Фото з собору св. Петра у Ватикані. На ньому зображена композиція авторства Мікеланджело, яку називають "Милосердя" (pietà), де Марія оплакує Христа. Фото з архіву автора

Чим відрізняється цивільний спосіб життя від варварського?

Цим питанням переймалися багато європейських інтелектуалів ще з часів грецької давнини. По суті, будь-який значний мислитель приділяв істотну увагу цій проблемі. Приміром, у діалозі «Держава» (Πολιτεία) афінський філософ Платон одним із перших європейських мислителів запропонував концепцію розумної організації співжиття вільних містян, суть якої полягає в запровадженні своєрідної міської ієрархії. На чолі держави-міста мають перебувати мудреці-філософи, які формулюють принципи врядування. Ці принципи втілюють та обстоюють воїни, що перебувають сходинкою нижче. Нарешті, звичайні громадяни коряться й виробляють матеріальні блага. Далебі, такий підхід далекий від поширеного нині уявлення про партиципаційну демократію як квінтесенцію цивільного життя, яку намагаються імплементувати чи бодай зімітувати майже на всіх континентах.

Утім, чи можна вважати партиципаційну демократію безперечним проявом цивільного життя? Цікаву відповідь на це питання запропонував неаполітанський філософ і правник Джованні Баттиста Віко (1668–1744), яку він виклав у виданій 1744 року книжці «Принципи Нової науки про спільну природу націй» (Principj di Scienza nuova d’intorno alla comune natura delle nazioni). На відміну від свого відомішого попередника французького мислителя Рене Декарта, який намагався вичитати істину в книзі природи, нехтуючи мовами, літературою або всім тим, що з часів Вільгельма Дильтая ми називаємо науками про дух (Geisteswissenschaften у буквальному перекладі з німецької значить науки про дух, тобто гуманітарні науки), Віко шукав істину в «цивільному світі» (il mondo civile), тобто у світі, який, на його думку, створили й продовжують витворювати люди.

У своїй книзі він, зокрема, пропонує щось на кшталт онтогенезу людства, яке, на думку неаполітанця, послідовно рухається через три взаємопов’язані епохи. Він називає це розвитком націй (corso delle nazioni). Початком цього розвитку він у згоді з християнського традицією вважає світовий потоп, після якого люди перетворилися на тварин (bestioni). Ці людино-тварини є відправним пунктом розвитку поганських націй (le nazioni gentili, в італійськиій мові gentilе значить не лише вишуканий, витончений, люб’язний, а й поганин, поганський, – двозначність, якою Віко, авжеж, користувався цілком свідомо).

Отже, першим етапом у розвитку людино-тварин Віко вважає епоху богів (l’età degli dei). Цій добі властива специфічна мова, звичаї та спосіб урядування. Люди вірять, що ними керує щось трансцендентне, що можуть передати лише оракули й жерці, інтерпретуючи божественні знамення. Це епоха родин (tempo delle famiglie). Влада – священна, а мову, властиву цій добі, Віко характеризує як «німу мову знаків чи тіл, які мали природні зв’язки з ідеєю, яку позначали» (una lingua muta per cenni o corpi ch’avessero naturali rapporti all’idee ch’essi volevano significare). Простіше кажучи, якщо хочемо сказати, що влада священна, то намалюємо ієрогліф з якимось песиголовцем. Як наслідок, перша епоха розташована якнайдалі від цивільного або питомо людського способу буття. Недарма в грецькій міфології поширеною темою є боротьба героїв із кентаврами, які були метафорою варварського способу життя. Одним з дванадцяти подвигів Геракла є битва з кентаврами, а зображення битви людей та кентаврів можна подибати на багатьох античних храмах у Греції. Саме зображення цієї боротьби можна вважати символічним переходом від першої епохи богів до епохи героїв.

1
Битва кентаврів із людьми на фризі афінського храму Гефеста. Фото з архіву автора.

