Як повернути українські медіа на окуповані території?

Як повернути українські медіа на окуповані території?

Наприкінці 2015-го телеведучий Андрій Куликов оголосив, що по завершенні сезону припинить працювати у проекті «Свобода слова» на каналі ICTV і активніше зосередиться на Громадському радіо. Три роки поспіль медіаексперт модерує професійні дискусії на Lviv Media Forum. В інтервю дляMediaLab Андрій Куликов ділиться власними думками про те, як повернути українські медіа на окуповані території,що втратить Україна, якщо після скандалу з «Миротворцем» журналісти не їздитимуть за лінію розмежування і яким чином суспільне мовлення вплине на комерційні канали, розповіли medialab.online.

Ви часто наголошуєте, що в Україні дуже багато ЗМІ, але значна частина поступається в якості. Що робити із такою кількістю не завжди професійних медій?

По-перше, треба застосувати закон природного відбору. Процес контролю за цим повинен походити від нас самих. Наприклад, працюємо два-три роки, а наше ЗМІ досі не почало створювати якісну продукцію. Тоді треба закривати проект і йти туди, де можна реалізуватися або змінювати професію. Це те, що можуть зробити зі свого боку журналісти.

Я також вважаю, що можливо треба ввести механізм аудиту з боку держави, особливо утелевізійній галузі. Час від часу влаштовувати фінансову перевірку медій. Якщо вони не дають прибутку чи принаймні не виходить в нуль, то видання діє не за законами: ані юридичними, ані економічними чи логічними. Тоді це медіа можна позбавляти ліцензії.

Суспільство підтримує існування непрофесійних ЗМІ, продовжуючи їх читати, дивитися іслухати. Чи є сьогодні запит на серйозні якісні медіа?

Якщо між двома райцентрами є тільки одна дорога, нехай з ямами і ритвинами, то ти все одно їхатимеш цією дорогою. Тобто нашій аудиторії часто не пропонують якісного вибору.От і все. Так, за 25 років українцям безліч разів пропонували щось якісне, і вони, зрештою,це оцінювали. Питання у тому, що майже ніколи симпатії не виникають одразу, треба почекати. У нас часто бувають сплески креативності, проте протриматися 3-4 місяці вони не можуть через брак терпіння.

От, наприклад, зараз для нас вже зовсім звичні кінофільми українською мовою, а раніше це була дивина. Я вже не кажу про дубляж на телебаченні. Скільки було галасу! Казали, що це ніхто не дивитиметься. Спрацювало два чинники: якість запропонованого перекладу інаполегливість, сталість цієї роботи. Аудиторія оцінила. Навіть ті, у кого спочатку не було природного потягу до перегляду фільмів українською.

В Україні доволі низький рівень медіаосвіти. Як це змінювати?

Це треба прилаштовувати під наші потреби. Ми можемо запропонувати людям підняти їхній рівень медіаграмотності, навчити їх відрізняти якісний продукт від поганого. Треба дати зрозуміти аудиторії, що у такому випадку вона вже не залежатиме так від ЗМІ. Саме тоді люди самі почнуть творити попит, який породить пропозицію. А зараз у нас все навпаки.

Раніше на шляху журналістів стояли темники, цензура. Які зараз є перепони у роботі ЗМІ?

Перепони є завжди. Я не знаю, коли журналісти не зустрічали жодних перепон у своїй роботі. Відмінність у тому, що зараз змінюються методи тиску на медійників. Це відбувається постійно. Цензура у класичному державному розумінні у нас ніколи й не існувала. Хоча спроби її встановлення були.

Існують обмеження для роботи у межах холдингу чи редакції. Є цензура, яку намагаються запровадити певні політичні партії і навіть міністерства. Вони не стільки піддають цензурі продукт, який може зробити редакція (хоча тут теж спроби є), скільки те, що видають для нас, тобто з чим журналісту потім доводиться працювати. У такому випадку ми перебуваємо у невигідному становищі. Крім того, величезною перешкодою є смаки нашої аудиторії. Ми виховали людей невибагливими.

