Міст Кадирова. Як Кремль платить данину чеченцям

Міст Кадирова. Як Кремль платить данину чеченцям

У Санкт-Петербурзі один із мостів назвали в честь Ахмата Кадирова – першого післявоєнного президента Чеченської республіки, батька нинішнього голови регіону Рамзана Кадирова. Скромні спроби міської інтелігенції протестувати успіху не мали, — пише журналіст Павло Казарін для Крим.Реалії.

Цікаво навіть не те, що міська влада не стала слухати протестні голоси, серед яких були Олександр Сокуров, Борис Вишневський та Максим Резник. Це якраз цілком у дусі російської вертикалі – не озиратися на голоси «знизу», щоб не «проявити слабину». Зрештою, в російській традиції «суверенітет влади» – це право робити те, що заманеться без огляду на будь-що, включаючи здоровий глузд. І тому доля перейменування була вирішена навіть не в той момент, коли з’явилася ідея перейменувати міст через Дудергофський канал, а в той, коли жителі Санкт-Петербурга вирішили оскаржити право влади одноосібно приймати такі рішення.

Куди цікавіше те, що протест проти ідеї перейменування взагалі з’явився. Тому що в межах сучасної російської концепції Ахмат Кадиров – це людина, яка допомогла «замирити Чечню», припинити війну та повернути територію республіки під контроль Москви. Відновлення територіальної цілісності Росії на початку нульових сприймалося як одне з головних досягнень Володимира Путіна. Багато в чому його президентство й стало можливим завдяки другої чеченської кампанії.

Формально у Санкт-Петербурга не повинно бути жодної причини, щоб протестувати проти мосту Ахмата Кадирова. Вже коли Чечня – частина Росії, а Кадиров – та людина, яка допомогла її повернути, то чому його імені не повинно бути в російських топонімах? Навпаки, він там бути зобов’язаний. І якщо Пітер – місто-музей під відкритим небом, то чому серед його експонатів не може бути імені людини, яка допомагала знову зробити Чечню – частиною Росії.

А може, в тому і проблема, що Чечня – це не зовсім частина Росії?

Специфіка в тому, що Москва дуже умовно може вважатися «переможцем» у другій чеченській. Тому що вся логіка взаємовідносин федерального центру з колись бунтівною провінцією наводить на думку, що це Грозний переміг Росію, а ніяк не навпаки.

Територія республіки – це справжнє правове порто-франко в межах Російської Федерації. На її кордонах закінчуються повноваження навіть всесильних спецслужб – вони зобов’язані погоджувати свої дії з Рамзаном Кадировим. Тому, у підпорядкуванні якого фактично є свої власні збройні сили. Так, формально вони підпорядковуються російським силовим структурам, але реально їхня лояльність замикається на самому Рамзані Ахматовичі. Який відчуває себе одноосібним і повновладним правителем Чечні.

Причому, особливість республіки відчувається далеко за її межами. В будь-якій російській глибинці чеченська діаспора є тією силою, яка може дозволити собі не озиратися на правоохоронців. Причому, діаспори екстериторіальні і непідзвітні – будь-хто, хто вирішить конфліктувати з ними в Саратові, Хабаровську або Пензі – приречений програти. Вони сильні не тільки родоплемінним характером взаємин – вони сильні ще й абсолютною упевненістю в тому, що силова вертикаль буде прогинатися під їхніми вимогами., якими б ті не були. Та сама операція по увічненню імені Кадирова-старшого в Санкт-Петербурзі – тому яскрава ілюстрація.

По суті, сучасна Чечня – це держава в державі. Окремий правовий анклав на території Росії, який зберігає видимість лояльності. При цьому ця лояльність – персональна. І як складеться доля Рамзана Кадирова в той момент, коли Володимир Путін перестане бути президентом Росії – ніхто не знає. Так само як ніхто не може сказати напевно, як складеться доля самої Чечні після зміни влади в Росії.

Зрозуміло, що пітерська інтелігенція, яка намагається несміливо протестувати ідеї перейменування мосту, навряд чи зможе назвати речі своїми іменами. Просто тому, що їй доведеться порушити відразу кілька статей російського КК. Наприклад, говорити про те, що в долі Чечні ніякої крапки ще не стоїть. Що сам Кадиров-старший, який воював проти федеральної армії в першу чеченську, занадто суперечливий для російського міста. Що нинішній реальний статус Чечні викликає питання про те, хто кого переміг у другій чеченській. Що багатомільйонні безконтрольні дотації надто вже нагадують виплату контрибуції. Що Чечню з Росією пов’язує два століття перманентної війни, а це дуже сумнівний розчин для спільного держбудівництва.

Вони не можуть цього сказати, і саме тому воліють говорити напівнатяками: наприклад, що Кадиров-старший не має відношення до Санкт-Петербургу. Але це все лукавство. Реальність полягає в тому, що нинішня Росія – це країна, яка не домовилася навіть про власне нещодавнє минуле. Більше того – вона не домовилась про власне сьогодення. Пропагандистський флер щодо «зловісного заходу» і «оточеної фортеці» лише прикрив реальні суперечності. Але самі вони нікуди не поділися і, рано чи пізно, будуть приречені знову проявитися у всій своїй безжальній відвертості.

Міст Ахмата Кадирова – це теж форма данини. Просто це символічна данина, яка повинна підтверджувати правильність тієї війни, яка привела Володимира Путіна в президентське крісло. Але, судячи з усього, через півтора десятиліття після її завершення влади і обивателі по-різному дивляться на її підсумки. І іронія полягає в тому, що Росія так само рано чи пізно буде приречена переглядати підсумки всіх інших рішень Володимира Путіна.

Надто часто ми звикли чути від Росії повчання про те, де закінчується Україна. Але рано чи пізно ми станемо свідками іншої дискусії. Наприклад, про те, де закінчується Росія. І про те, що таке Росія взагалі.



загрузка...

Читайте також

Коментарі