Річ у собі: чому Конституція України перетворюється на бутафорію

Річ у собі: чому Конституція України перетворюється на бутафорію

28 червня минає 20 років з дня ухвалення української Конституції, яка за всі ці роки так і не стала основоположним документом, що задає правовий тон вітчизняній державності. Більше того, з кожним роком дедалі більше статей Конституції де-факто втрачають свою навіть формальну актуальність, що не заважає владі майже щорічно переписувати Основний закон. При цьому останні два роки в цьому аспекті явно виділяються.

Останнім часом спостерігається цікава тенденція: що частіше і радикальніше в Україні змінюють Основний закон, то пафосніше на державному рівні відзначають День Конституції. У 2016 році цей тренд підтверджується не так круглою датою свята, як важливістю для влади спроб закріпити в масовій свідомості ухвалені в цьому році конституційні зміни.

У це важко повірити, але за 20 років українська Конституція змінювалася вже шість разів, і, що показово, тричі ці зміни стосувалися форми правління. У 1996 році Україна була президентсько-парламентською республікою, з 2006-го по 2010-й – парламентсько-президентською, з 2010-го по 2014-й – знову президентсько-парламентською республікою. Після Майдану ситуація знову змінилася на 180 градусів.

Неважко здогадатися, що в таких умовах говорити про якусь конституційну стабільність не випадає. Причини чехарди форм правління при цьому завжди були політичними. Грубо кажучи, поява парламентсько-президентської республіки завжди зумовлювалася побоюваннями частини еліти повністю позбутися влади і бажанням зберегти свої позиції в сильному парламенті. І завжди це відбувалося після Майданів – 2004-го і 2014-го. І, як правило, завжди після цього президенти тяжіли до узурпації влади. Хтось – поверненням до минулого режиму, як Віктор Янукович, а хтось – через глибокі зміни Основного закону, як сьогодні це робить Петро Порошенко.

Але це виключно політичне вираження Конституції, яке не стосується широких верств населення. Значно цікавіше, що за фактом від основоположних статей документа, ухваленого 1996 року, в українській дійсності вже не залишилося майже нічого.

Демонтаж «соціалки»

На момент написання Основного закону України 1996 року його цілком серйозно можна було назвати однією з найдемократичніших і найбільш соціально орієнтованих Конституцій у Європі (хоч і більшу частину «тіла» документа було списано з французького аналога). На цьому наголошували як вітчизняні, так і зарубіжні юристи. За два наступні десятиліття за обома критеріями Україна зробила потужний демарш. Дві головні статті, які викликають чимало запитань, – ст. 53, яка гарантує право на безплатну освіту, і ст. 49, яка декларує безплатну медицину.

Спекулюючи на формальному і пострадянському характері цих положень, влада ударними темпами рухається в бік їхнього скасування. Питання безплатної освіти розв’язується через новели нового міністра освіти Лілії Гриневич і повільну комерціалізацію освітнього процесу, розпочату добрий десяток років тому. А міф про безплатну медицину остаточно буде поховано переходом на страхову систему, який – хоч і відкладається з року в рік – вперто проштовхує кожен новий міністр охорони здоров’я.

Теза про соціальну державу, записана в першій же статті Конституції, видається відверто лицемірною на тлі зростання тарифів на ЖКГ і тотального зменшення соціальних зобов’язань держави. Цілеспрямованість процесу підтверджує і той факт, що майже щомісяця Кабмін зменшує соціальні пільги. Напередодні Дня Конституції, наприклад, вийшла постанова, якою зменшується перелік професій, що мають право на достроковий вихід на пенсію. В уряді вже порахували, що повне скасування норми раннього виходу на пенсію може дати змогу заощадити бюджету Пенсійного фонду 50–60 млрд гривень.

Із цього робимо висновок, що для влади національною ідеєю є зовсім не соціальна держава, задекларована в Конституції, а бездефіцитний бюджет.

Порушуючи тему соціалки, зовсім не хочеться спекулювати на «лівій» спрямованості української Конституції. Просто мова йде про ті її положення, які, згідно з опитуваннями громадської думки, є найважливішими для більшості українців. І якщо Основний закон претендує на статус базису української державності, то ці проблеми не розумно ігнорувати.

Гроші та відповідальність на місцях

Тепер поговорімо про Конституцію з позицій лібералізму. 31 серпня 2015 року Верховна рада України проголосувала в першому читанні зміни до Конституції щодо децентралізації. Цим рішенням влада фактично почала просувати найважливішу для президента Порошенка реформаторську «фішку» – перегляд адміністративно-територіальної та бюджетної моделі управління країною.

В організаційному сенсі все просто: вводиться трирівнева система територіального поділу «регіон-район-громада», при цьому назви регіонів мають намір вилучити зі ст. 133 Конституції, що дало привід окремим експертам прогнозувати об’єднання деяких областей у більші регіони. Місцевим громадам і радам віддають максимум повноважень – якраз горезвісна ліберальна вудка для ловлі риби. Все начебто перспективно і по-європейськи – новим реаліям потрібні нові конституційні гарантії.

