн, беручи на себе це завдання, робить не що інше, як декларує свою відданість сутнісній структурі традиційної метафізики. Категоріальна пара, фундаментальна для західноєвропейської політики, є не друг-ворог, а голе життя-політичне існування, зое-біос, ексклюзія-інклюзія» [Giorgio Agamben. Homo sacer. Il potere sovrano e la nuda vita, Torino: Einaudi, 2005, p. 11]. Голе життя, отже, є позаполітичним існуванням індивіда чи групи індивідів у межах політичної спільноти, а намагання «політизувати» голе життя леґітимує категоріальну пару голе життя-політичне існування, про яку пише Аґамбен, позаяк визнання голого життя таким тягне за собою одночасне визнання його ексклюзивного статусу.

Якщо спробувати застосувати ці міркування Аґамбена до українського сьогодення, то виявиться, що як князі-русичі, так і сучасні українські політики та інтелектуали, що послуговуються термінологією протистояння варварства й цивілізації для опису російсько-українського конфлікту на Донбасі, під риторикою боротьби проти цивілізаційного ворога ховають тезу про виключення, радикальну ексклюзію з політичного існування незалежної України людей (серед яких, до речі, чимало українських громадян), що в силу різних історичних обставин послуговуються іншим світоглядним словником. Ці «інші» аж ніяк не є варварами, бо перебувають у тій самій політичній традиції, про яку вдало пише Аґамбен. Вони-бо в таких самих ексклюзивних термінах описують незалежну українську державність, відкидаючи можливість діалогу з її представниками.

Заради справедливості варто зауважити, що ексклюзивний дискурс поширений не лише в сучасній Східній Європі, а й в Європі Західній, а також у США, де цинічний, безпринципний кандидат у президенти Доналд Трамп будує всю свою передвиборну риторику на расистських, сексистських й ксенофобських тезах, які є своєрідним відлунням репресивної та ексклюзивної історії американської демократії.

Залишається висловити надію, що програна нашими пращурами битва на Калці стане тим історичним уроком, який засвоять сучасні покоління українських політиків та інтелектуалів, адже цивільне життя може ґрунтуватися винятково на інклюзії, залученні іншого до політичного існування, що, звісно, не передбачає діалогу з воєнними злочинцями, залучення яких до політичного простору можливе лише в межах пенітенціарних закладів. Гадаю, що від розуміння цього багато в чому залежить розв’язок сучасної битви на Калці, який, маймо надію, здатен переписати репресивну історію Східної Європи.

Іван Іващенко, філософ, кандидат філософських наук



загрузка...

Читайте також

Коментарі