Навіщо Нуланд приїхала до Києва

Навіщо Нуланд приїхала до Києва

Київ розуміє просту тактику Путіна і поки досить успішно чинить опір. Однак Захід продовжує тиснути. Про це у своєму блозі на НВ пише російський політолог та публіцист Андрій Піонтковський.

У Франції анонсовано чергову зустріч лідерів «нормандської четвірки». Сподіваюся, прориву від цього заходу очікувати не варто, адже прогрес в Мінських угодах можливий тільки за рахунок України, за допомогою великих і небезпечних для національного суверенітету країни поступок.

Президент Франції Франсуа Олланд і канцлер Німеччини Ангела Меркель, можливо, навіть сподіваються отримати Нобелівську премію миру за врегулювання конфлікту в Донбасі. А Барак Обама, президент Сполучених Штатів, прагне додати прогрес «Мінська» до таких вельми сумнівних досягнень, як ядерна угода з Іраном і повна «здача» Сирії Путіну.

Таким чином, приїзд Вікторії Нуланд до Києва – лише частина загального тиску на Україну з боку Заходу, якому хочеться добитися конкретних результатів у своїх миротворчих зусиллях.

Перетягування каната навколо Мінська триває вже два роки. Єдиним їх дуже важливим плюсом є припинення вогню. Набагато менше людей гине, з’явилася лінія розмежування між протиборчими сторонами. Проте, перемир’я хитке, перестрілки не припиняються. Більше того, нещодавно прозвучали абсолютно дивовижні заяви голови російського МЗС Сергія Лаврова і президента Путіна про те, що зупинити перестрілки на сході України до повного політичного врегулювання неможливо. Це шантаж. Російське керівництво поставило Україну перед вибором: або ви погоджуєтесь на умови Москви, або перестрілки продовжаться. А політичні умови Москви абсолютно неприйнятні для України – заштовхнути «ракову пухлину» ДНР/ЛНР, насичену російськими військами і диверсантами, в політичне тіло України, зробивши «моторол» і «захарченків» політичними діячами країни і блокувавши її європейський вектор розвитку.

Такий план Путіна. При цьому він майстерно використовує честолюбство Західної Європи, яка прагне заробити миротворчі лаври і чинить час від часу тиск на Київ, щоб він погодився на умови так званої інтеграції Донбасу. Москва хоче звабити Україну фальшивим відновленням її територіальної цілісності, зберігши при цьому повний контроль над ДЛНР і що найголовніше – над українсько-російським кордоном. Київ розуміє цю нехитру тактику і поки досить успішно чинить опір. Однак Захід продовжує тиснути.

Стратегія Путіна – створювати видимість миролюбства. Він хоче одночасно розв’язати проблему «впихання» невизнаних республік в Україну, позбавивши її європейського вектору розвитку, і отримати за це винагороду – зняття санкцій і відновлення економічних відносин із Заходом. Досить розумна і зрозуміла позиція.

Погоджуся з тими, хто вважає, що з боку України набагато чесніше сказати: ми розглядаємо ці території як тимчасово окуповані Москвою, агресором, переклавши тим самим на неї всю відповідальність за події в Донбасі. І раз вона не збирається виводити війська і віддавати контроль над кордоном, всі розмови про політичне врегулювання – порожня балаканина.

У відносинах із західними союзниками Україні варто наголошувати на припиненні вогню і проведенні реформ. Кращий спосіб звільнення цих територій – продемонструвати свій успіх на шляху європейського розвитку. Після цього вони самі захочуть повернутися. Здається, такий концептуальний підхід більш продуктивний, ніж продовження гри у відновлення територіальної цілісності.



загрузка...

Читайте також

Коментарі