Захід нам не допоможе. Що робити Україні?

Захід нам не допоможе. Що робити Україні?

Західні політики поки не вирішили остаточно, в якому вигляді їм потрібна наша країна для стримування Росії. Про це у своєму блозі на НВ пише академік НАН України Богдан Данилишин.

Зауважте, вони шукають свої сили не в промисловій ефективності виробництва (її в Росії немає, не було і, швидше за все, вже не буде), але саме в контролі над територіями вони бачать свою могутність. Можна багато говорити, що ці їхні уявлення застаріли і потребують змін, але головне тут у тому, що Путін, самодержавний правитель Росії, вірить у те, що все йде саме так, а враховуючи його вік, можна сміливо стверджувати, що він навряд змінить свою думку. Майдан 2013-2014 років тільки зміцнив його в цьому переконанні. Це ми розуміємо, що Майдан був повстанням народу проти корумпованого режиму Януковича. Конспірологічна ж свідомість Путіна дала йому зовсім іншу оцінку цій ситуації. А саме таку: Майдан — це результат зловмисної діяльності держав Заходу, які хочуть знищити Росію.

Cаміт НАТО, який минув, показав, що протягом 2014-2016 років напруженість між НАТО та Росією продовжувала зростати. Основні причини — анексія Криму і участь російських військ у конфлікті на сході України. З точки зору НАТО, ці дії Росії повністю змінили стратегічну ситуацію в Європі. Аналітики НАТО розглядають дії Росії по відношенню до України як загрозу східноєвропейським членам альянсу та країнам Прибалтики.

Метою саміту було надіслати Москві сигнал про те, що в НАТО серйозно сприймають нову небезпеку, і що проблемі колективної безпеки приділяється тепер повноцінна увага. «Ми вирішили збільшити нашу військову присутність у східній частині альянсу шляхом розміщення чотирьох батальйонів тут, у Польщі, а також в Естонії, Латвії та Литві», — оголосив на саміті генсек НАТО Йенс Столтенберг. На цьому тлі дисонансом прозвучала заява президента Франції Франсуа Олланда про те, що для Франції Росія – «не противник, не загроза, а партнер». Що це означає, і які наслідки будуть для України — в даній колонці.

Я вже давно пишу на «Новом времени» про те, що всі проблеми України у зовнішній політиці з початку 2014 року породжені геополітичною незадоволеністю Росії щодо того, як, згідно з уявленнями її нинішніх еліт, розвиваються зовнішньополітичні події після 1991 року. Путін, виходець зі спецслужб, називав розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою XX століття. Свого часу ці його слова західні політики пропустили повз вуха і ніяк не скорегували свою зовнішню політику. А між тим, у цих словах був висловлений жаль колишнього службіста КДБ, а нині президента Росії, про втрачені колишні території СРСР та про втрату зовнішнього контролю над колишніми сателітами Радянського Союзу в Східній Європі.

Після того, як Путін консолідував владу в РФ (приблизно до 2005 року), він, озираючись на «своє царство», з дуже великим незадоволенням побачив, що підконтрольна йому територія в порівнянні з часами СРСР значно зменшилася. Потрібно розуміти, що російські царі та імператори завжди мислили політичну реальність насамперед у вигляді того, як багато територій вони контролюють.

Певною мірою це не дивно — навіть маленькі західні держави, такі як Бельгія або Нідерланди, були колоніальними державами, і розлучилися зі своїми заморськими імперіями за історичними мірками порівняно нещодавно. А Росія, яка далеко відстає від них в цивілізаційному процесі, перебуває зараз в розквіті уявлень еліт про територіальний контроль, як головний фактор сучасного політичного впливу в світі.

Чому він так думає? Адже зміна влади в незалежній державі Україна є її внутрішньою справою і не зазіхає на основи влади в Росії? Чому Путіна це так зачепило? Він вірить, що метою геополітики Заходу, як її зафіксовано у трактаті класика геополітики Маккіндера, є встановлення контролю над Хартлендом, тобто Росією. Навіщо на початку XX століття Маккіндер це зробив — помістив Хартленд саме в Росії — невідомо. Але саме це тепер є реальність для Путіна. Тому він і в Сирії, і в Україні буде наполегливо захищати периферію свого Хартленду. Це є, на його думку, надзавданням правителя Росії. І з цим згодні російські еліти.