Проте під час підготовки до реалізації президентської ініціативи почали спливати неприємні сюрпризи. Раптом з’ясовується, що субвенції отримають не всі громади, що соціальна інфраструктура збережеться тільки у великих адмінпунктах, що зменшиться кількість сільських лікарень і шкіл. Грубо кажучи, почне діяти принцип «виживає найсильніший». При цьому після об’єднання центр фактично усувається від розв’язання проблем територій – «проблеми індіанців шерифа не хвилюють» – що, правда, не заважатиме державі збирати податки з місцевих активів.

За фактом, під виглядом об’єднання громад ми отримуємо оптимізацію вимираючого українського села і серйозне розвантаження для центрального бюджету. Інститут префектури повністю компенсує владі вплив на території, у багатьох моментах навіть посиливши його.

На закон ще чекає друге читання, але все вказує на те, що президенту вдасться зломити відверто слабкий спротив у парламенті.

Закон – це я

На відміну від децентралізації, зміни Конституції щодо правосуддя вже стали доконаним фактом. 2 червня Рада віддала 335 голосів за ухвалення конституційних змін, якими створюється нова судова система України. Відкинувши вбік вузькі юридичні нюанси, звернімо увагу лише на три головні моменти цієї конституційної новели.

Перший – адвокати одержують беззастережну монополію на представництво інтересів громадян у судах. Раніше такі функції могли виконувати й офіційні представники. Про ціни на адвокатські послуги, як і про специфіку отримання в Україні адвокатської ліцензії, гадаю, краще детально не писати. Так влада обмежує українців в одному з головних конституційних прав – права на правову допомогу. Так, формальний статус державного адвоката зберігається, але можна собі уявити, як це виглядатиме на практиці.

Другий – новий орган, Вища рада правосуддя, формується за таким принципом, що завжди представлятиме інтереси чинної влади.

І, нарешті, третій – президент на найближчі два роки дістає виняткове право на створення та ліквідацію судів в Україні. Це прописано в перехідних положеннях. Про який принцип поділу влади можна говорити?

Здавалося б, до чого тут ОСББ?

Тема створення ОСББ, які, згідно з ухваленим законом «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку», з 1 липня повинні стати єдино можливою формою управління в ЖКГ, сьогодні в Україні більш ніж актуальна. Влада веде активну інформаційну кампанію, згідно з якою ОСББ стане основою для формування в Україні культури розпорядження власністю і фундаментом для відновлення житлового фонду. Безсумнівно, ця реформа – одна з топових для чинної влади.

Проте навіть вона порушує добрий десяток статей української Конституції, особливо щодо майнових прав громадян. Зокрема, закон позбавляє державу обов’язку проводити капітальний ремонт при переданні майнових прав мешканцям, самі ж мешканці дискредитуються в правах залежно від займаних квадратних метрів, зате зрівнюються в правах власники як житлових, так і нежитлових приміщень. Конституцію тут просто втоптують у землю щодо захисту прав власності, гарантії рівності всіх форм власності та виконання державою своїх соціальних зобов’язань.

З огляду на те, що з 1 липня наслідки реформи відчує на собі майже все міське населення України, – приклад більш ніж ілюстративний з погляду оцінки виконання української Конституції.

Спритність трактувань

Справжньою родзинкою української конституційної системи є робота Конституційного суду України – єдиного органу, уповноваженого трактувати Основний закон. Він уже давно став частиною усної народної творчості громадян після рішень про третій термін президентства для Леоніда Кучми і скасування політичної реформи «під Віктора Януковича» 2010 року.

Але члени Конституційного суду не зменшують оборотів. Свіжий «перл» юридичного аналізу цього органу розриває всі можливі шаблони. Згідно з рішенням КС від 18 березня нинішнього року, горезвісне формулювання «наступна чергова сесія Верховної ради» варто розуміти дуже специфічно – не як наступну за рахунком сесію, а як будь-яку наступну сесію. Це дивне трактування було продиктоване цілком конкретною політичною доцільністю – підганяли терміни голосування щодо децентралізації у другому читанні. Більше не підганяють. Цікаво, тепер так можна інтерпретувати будь-яке згадування конструкції «наступний…»? Адже цей прикметник використовується в багатьох юридичних документах.

агато експертів насторожилися, коли стало відомо, що Конституційний суд має намір розглядати закон про люстрацію. Рішення вже зараз обіцяє бути несподіваним і нестандартним.

Сукупність усіх цих обставин на сьогодні ніяк не дає змоги назвати українську Конституцію Основним законом, який реально працює, стоїть на сторожі прав і свобод громадян. Вона поки що радше інструмент політичної боротьби, не більше. Можливо, саме тому за 20 років для більшості українців 28 червня так і не стало справжнім святом. Просто в календарі додався ще один вихідний день.

джерело: Forbes



загрузка...

Читайте також

Коментарі