На створення якісної альтернативи російському телевізійному контенту потрібні час і гроші. Україна їх має?

Має. Скільки за останні два-три роки створили бездарних серіалів? Отже, гроші є. Усі ці серіали досі роблять за накатаною схемою, як і раніше. Тому що врештірешт їх все одно сподіваються продати Росії.

Можна навести кілька прикладів гарних програм і серіалів. Колись була серія програм Олексія Зотікова про малі міста України. Він знайшов собі спонсора — якусь мережу АЗС. І все, що від нього вимагали, то це сказати, що він заправився бензином саме тут. Чудовабула програма. Це приклад, що гроші все-таки можна знайти. Крім того, не треба недооцінювати готовність українців заплатити за якісний контент.

Поки ми не змінимо український продукт, люди дивитимуться російське телебачення і на Донбасі, і в Галичині. Воно, значною мірою, скроєне під наш спосіб життя.

Вам не здається, що українські ЗМІ втратили кредит довіри від мешканців окупованих територій?

Так, кредит довіри втрачений, на жаль. Утім його, по суті, і не було. По-перше, потрібен новий якісний контент. І одразу, щойно такий з’явиться, треба здійснювати спроби повернутися.

Повернути українське телебачення на окуповані території у тому вигляді, в якому воно єзараз — безглуздо чи навіть контрпродуктивно. Звісно, хтось буде дивитися його з патріотичних почуттів, хтось — тому що це все одно якась інша точка зору. Загаломпорадіють, що з’явилося українське телебачення, а потім або не дивитимуться знову, або сміятимуться.

Трапляються, звичайно, окремі випадки. Я був не так давно у Краматорську, дивився телеканал «До ТеБе». Це Донецька обласна державна телерадіокомпанія. Мене вразило,наскільки вони чесні. Їм можна, звісно, робити певні технологічні зауваження. Утім якби цей продукт показували бодай раз на тиждень на центральному загальноукраїнському каналі, скільком людям стало б набагато зрозуміліше, що там коїться. Тому ми, якщо хочемо повертатися туди, маємо запропонувати якісно новий продукт, який враховує, у тому числі, думки і настрої мешканців окупованих територій. Так, українські герої — це українські герої, але ми не можемо скидати з рахунків тих людей, для яких українські військові не є героями.

Ми на Громадському радіо робимо програму «Київ-Донбас». Її слухають за лінією розмежування. Для цього ми подаємо точку зору людей тих територій, зокрема, й зантиукраїнською позицією. Тільки тому ми можемо повертатися.

У контексті скандалу із сайтом «Миротворець» деякі журналісти говорять, що навряд ще колись поїдуть за лінію розмежування. Що ми втратимо від цього?

Ми втратимо дуже багато. Я свого часу був у Донецьку. То була ознайомча поїздка, щобипотім поїхати ще. Утім шторм, що тоді навколо цього здійнявся, багато у чому нашкодив у подальшій роботі. Мене запитували, що я побачив у Донецьку. Як людина чесна я відповідав: побачив парад республіканської партії. Проте це не все. Я бачив і простих людей, які гуляли, відпочивали в парках. Бачив тролейбуси, що постійно їздили. Саме репліки про тролейбуси мені часто ставили за провину. Утім скільки людей у Донецьку і не тільки свого часу не знали, що у Києві під час Майдану їздили тролейбуси! І наскільки від цього змінюється картина світу. Це олюднення мешканців окупованих територій, і це теж дуже важливо. Багато українців розуміють їх, або хочуть зрозуміти, або співчувають. Проте багато хто думає, що вони самі винні у тому, що сталося: мовляв, якщо вони там живуть, то їм подобається. А це дегуманізація наших співгромадян.