Більше того, розуміючи, що найкращий захист — це напад, він спробує розширити свої володіння за рахунок приросту територій. Що він і зробив — Абхазія та Південна Осетія під його контролем з 2008 року, Крим і Донбас — з 2014 року. Тільки дуже непідготовлені і наївні політики можуть думати, що це — випадковий процес, і на цьому все закінчено для України: бо в експертному середовищі існує думка, що, мовляв, «в 2008-2014 роки Путін нервував чомусь, напевно, а тепер знову повернеться до нормальної поведінки». Так само, напевно, як і думали в 1772 році політичні діячі Речі Посполитої, сподіваючись, що анексія деяких частин Польщі того року на цьому і зупиниться. Але потім були ще два поділи Речі Посполитої, останній з яких припинив її існування як незалежної держави.

Для України все далеко не закінчено. Найвпливовіші західні політики, які відвідали варшавський саміт НАТО, по суті, надсилають Путіну повідомлення, що межі Заходу проходять кордонами країн НАТО — ні більше, ні менше. А Україна, яка знаходиться між Заходом і Росією, їх не особливо сильно цікавить. Але це повідомлення прикривається зовнішньополітичною «димовою завісою»: цінності, «не допустимо», «необхідність стримування» та іншою словесною нісенітницею.

Чому так сталося? А сталося це значною мірою тому, що політики Заходу, які мали певні ілюзії щодо того, що в Україні можливі політичні та економічні реформи, гірко помилилися. Зараз вони починають переконуватися в тому, що їхні мрії, ймовірно, нездійсненні. Вони з подивом виявили, що українським політичним елітам реформи зовсім не потрібні, а народ на них недостатньо тисне. І тому державні діячі Заходу, можливо, вирішили «махнути рукою» на Україну. «Нехай буде те, що є, не воювати ж через Україну з диктатором Путіним, який володіє ядерною зброєю» — думають вони. Так і економічні санкції проти Росії, від яких страждають багато підприємців на Заході, їм вже набридли.

Ось і виходить, що територіальні питання з Росією в України не тільки не завершені, а тільки починаються. Путін не вічний, але в спину йому дихають далеко не ліберальні політики, які готові підхопити у нього владу. Але навіть якщо до влади прийдуть ліберали, принципово нічого не зміниться: послухайте, що про «українське питання» кажуть ліберали Ходорковський і Навальний, наприклад. Я вважаю, що Крим російські політики ніколи нам добровільно не повернуть. Донбас же стане анклавом всередині України, як Північний Кіпр, який вже понад 40 років перебуває в такому становищі (при тому, що і Туреччина, і Греція — члени НАТО).

Але я думаю, що це лише початок. Все може бути значно гірше. Росію, як і раніше цікавлять і Харків, і південна частина України. І в масовій свідомості росіян, і в головах елітних угруповань (саме «угруповань», за прообразом — «бандитські угруповання») — це російські території, які завоювала для них імператриця Катерина II.

Потрібно розуміти, що мислення у росіян, в основному, імперське за духом. Це наслідки розвитку Росії як імперії за останні 300 років, і навряд чи вони зміняться в короткій перспективі. Наприклад, відмова від імперського мислення після Другої світової війни в елітах Німеччини і Японії сталася лише під тиском окупаційної влади. Ніяк інакше в порівняно короткі періоди це здійснити неможливо.

Зараз Британія лише номінально не є імперією. Насправді — це головна країна Британської співдружності, найбільшого політичного і економічного об’єднання, до якого входять колишні колонії та домініони Британії, і не тільки вони. Так що, по суті, після нещодавнього референдуму їй буде куди податися. Франція також дуже тісно підтримує відносини зі своїми колишніми колоніями. А Іспанія — з Південною Америкою, Португалія — з Бразилією. Очікувати, що Росія, за її нинішніх авторитарних керівників, і до того ж абсолютно не здатна до сучасного ефективного промвиробництва, перейде до виключно до національної політики в межах існуючих кордонів РФ, і відмовиться від впливу на Україну, якою вона володіла більш 300 років, щонайменше, наївно.

