Збірка творів нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич «Час Second-hand» стала останньою в її циклі з п’яти праць під загальною назвою «Червона людина. Голоси утопії». Падіння комунізму в ній подано через призму людей, які жили в той час, а складається книга з двох розділів: «Розрада апокаліпсисом (1991-2001)» та «Звабливість порожнечі (2002-2012)».

«Ми прощаємося з радянською епохою. З тим нашим життям. Я намагаюся чесно вислухати всіх учасників соціалістичної драми», – розповідає авторка на початку. Ці її слова надзвичайно правдиві, адже в книзі звучать не тільки близькі їй думки, а чутно також голос з протилежного табору. «Час Second-hand» – це безкінечне переплетіння протилежностей. Тут, з одного боку, радість від того, що СРСР розпався, що ДКНС не переміг, що ненависний партбілет тепер можна викинути, що, зрештою, в магазинах з’явилися базові речі і зникли черги. З іншого ж, ностальгія за колись величезною і могутньою державою, розчарування капіталізмом, який прийшов на зміну, та відданість ідеї попри все.

Намагання авторки показати багатогранність історії вилилося в абсолютно різних епітетах, які ми знаходимо на різних сторінках книги стосовно однієї й тієї самої постаті чи події. Це стосується і зображення революції та розпаду СРСР, і капіталізму, який змінив «розвинений соціалізм», і головного героя драми Михайла Горбачова. Що ж до останнього, то він одночасно і «могильник комунізму», і «зрадник Батьківщини», і «нобелівський тріумфатор», і «радянський банкрут», і «головний шістдесятник», і «кращий німець», і «пророк», і «Іуда», і «великий реформатор», і «великий артист», і «великий Горбі», і «Горбач», і «людина століття», і « Герострат». Так, ви не помилилися, це все про одну й ту ж людину.

Прикметно те, що авторка зупиняється в книзі не так на поворотах історії та її головних дійових особах, як на почуттях простих людей, їхніх особистих сподіваннях та розчаруваннях. Більше того, їхні розповіді не завжди напряму пов’язані з історичними реаліями. Наприклад, 14-річний самогубець Ігор має мало спільного з розпадом СРСР, хоча точки дотику простежити все ж можна.

Червоною ниткою в творі тема свободи. Покоління, яке народилося і виросло в СРСР розуміє її по-іншому, ніж те, яке з’явилося вже після його розпаду. «Батьки: свобода – відсутність страху; три дні в серпні, коли ми перемогли путч; людина, яка вибирає в магазині зі ста сортів ковбаси, вільніша, ніж людина, яка вибирає з десяти; бути непоротим, але непоротих поколінь нам ніколи не дочекатися; російська людина не розуміє свободу, їй потрібен козак і батіг», – узагальнює Алексієвич думки з цього приводу старшого покоління. Молодше ж говорить зовсім про інше. «Діти: свобода – любов; внутрішня свобода – абсолютна цінність; коли ти не боїшся своїх бажань; мати багато грошей, тоді у тебе буде все; коли ти можеш жити так, щоб не замислюватися про свободу. Свобода – це нормально», – пише авторка. Різниця в віці вимірюється десятками років, а в сприйнятті – їх мільйонами.

Алексієвич в книзі охоплює не тільки короткий період безпосереднього розпаду СРСР, а й робить екскурси в історію, розповідає про особливості життя в ньому різних прошарків населення. Все це вустами своїх співрозмовників. Такі розповіді, з одного боку, допомагають встановити причинно-наслідкові зв’язки в історії з розпадом імперії, а з іншого, дають читачам можливість глянути на СРСР очима його колишніх громадян. «А я з покоління двірників і сторожів. Був такий спосіб внутрішньої еміграції. Ти живеш і не помічаєш того, що навколо, як пейзаж за вікном. Ми з дружиною закінчили філософський факультет Петербурзького (тоді Ленінградського) університету, вона влаштувалася двірником, а я – кочегаром в котельні. Працюєш одну добу, дві – вдома. Інженер в той час отримував сто тридцять рублів, а я в котельні – дев’яносто, тобто погоджуєшся втратити сорок рублів, але зате отримуєш абсолютну свободу», – розповідає свідок тих часів. Ці слова ніби вирвано зі сторінок антиутопії, якій, на жаль, судилося втілитися в життя. Не менш диковинно звучать зараз і розповіді колишньої вірної номенклатури про любов до Сталіна та партбілет як найвищу святість, яким теж знайшлося місце на цих сторінках.

Любов та дружба пробиває собі дорогу в серця людей навіть у найтемніші часи. Алексієвич та герої її книги теж дотримуються такої думки, адже в їх розповідях не тільки і навіть не стільки танки на Красній площі, репресії та позбавлене банальних зручностей життя в СРСР, а й приємні спогади про ті часи, як от посиденьки вночі з друзями на кухні з томиком когось із «неблагонадійних», підтримка друзів та справжня любов.

Попри те, що позитивних моментів в книзі багато, її настрій все ж сумний. Справа в тому, що, як пише Алексієвич, «герої одного часу рідко бувають героями іншого». Після розпаду СРСР величезна кількість людей не знайшла собі місця на сторінках новітньої історії. Вони ніби зависли в міжчассі, десь на перетині двох епох, навіть не усвідомлюючи, на кого нарікати: на власну нездатність адаптуватися, надто «продвинутого» та прозахідного Горбачова чи капіталізм з його «фастфудівськими» цінностями.

Мабуть, всі на перших уроках історії в школі малювали шкалу часу. Там все було чітко: минуле, теперішнє, майбутнє. З книгою все набагато складніше. Попри те, що на її сторінках здебільшого серпневий путч 1991-го або те, що йому передувало, ці історії не про минуле, вони здебільшого про теперішнє, ба навіть про майбутнє. Це пітверджують і слова самої авторки: «Ця книга про те, на чому ми стоїмо, про наш фундамент. Вона про те, звідки ми вийшли. Для мене дорогі слова, які я спеціально винесла в епіграф, що тоталітаризм, табір, назвемо так, розбещує і ката, і жертву. Тобто, не можна сказати, що жертва виходить зовсім не травмованою. Ось ми зараз живемо в цей травмований період. Всі ми, так чи інакше, «приколочені» до радянського досвіду».

Насамкінець, сенс книги не так у тому, щоб проаналізувати епоху, а у тому, щоб почути її голос поки ще не пізно. Ну а висновки – так, їх потрібно робити, але не авторці, а читачам самостійно. Вирішити для себе, чи було в цій епосі зерно якщо не раціональності, то хоча б віри, добра, любові, а чи її варто віднести на смітник.

Авторка: Тетяна Літвінчук



загрузка...

Читайте також

Коментарі