Деякі медійники сьогодні кажуть про те, що в умовах війни можна щось недоговорити чиприховати. Коли це виправдано?

Це припустимо у поодиноких випадках. Коли інформування, наприклад, загрожує життю чи здоров’ю мирних мешканців або бійців. Умовно кажучи, ми знаємо, що через три години українські військові робитимуть певні маневри. Якщо це оприлюднити, то по них можуть завдати удару. Все інше — недоліки, моральний стан — потрібно для того, аби решта українців були краще обізнані. Обізнані — отже сильні. Для скількох людей набагато більшою травмою було дізнатися про Іловайськ і Дебальцеве після того, як все сталося, коли вже нічим не можна було зарадити? Тому приховувати щось можна лише у тому випадку, коли через це під загрозою опиняється більше життів, аніж ти можеш врятувати.

Як в останні кілька років змінювалася українська журналістика?

Мені важко казати про всіх. Я знаю деяких людей, які від самого початку стояли на позиціях повної відвертості і правдивості. Комусь для цього був потрібен Майдан. Дехто вжепід час війни дійшов цього висновку.

Минулого року я був в одному із західноукраїнських обласних центрів. Мені показали місцеву газету. На цілу шпальту текст — аналіз ситуації на Донбасі. Матеріал цілком пристойний, хоч і суто теоретичний. Утім на сторінці були дві ілюстрації: старенька, яка тримає плакат «Путин, введи войска» і фото розбитої будівлі з написом «Хотіли – маєте». Не можна одну людину у конкретних умовах видавати за всіх і робити такі узагальнення. Так, ми маємо звертати увагу на конкретні випадки, але треба розуміти, з яких причин ті чи іншінастрої могли виникнути. Я не маю на увазі, що треба погоджуватися з цими думками. Треба просто шукати їхні першоджерела.

Відійдемо від теми війни. Медіаринок в Україні зараз переживає не найкращі часи. Де шукати допомоги людям, готовим створювати новий якісний продукт?

Шукати допомоги потрібно тільки у собі. Приклад Громадського телебачення і Громадського радіо є дуже показовим. Люди зібралися і вирішили, що будуть це робити —от і все. Поряд з Громадським були також декілька схожих проектів, які доволі достойно працювали під час Майдану. Проте, на мою думку, їм не вистачило стратегічного планування. А Громадське залишилося. Це приклад того, як за невеликі гроші, можнастартувати. А якщо потрібно більше грошей – шукайте способи їх заробляти.

Пригадуючи кінець 1980-х, думаю, що було б дуже добре відродити практику об’єднання невеликих ЗМІ (насамперед газет і невеликих телерадіокомпаній). Є багато районних видань, проте значна кількість з них не виживає. Можна об’єднати кілька районів. Тодізнадобиться менше грошей, і видання буде значно об’ємнішим.

А тим, хто не може сам створити щось таке — шлях на Громадське ТБ і Громадське радіо. Співпрацю завжди цінують.

За якими медіа майбутнє?

Якщо йдеться про найближчу перспективу в Україні, близько п’яти років – це радіо. Війна це показала. І мирним мешканцям, і солдатам, щоби подивитися українське телебачення, треба їхати на 20 км в тил. Інтернету немає, мобільні телефони десь не тягнуть, десь небезпечні. А радіо працює всюди. Проте я не думаю, що це довго триватиме. Наразі це логічний поштовх для будування і відродження різних форматів розмовного радіо. Цей вид медіа є найдемократичнішим. Саме тут сходяться різні суспільні думки і виробляють багато рішень. Якщо ми зараз скористаємося наданою можливістю, то наше радіо буде у значно кращому становищі, навіть коли сплеск мине.

На телебаченні треба розвивати суспільне мовлення, щоби воно могло створити серйозну конкуренцію приватним каналам. Його присутність на ринку оздоровитькомерційне і наштовхне на створення якіснішого продукту.



загрузка...

Читайте також

Коментарі