Що ж  на нас чекає в майбутньому? На нас чекає поступова ескалація руху Росії «вниз», до теплих морів (Чорне море). Перш за все, в «українському напрямку». Саме з нього і почалася, у свій час територіальна експансія Росії наприкінці XVIII століття, за цариці Катерини Великої (до речі, Великою вона стала, після територіальних прирощень, які зараз є територією сучасної України). Рух на Кавказ і в Середню Азію стався на кілька десятиліть пізніше. Тому, враховуючи це російське минуле, Україна завжди буде знаходиться під такою загрозою. В інтернеті досі існують карти, на яких Україна в її нинішніх кордонах, розділена на кілька держав: анексовані Росією території так званої «Новоросії», маріонеткова (під контролем Росії) держава Україна зі столицею в Києві, і західноукраїнська держава зі столицею у Львові (під контролем Заходу).

Історія — тривалий і постійно триваючий процес, і тут нам краще перехвилюватися, ніж недохвилюватися. Я б на місці наших діючих політиків, щонайменше, насторожився — вже дуже мені не сподобалися заяви західних політиків на Варшавському саміті. Принаймні, їх можна тлумачити двояко. Ви впевнені, що Путін тлумачить їх так, як би нам хотілося? Я не впевнений. Вірніше, впевнений якраз у зворотному — Путін тлумачить їх так, як вигідно йому. Від грубих дій з набуття контролю над українськими територіями, які він використовував у 2014-2016 роках, він, можливо, перейде до більш підступних методів. Таких, наприклад, якими вони були між війнами (1918-1939 роках) у Західній Європі, яка буквально була тоді наповнена агентами НКВС і ГРУ, які працювали вкрай ефективно. Нам не слід забувати колишню професію нинішнього президента Росії.

Єдине, що тепер залишається Україні — здійснювати економічні та інституційні реформи в максимально прискореному темпі, результатом яких стане створення в Україні справді ефективної промисловості XXI століття, яка зможе виробити сучасну зброю в кількості, необхідній для оборони навіть не від Путіна, а від Росії. Адже вона ще довго буде існувати у форматі імперії, геополітично приреченої на «територіальний рух» на південь. Тільки ймовірний розпад РФ в майбутньому може припинити цю домінуючу парадигму розвитку Росії в останні щонайменше 300 років.

А про те, що відбувається, коли країна розраховує тільки на поставки зброї від зовнішніх партнерів, запитайте у чехів — як вони її «отримали» в 1938 році? Або у ізраїльтян, які її «отримали» у 1967 році від Франції? Нагадаю, що до Шестиденної війни 1967 року Франція була головним постачальником зброї до Ізраїлю. У 1967 році Шарль де Голль і наклав ембарго на поставки французької зброї до Ізраїлю. Тепер порівняйте це зі словами Олланда на Варшавському саміті. Що сталося потім з Чехословаччиною в 1938 році після «мюнхенської змови», ми знаємо. В Ізраїлі все пішло за іншим сценарієм, але виключно тому, що ізраїльтяни змогли налагодити виробництво своєї зброї, після відмови французів їм її продавати. Чи зможемо ми без економічних реформ налагодити виробництво сучасної зброї самі, ось питання. Питання, від якого, насправді, залежать перспективи незалежності України. І питання, що має цілком зрозумілу відповідь: без максимально швидкої якісної трансформації економіки України ми не зможемо налагодити виробництво сучасної зброї, яка нам так необхідна для збереження держави.

На мій погляд, Захід поки ще не вирішив остаточно, в якому вигляді йому потрібна Україна для стримування Росії, як буферна держава: 1) Захід буде згоден на існування України як єдиної країни, або 2) Захід не буде заперечувати проти розділу України на декілька частин. Логічно припустити, судячи із заяв політиків на Варшавському саміті НАТО, що зараз йдуть підготовчі заходи до обох варіантів. І ніхто всерйоз у нас в Україні цього негативному процесу зараз не протидіє. Але ми жодним чином не повинні допустити реалізації другого сценарію, тому що його результатом, швидше за все, стане розвал нашої країни. Може, хоч це налякає наші політичні еліти, і вони, нарешті, перейдуть до радикальних економічних і політичних реформ? Хоча, враховуючи їхній бекграунд, віриться в це насилу.



загрузка...

Читайте також

Коментарі