Епоха героїв (l’età degli eroi) ближча до цивільного стану, але її представники досі є поганами. Епоха героїв – це доба аристократів, які протиставляють себе плебсові. Аристократи вважають себе вищими (di superior natura), ліпшими від природи. Говорять аристократи теж відповідно. Їхня мова слугує «для опису героїчних подвигів, або для порівнянь, зіставлень, образів, метафор і природних описів» (per imprese eroiche, o sia per somiglianze, comparazioni, immagini, metafore e naturali descrizioni). Якщо спробувати перекласти міркування Віко простішою мовою, то йдеться про те, що герої почали вживати мову для комунікації, а не лише для переказу «гласу неба», як це було за попередньої епохи. Герої творять світ, а не покладаються на трансцендентне джерело, від якого вони всамостійнилися.

Урешті, третій етап – доба людей (l’età degli uomini). Основна риса цієї епохи – рівність. Форми врядування – республіки чи конституційні монархії. Люди, природна річ, говорять людською мовою. Мова людей, а не богів чи героїв, уможливлює суспільну взаємодію, тому що «народи надають сенсу законам, яких мають дотримуватися як плебс, так і шляхтичі» (i popoli dieno і sensi alle leggi, a’ quali debbano stare con la plebe anco i nobili). Тому людська мова є мовою іманентною, мовою правил, а не винятків, як це було за доби героїв, які користувалися привілеями. Суть цивільного світу, отже, у тім, що ексклюзивність, властиву суспільним практикам попередніх епох, заступає інклюзивність, тобто презумпція розумності, як наслідок, політичної рівності всіх без винятку членів людської спільноти. Іншими словами, саме люди творять цивільний світ і виробляють цивільний стан, а тому кентавр стає людиною.

Отож цивільний спосіб життя полягає в здатності критичної маси людей вбачати джерело леґітимації суспільних рішень у собі й брати на себе відповідальність за ухвалення цих рішень. Важливою ознакою цього стану є знеособлення, сказати б, дегероїзація суспільних інститутів. Основним гаслом цивільного способу життя є вибір, рішення. Натомість лейтмотивом варварства є доля, рок, – ірраціональні стихії, які людина не може й ніколи не зможе контролювати.

Важливим продовженням цих міркувань Віко є його теорія занепаду націй (ricorso delle nazioni), адже цивільний спосіб життя аж ніяк не є остаточним станом, досягнення якого виключає регрес. Навпаки, цивільне життя передбачає постійне зусилля, безперервну роботу, вибір і відповідальність за нього.

Ці міркування Віко пояснюють його на перший погляд неочевидний вжиток прикметника «цивільний» у словосполуці «цивільний світ», який я переформулював як цивільний спосіб життя. Цивільний світ не є репресивним протиставленням варварському способові життя, що властиво поширеному в Україні протиставленню варварства й цивілізації, яким не гребують навіть деякі публічні українські інтелектуали, описуючи російсько-український конфлікт на Донбасі в термінах протистояння цивілізації й варварства. Такий сумнівний дискурс своїм наслідком має винятково дегуманізацію опонента й віддаляє, а не наближає до цивільного способу життя й цивільного світу. Думка Віко в тім, що цивільний спосіб життя походить з варварства, а також може легко до нього повернутися, занепасти. Зрештою, саме ХХ століття надало нам багато переконливих доказів останнього твердження неаполітанського мислителя. Битва людей з кентаврами є битвою, що відбувається в межах людської спільноти, а не битвою з міфічними прибульцями, позбавленими людської подоби.

Віко, отже, не протиставляє цивільний світ варварству, а вказує на нерозривний зв’язок між цими світами й дуже тонку лінію, яка їх розмежовує. Тому своє вчення він називає наукою про милосердя, бо «якщо не будеш милосердним, то й насправді мудрим стати не зможеш» (se non siesi pio, non si può daddovero esser saggio). Милосердя полягає в здатності бачити цю тонку межу, а не в готовності будувати стіну там, де її побудувати неможливо. Українським інтелектуалам, як авангардові цивільного життя в Україні, варто – усупереч часто цитованому твердженню німецько-американського літературознавця Ганса Ульриха Ґумбрехта – культивувати не споглядання, а милосердя.

Іван Іващенко, філософ, кандидат філософських наук, працює над перекладом третього видання «Принципів Нової науки про спільну природу націй» (1744) українською мовою та академічним коментарем до цього твору.



загрузка...

Читайте також

Коментарі